Кропивницький: Громада вшановує пам’ять капітана 1-го рангу Юрія Олефіренка.
Спецпризначенець номер один
Шістнадцятого січня виповнилося п’ять років з дня загибелі в зоні проведення антитерористичної операції нашого земляка командира 73-го морського центру спеціального призначення капітана 1-го рангу Юрія Олефіренка.
Командир зі своїми підлеглими успішно виконав бойове завдання – зібрав розвіддані про розташування мінометної батареї бойовиків у районі села Павлополя Новоазовського району Донецької області. Завдяки цій інформації артилерія Збройних сил України знищила батарею. Але розвідгрупа потрапила під мінометний обстріл. Рятуючи трьох підлеглих від ворожого вогню, офіцер накрив їх власним тілом, а сам отримав важкі поранення, від яких помер по дорозі в лікарню.
Юрій Борисович не дожив до 50-річчя три місяці, народився ж він 27 квітня 1965 року в селі Криничуватому Бобринецького району. У 18 років його призвали на військову строкову службу до армії, якій він згодом присвятив усе своє життя. Спочатку хлопець служив у 9-й бригаді спеціального призначення на посадах розвідника-снайпера та старшого розвідника, а згодом, за власним бажанням, у «кабульській роті» в Демократичній Республіці Афганістан (ДНА) – у 459-й роті спеціального призначення, яка дислокувалася в столиці ДНА місті Кабулі (на посадах розвідника-снайпера та начальника речової майстерні), – де воював чотири роки (спочатку солдатом строкової служби, а потім надстроковиком). За активну участь у бойових операціях був нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу». Завдяки високим інтелектуальним здібностям він під час війни досконало вивчив фарсі: легко опанував складну мову, читав вірші, вільно спілкувався з місцевими жителями.
Після Афганістану наш земляк закінчив Рязанське вище повітрянодесантне командне училище (факультет військ спеціального призначення), де здобув фах розвідника і спеціальність референта-перекладача. Протягом 1992–2004 років служив у частині спеціального призначення в Кіровограді, яка спочатку була 9-ю окремою бригадою спеціального призначення, а потім — 50-м навчальним центром спеціальної підготовки і 50-м окремим навчальним загоном спеціальної підготовки. Обіймав посади командира групи, командира навчальної роти, старшого викладача циклу ТСП, начальника штабу навчального загону, командира навчального загону. У квітні 2004 року досвідченого офіцера для подальшого проходження служби було переведено до 73-го морського центру спеціального призначення, що базується в місті Очакові Миколаївської області, на посаду заступника командира частини. З 2005-го по 2008-й він навчався в Національній академії оборони України на факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня. Юрій Олефіренко повернувся в Афганістан іще раз: з 2008-го по 2009-й роки служив у складі місії української військової розвідки, невеликого підрозділу, який брав участь в операціях НАТО в складі литовського контингенту. У 45 років, 2010 року, Юрій Борисович пішов на пенсію і жив із сім'єю в Кіровограді.
Коли розпочалася антитерористична операція, він не міг лишатися осторонь у важкий для Батьківщини час. Тому добровільно з'явився до військкомату і в серпні 2014 року отримав призначення на посаду командира 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області. Сформував цей підрозділ і зробив усе необхідне, щоб перетворити добровольців і мобілізованих на боєздатну військову частину, з якою після двомісячної підготовки вирушив на схід України, де разом з підлеглими брав участь у бойових діях.
Коли шістнадцятого серпня 2015 року під селищем Старобешевим однойменного району Донецької області загинув командир 73-го морського центру спеціального призначення капітан 2-го рангу Олексій Зінченко, офіцери частини звернулися до командування, щоб її очолив найдостойніший – Юрій Олефіренко. У жовтні його призначили командиром українських «морських котиків», з якими він і воював у подальшому.
Про високий професіоналізм і патріотизм Юрія Олефіренка його рідні, численні колеги-військові й друзі говорять і досі, тому що таких відданих своїй справі й Батьківщині людей не так уже й багато. Колеги і товариші по службі називають його не інакше, як спецпризначенцем номер один.
