Кропивницький «Праонук» Родена з власним стилем
«Праонук» Родена з власним стилем
У майстерні кропивницьких скульпторів Віктора Френчка і Григорія Савченка панує той монументальний дух, який вирізняє осідок скульпторів від робочих приміщень інших митців. Цим духом наповнено також готові роботи і ті, над якими вони працюють…
Дізнаватися від Віктора Френчка (чиї талант і доброта настільки ж безмірні, як і скромність) про його життя і творчість украй важко. А розповісти про нього варто не лише тому, що митець днями відзначив свій день народження, а й тому, що про талановитого художника мають знати якомога більше людей. Тож доводиться хитрувати — довідуватися більше про майстра з розповідей людей, які десятки років знайомі (або ж були знайомі) з митцем і його творчістю: журналіста й поета Валерія Гончаренка, якого вже немає серед нас, поетеси Антоніни Корінь, письменника Василя Бондаря та відійшлого у кращий зі світів скульптора Аркадія Мацієвського, з яким працював Віктор Френчко.
Усе в нашому житті витікає з дитинства, схильність до творчості героя розповіді — також. Народився майбутній скульптор у зовсім далекому від світових мистецьких осередків селі Підзамочку Тернопільської області. Там же, пасучи на вигоні худобу, до своїх десяти років ліпив з хлібного м’якуша фігурки так, як підказували художні здібності. Їх і помітив в учневі сільської школи (знаходилася вона за п’ять кілометрів від районного містечка Бучача) художник Омелян Ментус, котрий саме тоді очолив у райцентрі щойно відкриту дитячу художню школу. Він і прищепив дитині непроминальну любов до скульптури. Цей же наставник порадив хлопцеві після чотирирічного навчання в районній художній школі вступити до дитячої республіканської художньої школи в Києві. Там, на скульптурному факультеті, учень із Підзамочка багато чого навчився у своїх нових наставників. Особливо у Надії Косаревської, яка викладала скульптуру. А в Київському державному художньому інституті, куди згодом вступив здібний юнак, своє ремесло він опановував під орудою дійсного члена Академії мистецтв СРСР народного художника СРСР Михайла Лисенка.
«Михайло Григорович навчався в Елеонори Блох, учениці самого Родена. Пристрасть і самовідданість улюбленому мистецтву великого французького скульптора панували в творчій атмосфері нашої майстерні, — розповів кіровоградському журналістові Валерієві Гончаренку Віктор Френчко. — Її керівник, незважаючи на свій похилий вік, запалював нас своєю неймовірно молодою енергією. Я майже не пригадую його руки в спокої. Завжди ці пальці щось ліпили, вирівнювали, розгладжували навіть тоді, коли їхній господар стояв за кафедрою аудиторії. Він зробив з мене скульптора. І якщо я чогось досяг у своїй творчості, то цим, насамперед, завдячую Михайлові Григоровичу».
Віктор Френчко став сто шостим — і останнім! — випускником інституту, якого встиг навчити мистецтву пластики Михайло Лисенко. Із шести випускників курсу народний художник України скульптор Галина Кальченко відзначила саме його, давши найвищу оцінку його дипломній роботі «Борці». Вона сказала, що це особливий дар — наявність пластичного мислення, яке особливо виразно проявляється у створенні саме багатофігурних ком–позицій. Талановитому випускникові пропонували лишитися працювати на кафедрі в рідному інституті. Однак він прийняв запрошення з Кіровограда — і приїхав разом з дружиною Людмилою працювати до нашого міста. Значну роль при цьому відіграла обіцянка місцевої влади надати одруженому молодому спеціалістові житло й майстерню. Та у власну квартиру, куплену за свої ж гроші, Френчки в’їхали лише через п’ять років. З майстернею теж не склалося. Доводилося тулитися по різних кутках доти, доки його не запросив працювати в тандемі у його майстерні інший кіровоградський скульптор — Аркадій Мацієвський. Разом із цим метром молодий митець створив свій перший великий витвір — пам’ятник воїнам–червонозорівцям.
