Кропивницький: «Ми були на війні, хоч кулі не свистіли, а гранати не літали», - спогади військового на ЧАЕС
34 роки тому, 26 квітня 1986 року, сталася найбільша ядерна техногенна катастрофа у світі, наслідки якої людство відчуває і зараз. Витік радіації внаслідок вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС прирівнюють до вибуху 500 атомних бомб, скинутих США у 1945 році на Хіросіму. А поширення реактивного матеріалу було настільки масштабним, що радіоактивні дощі випали по всій Європі, і навіть в Ірландії. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31-ї особи.
Кількість людей, які брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тис. Усі вони отримали високі дози радіації. Серед них були пожежники, медики, військові та інші герої нашого часу. Одним з таких людей є кропивничанин Ігор Філіпенко, з яким поспілкувався журналіст «Утреннего города».
- Скажіть, будь ласка, як ви дізналися про вибух на ЧАЕС?
- Коли все сталося, я служив на строковій службі у Києві. Нас тоді зранку підійняли по тривозі та наказали збиратися. Сказали, що виїжджаємо. На питання «куди», відповіли, що в Чорнобиль, де сталася пожежа на електростанції. Коли вже під’їжджали, то нам розповіли, що сталася не пожежа, а ціла аварія і не на звичайній, а на атомній електростанції. Ми тоді не мали ні засобів захисту, ні чогось іншого, що могло б нас уберегти. Єдине, що по приїзду у нас було, – це «слоники», які використовуються в школах на різних змаганнях з вдягання протигазу. Зрозуміло, що від радіації це не врятує. Коли дісталися туди, то нас висадили на прохання у Жовтому лісі неподалік станції. Старшина роти, який нами керував, раніше пройшов війну в Афганістані. Він мав військовий дозиметр. Коли він його дістав, то ще в лісі пристрій відразу перехилив позначку в «1000» й просто ліг. Звісно, що тоді нас, дев’ятнадцятирічних хлопців, це насторожило.
- Яким було Ваше завдання в той час?
- Поки в місті ще лишалися люди, яких не евакуювали, ми патрулювали вулиці, контролювали громадський порядок. Потім, коли всі виїхали, нашим завданням було контролювати місто від мародерства. Адже звичайні громадяни виїхали з міста й лишили вдома всі свої речі, серед яких було золото/срібло й багато чого іншого. Зрозуміло, що знайшлися люди, які бажали нажитися на чужому горі. І хоч на в’їздах у зону поставили блокпости, які не пускали туди відвідувачів, пробратися на заборонену територію можна було вільно. Адже поряд був ліс, який неможливо було повністю контролювати.
- Чи зустрічалися Ви особисто з випадками мародерства під час служби?
- Так, звісно. Ми чергували по двоє-троє, в основному вночі. І коли слідкували за багатоповерхівками, то там постійно була темрява, адже всі виїхали. А як тільки там загорялося світло, було зрозуміло, що в квартирах хтось лазить.
- В яких умовах Ви там працювали?
- Ми працювали там в умовах повної бойової готовності, адже всі очікували, що незабаром може статися ядерний вибух. За плечима постійно у бойовій готовності ОЗК та бойовий протигаз, який нам згодом видали. Він, звісно, трохи кращий за тих «слоників», але від ядерного вибуху ніяк не допоможе. А загалом, ми всі сиділи як на пороховій бочці, адже розуміли, що якщо реактор вибухне, то не виживе ніхто.
- Чи підтримуєте Ви зараз спілкування зі своїми побратимами?
- Ну почнемо з того, що їх не так багато і лишилося. З нашого полку, який тоді відправився в зону вибуху, лишився живим хіба що взвод (примітка від журналіста, кількість людей у полку – 1000, кількість у взводі – 30). Що стосується Кіровоградщини, то безпосередньо в момент тушіння реактору з нашої області там було людей 30, живими лишилося 5-6. Ми продовжуємо підтримувати з ними спілкування. Часто телефонуємо один-одному, питаємо, як у кого справи, здоров’я. У 2010 році я їздив до Києва, де ми зустрілися з товаришем по службі. Тоді він запросив зібратися усім нашим, тим, хто був в Чорнобильській зоні. Нас було близько тридцяти. Зараз в основному контактую з місцевими. Щороку, ввечері 25 квітня, ми збиралися біля пам’ятника «Жертвам Чорнобиля», де ставили свічку пам’яті людям, які там загинули. Робили це п’ять років поспіль, але цього року не вийде цього зробити через карантин.