– Коли мій чоловік був в АТО, то в мене виникало враження, що це десь ніби на навчаннях, бо ніколи не згадував про бої й небезпеку, – розповідає Олена Олефіренко. – Завжди оберігав мене з доньками Олею й Олесею від переживань і турбот. Я навіть не знала, в яких боях він брав участь. А згодом дізналася, що за професійно проведений бій на Савур-могилі йому запропонували стати командиром 73-го центру. Армія – це була його рідна мати, а солдати – його сини. Бійці називали його Батею, він завжди був з ними в бою, хоча й не повинен був. Служив не за зірочки, а через патріотизм. Я таких патріотів більше в своєму житті не бачила. На першому місці в нього завжди були Україна й армія…
– Після загибелі батька я побувала в очаківській частині й побачила, як він жив: дуже аскетично, у кімнаті стояв диван з відламаним бильцем, зате на столі лежала військова карта, – згадує донька капітана 1-го рангу Юрія Олефіренка Ольга. – Де він спить, у яких умовах – це для нього не було важливим. Головним вважав робити на «відмінно» свою військову справу, тому сам розробляв військові операції і разом з підлеглими ходив на їх виконання. З ним вони почувалися в безпеці, я розмовляла з підлеглими батька й питала в них, чи не було їм лячно, на що вони відповіли: «З вашим батьком нам жодна війна не страшна. Сам не поїсть, доїдає якісь сухарі, а все поживне нам віддає…» І підлеглі батька, і ми, його родина, і наші спільні друзі досі не можемо повірити, що його вже немає серед нас. Ми завжди його пам’ятатимемо, він був і назавжди залишиться для всіх нас найкращим батьком, чоловіком, командиром, товаришем.
Після загибелі Юрія Олефіренка його було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), відзнакою «Народний Герой України» (посмертно), у нашому місті 31 березня 2015 року вулицю Фрунзе перейменовано на вулицю Капітана 1-го рангу Олефіренка Ю. Б. (зараз – Юрія Олефіренка), а 3 липня 2016 року, у День ВМС України, середній десантний корабель (СДК) «Кіровоград» названо на честь Юрія Олефіренка. За відмінне проведення військових операцій на сході України та здійснений подвиг – порятунок ціною власного життя трьох підлеглих – його товариші по службі та народні депутати клопочуть про присвоєння Юрієві Олефіренкові звання Героя України.
Як розповіли «Вечірній газеті» Олена та Ольга Олефіренко, про їхнього чоловіка й батька пам’ятають і шанують його. Родину нашого земляка постійно запрошують на різноманітні заходи як у 73-й морський центр спеціального призначення в Очакові, що в Миколаївській області, так і на СДК «Юрій Олефіренко», екіпаж якого завжди радий дружині й донькам легендарного командира морського центру спецпризначення, до яких ті приїздять з гостинцями, а повертаються додому переповнені враженнями від теплих зустрічей. У Миколаєві щороку відбувається забіг за участі цивільних і військових на честь загиблих під час проведення антитерористичної операції на сході України, після чого одразу ж розпочинається також щорічний турнір з тактико-спеціальної підготовки на Кубок імені Юрія Олефіренка за участі декількох військових частин.
– Нам, його рідним, приємно, що про Юрія пам’ятають і шанують його, поділяють наше горе. Бо минають роки, але час не лікує біль втрати. До нас підходять люди, з якими він служив, які його знали й не знали особисто, і розповідають багато хорошого про нього, – каже Олена Олефіренко. – Він був не лише дуже хорошим військовим, а й надійним чоловіком і батьком, прикладом для доньок. Корабель «Юрій Олефіренко» – це тепер для нашої сім’ї другий дім, а миколаївські урядники завжди раді допомогти нам, зокрема з відновленням фізичних сил. Завдяки їм ми побували на морі як в Україні, так і за кордоном, а також у паломницькому турі в Боснії й Герцеговині для матерів і вдів загиблих в АТО перед відзначенням п’яти років загибелі Юрія…
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
