Кропивницький: Чиє ім’я носить твоя вулиця? Євген Чикаленко (ФОТО)

"Той, хто «любив батьківщину до глибини своєї кишені» - Євген Чикаленко

Відому усім фразу «Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені» приписують землеваласнику та меценату Євгену Чикаленко, який вчився у нашому місті, тодішньому Єлисаветграді.

Євген Харлампійович Чикаленко (1861-1929) – видатний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист.

Навчався у нашому місті в Єлисаветградському земському реальному училищі.

Народився 9 (21) грудня 1861 року в селі Перешори, на Херсонщині (тепер Одеська область), Україна.

У 1875–1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), через свого друга Чикаленко заприятелює з усією творчою родиною Тобілевичів. До речі, у тому самому класі вчився і Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського.

Після навчання у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді,Євген  починає господарювати в родинному маєтку самостійно. На той час він вже одружився на курсистці Марії Садик, яка була громадською діячкою. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях. Пише і видає практичні поради для сільського господарства, такою роботою є його «Розмови про сільське господарство» (1897 року), книжка, яка багато років служила головною підручною літературою для селян в Україні.

У 1894 сім’я переїхала до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включилася в громадське життя.

За віру в рідну історію, мову, культуру, за участь в українській студентській «Громаді», за неприховані критичні погляди на політику імперської Росії Чикаленко перебувавпід пильним оком тодішнього режиму. Не зважаючи на численні арешти, увійшов до гурту тих однодумців, хто підтримав «Словарь української мови» Бориса Грінченка.

Маючи певні статки, Євген Чикаленко не шкодував власних коштів на видання творів своїх великих сучасників – Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, на відкриття книгозбірень включно з тією у рідних Перешорах, також підтримував діяльність НТШ й будівництво Академічного дому для українських студентів у Львові (1905 року).                         

Громадський діяч, який відмовився стати гетьманом України- Саме Чикаленко був ініціатором скликання Центральної Ради. Він також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви й очолити цей орган. Та вже 1918-го відійшов від політики та спостерігав за розгортанням подій в Україні, але не брав у них бепосередньої участі.

Олександр Шульгин (міністр закордонних справ уряду УНР) називав Чикаленка „людиною до 1917 року”, ветераном українського відродження, цілком сформованою і не готовою до реалій, породжених революцією. Та тим, що Чикаленко,  оцінивши неготовність українців до складного державотворчого процесу, вирішив відійти від цих процесів.

 

«Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені»,– ці слова приписують землеваласнику та меценату Євгену Чикаленко, який свої статки витрачав на розвиток української справи.                                     

Тому багато зусиль доклав до створення української газети «Громадська думка» (1906) та «Рада» (1906 – 1914). Фінансово підтримував редакції української періодики «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». Газета «Рада», якій Чикаленко віддав вісім років життя, була для нього виплеканим дитям. Прибутку від газети не було жодного – лише постійні вирати, які Чикаленко покривав, передаючи в заставу будинок та продаючи землю. Видання газети припинилося на початку Першої  світової війни, відколи почалися переслідування російською владою самого видавця.

«Зі смертю газети настала і моя духовна смерть, – писав Чикаленко Володимиру Винниченку. – Як український Дон Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, аби не бачити свідомих українців, не чути про них, одним словом, вернусь у «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого не знав і нічим не цікавився».

У селі Чикаленко писав роботи на тему сільського господарства, яке він знав досконало. Він одним із перших у себе в господарстві запровадив американську сільськогосподарську техніку.                                 

Він скуповував твори Шевченка для організованої ним бібліотеки. Втративши свою 8-річну доньку, Чикаленко вирішив вшанувати її пам’ять, створивши щось корисне. Частину грошей, які відкладав для посагу доньці, він відправив редакції журналу «Київська старовина» для премії за найкращий твір з історії України. Його коштом у Львові звели гуртожиток  для студентів Політехніки.

Подружнє життя родини  Чикаленків  припинилося 1909-го, коли Євген залишив дружину і пішов до її небоги Юлії Садик. Кілька років він приховував почуття, був близький до самогубства. «Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав, навіть та, яку я любив, – писав він письменнику Петру Стебницькому в березні 1909-го, – мені ніяково було їй натякнуть, бо вона ж була як дочка мені». Після відвертої розмови із коханою Чикаленко залишив дружині маєток у Кононівці.

До останньої копійки - усе, що мав, віддав Євген Чикаленко своїй землі. Не зміг, однак, відвернути поразки України у визвольних змаганнях. У 1919 році він назавжди покидає Перешори, через Польщу й Австрію дістається до тодішньої Чехословаччини й з головою поринає в роботу.

Всі зусилля були насамперед спрямовані на допомогу великій українській громаді, насамперед молоді. Чикаленко викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, очолив термінологічну комісію, яка займалась опрацюванням української термінології з математичних, природничих, технічних наук, працював над німецько-українським «Лісотехнічним словником», «Російсько-українським сільсько-господарським словником».

Останні роки життя  Євгена Чикаленка  супроводжували злидні, сум за рідним домом і хвороби, 20 червня 1929 року його земна дорога обірвалась.

Урна з прахом Євгена Чикаленка встановлена в колумбарії на цвинтарі в Подєбрадах (Чехія).

1998 року Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за благодійницьку діяльність. Її девізом є слова Євгена Чикаленка: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

А у нашому місті улютому 2016 року Розпорядженням міського голови вулиця Медведєва була перейменована на Євгена Чикаленка.

Використані джерела: Український інститут національної пам’яті,стаття Оксани Пеленської, Вікіпедія.