- А як перебування в Чорнобилі вплинуло на Ваше самопочуття?
- Проблеми зі здоров’ям у мене почалися майже відразу, 15 травня 1986 року. Нас тоді забрали до Києва, аби ми у Чорнобилі не полягли. У госпіталі в мене почала йти кров з носа, рота та навіть з вух. Коли поклали до санітарної частини, то запевняли, що все нормально. Хоча зараз я розумію, що це все були симптоми променевої хвороби. Зараз, як результат мого перебування біля ЧАЕС, маю серцево-судинні хвороби, гіпертонію. Також вилізли грижі, адже радіація вплинула на кістки. Безкоштовного лікування немає, а я приймаю дороговартісні ліки, які купляю за свої гроші. А якщо грошей немає у мене, то у лікарню ніяк і не ляжеш.
- Як проходила Ваша психологічна реабілітація після цих подій?
- А ніяк, адже про допомогу з боку влади не могла йти мова, бо раніше такого просто не було. Це було щось із розряду фантастики. А після ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ зони я ще півтора роки продовжував виконувати інші бойові задачі на строковій службі. Родина, на жаль, теж ніяк не могла допомогти. Вони були в Кіровограді, а я в Києві.
- До речі, стосовно лікарів. Чи відчуваєте Ви підтримку держави в лікуванні?
- Єдині пільги, які в мене лишилися – це 50% знижки на комунальні послуги. Усі інші або відібрали, або не діють. За законом ми маємо право на безкоштовне лікування, проте з моменту мого повернення з Чорнобиля мені жодного разу не виписали рецепт на безкоштовні медикаменти. То відмовляються, що немає самих рецептів, то ліків, а то й грошей. Останнє, до речі, є найактуальнішим. Звертався до влади, там кажуть, що ми «не на часі». А в 2014 році нам ще й відмінили пільгу на безкоштовне лікування у санаторії. Я тоді ще намагався якось це вирішити, звертався до міської ради. Адже нас усього п’ятеро в області, можна було б виділити кошти. Мені ж прийшов лист з відповіддю про те, що вони дійсно можуть відправити нас на лікування, але до Знам'янської обласної бальнеологічної лікарні. Хотіли нас лікувати радоном, але ні, дякую.
- Чи вдало, на Вашу думку, в нашому місті вшановують пам’ять загиблих у Чорнобилі?
- У 1992 році в нашому місті встановили пам’ятник жертв Чорнобиля. Хто такі жертви? Це ті, кого вбили. Але ці люди - герої. Ми зверталися до місцевої влади, аби ті перейменували пам’ятник, прибрали звідти слово «жертва», але ж ні. Просили зробити алею чорнобильців, яку, наприклад, мають військові АТО, але теж ні. Навіть меморіальну дошку і ту не хочуть встановлювати.
- Як ви бачите подальший розвиток зони Відчуження?
- Я думаю, що вже незабаром там може почати відроджуватися життя. Мова не про територію самої ЧАЕС, а наближеної до неї. Після пожеж, які там чомусь не дуже активно тушили, більшість дерев загинули. А саме вони й були тим, що увібрало в себе найбільшу дозу радіації після вибуху. Відповідно, як мені здається, вже років за п’ять там можуть почати встановлювати якісь підприємства, а через ринок землі туди зможуть залучатися закордонні інвестори.
Зараз Ігор Філіпенко професійно займається фотографією та веде активний спосіб життя. Але спілкуючись з ним стає зрозуміло, що трагедія 1986 року лишилася в його пам’яті на все життя...
Нік Шендеровський
