Кропивницький: Один «парубок» серед гурту «дівчат»
Один «парубок» серед гурту «дівчат»
Площа Героїв Майдана — одне з місць, де вдень і вночі хтось та й знаходиться. Тут теплої пори є де посидіти, часто що послухати й навіть іноді під що потанцювати.
А навколо площі з трьох боків ростуть, огорнувши її, ніби крилом, екзотичні для нашого краю дерева. І зовсім не платани, як дехто помилково їх називає, а катальпи, посаджені в середині 40–х років минулого сторіччя.
Катальпа може дорости до 20 метрів заввишки і майже до півтора метра в діаметрі. Її рідна земля — Південна Америка. Росте вона на берегах річок і на вологих ґрунтах. У міських умовах також доволі добре приживається, не зважає навіть на не завжди чисте повітря. Однак через своє теплолюбство страждає від ранніх осінніх заморозків і часто взимку обмерзає. А цвіте вона в липні.
До компанії латиносок з правого боку нашого центрального майдану (уздовж вулиці з дивною назвою Дворцова, бо ніхто не може пояснити, на честь якого саме Дворцова її названо) присусідився горіх, який нічогенько так почувається серед жіноцтва. Щодо його появи в тому місці існує заснована на реальних фактах історія. Кажуть, що в 60–х роках його кволим саджанцем посадили на площі, бо ніхто з працівників облвиконкому, куди привезли були горіхи на продаж, — його не хотів брати. Думали, що зачахне. От і присусідили до катальп: виживе чи ні? За ним доглядали, вчасно поливали. І саджанець таки здолав немічність і виріс, став могутнім деревом.
Ось така історія з деревами на теперішній площі Героїв Майдана. Дай боже, щоб вони стояли там іще довго. Хоча щодо цього є сумніви: надто вже по–дикунськи ставляться до них деякі земляки. І лазять по них, і траву навколо витоптують, і гілку однієї з катальп якось зламали (хоча, слід подякувати добродіям, гілку іншого дерева підперли, тож вона продовжує рости на втіху любителям природи). А під час концертів на площі на ці дерева іноді ще й чіпляють різні електричні пристрої. Та хіба не існує для цього якихось підставок? От і виходить: не цінуємо того, що маємо, а втративши, нарікаємо на долю.
Юрій Сергійчук
Фото автора