Придивившись до молодого колеги, Аркадій Мацієвський так про нього висловився у пресі: «Віктор Френчко заслуговує більшої шани, ніж має. Мабуть, йому треба було після навчання залишитись у Києві або й за рубіж податися. Батьківщину прославляти і любити можна й звідти. Але ми — патріоти і оптимісти. Віримо, що й наша держава, нарешті, помітить своїх митців. Френчко — талановитий і роботящий скульптор. Має добрий та м’який характер, що часом йому й шкодить… Це рідкісне явище, коли художники працюють у парі, але нам пощастило. Ми з ним такі фанати, що можемо три доби не їсти й не спати, а ліпити. Разом вирішуємо долю роботи на стадії задуму: пропонуємо варіанти, сперечаємось, але швидко «відходимо», знаходячи спільний знаменник»…
Немає вже серед нас Аркадія Юхимовича, та характеристика, яку він дав Вікторові Френчку, і нині є дійсною. Про працездатність і талант митця свідчать створені ним самостійно та у співавторстві і встановлені в Кропивницькому, Києві, Таллінні та інших містах, у багатьох селищах і селах погруддя, пам’ятні знаки і пам’ятники — льотчикові Петрові Вересоцькому, українському військовому і громадському діячеві, старшині Армії УНР, письменникові Юрієві Горліс–Горському (справжнє ім›я — Юрій Городянин–Лісовський), першому трамваєві в Єлисаветграді, отаманові Сірку, солдатам і правоохоронцям, українській акторці, дружині Івана Карпенка–Карого Надії Тобілевич–Тарковській, українському корабельному інженерові, суднобудівникові, авторові проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, першому українському авіаторові, громадському і політичному діячеві Левкові Мацієвичу, українському письменникові, культурологу–енциклопедистові, публіцисту, літературному критику, сотнику Армії УНР Евгенові Маланюку тощо. А ще — рельєфи, барельєфи, десятки (якщо вже не сотні) меморіальних дощок. Зокрема, майорові Вихору, підпільникам, Арсенієві Тарковському, Дем’янові Бєдному, Євгенові Маланюку, Генріхові Нейгаузу, Каролеві Шимановському, Леонідові Кравчуку, Валерієві Гончаренку, Наталії Ленгауер, Іванові Шепетову, Миколі Смоленчуку, Віталієві Ципіну, Семенові Тютюшкіну, Валерієві Дейнекіну, Самуїлові Вайсенбергу, Василеві Ковпаку й багатьом іншим видатним людям. Не цурається майстер і малих форм — пам’ятних медалей. У його доробку, наприклад, є зображення корифеїв першого українського професійного театру, Василя Сухомлинського, Дмитра Чижевського, Володимира Винниченка, Марії Заньковецької, Анни Ахматової, Степана Бандери, В’ячеслава Чорновола…
Відповідаючи на запитання Антоніни Корінь, як його руки створюють такі сповнені пристрасті й гармонії роботи, Віктор Френчко відповів: «А я й не знаю як… Руки самі це роблять. Правда, як правило, я залишаюся невдоволеним їхньою роботою. Практично слід би кожну роботу і 20, і 30 років ліпити — удосконаленню немає меж. Але є терміни замовлення, і найчастіше біль та втома підказують: пора закінчувати». Щоби руки скульптора так вправно працювали, він майже півтора десятка років без перерв опановував свою професію. І після того щоденно вдосконалюється. Про це він розповів своєму товаришеві Валерієві Гончаренку, а той записав: «Ці руки мусять безпомилково «думати». Уяви собі такий випадок. Я закінчую витесувати чийсь пам’ятник, і ось востаннє б’ю по зубилу — і воно відколює шмат граніту, який знищує всю мою роботу. Усього–на–всього один неточний удар молотка — і моя праця йде на смітник. Адже таку скульптуру не склеїш… Найбільше боюся загубити самого себе. У власних пошуках, навіть помиляючись. Скажімо, як би я не захоплювався шедеврами Родена, усе одно як митець хочу залишитися Френчком».
Таким він є і сьогодні — талановитим і неповторним. У його з колегою майстерні на широких, довгих полицях аж до стелі — сотні невеличких скульптур–задумів, десятки великих виліплених робіт. Чимало з них хтось замовив, а потім відмовився оплачувати роботу. Буває й таке. Та Віктор Васильович не нарікає: такий уже характер. Шкода лише, що люди не бачать багато чого зі створеного ним. Василь Бондар так про це сказав: «Динаміка, пластика, краса людського тіла — ці означення до лиця майстрам світової скульптури. Віктор Френчко завше намагався слідувати класичним зразкам. Навіть у замовних скульптурах радянської доби: пам’ятник «Скорботна мати» в селі Глинську Світловодського району, оформлення входу на стадіон міста Новоукраїнки, скульптура «Монтажники», рельєфні вставки на постаменті пам’ятника танкові Т–34 при виїзді з Кіровограда… Зайдіть сьогодні в майстерню Віктора Френчка і роздивіться яруси довгих і високих, під стелю, полиць. Щоразу, коли мені доводилося тут бувати, думаю: наскільки кращою була б наша область, якби ці невеликі фігури–проекти стали повноцінними пам’ятниками й знайшли своє місце на просторих теренах міст і сіл! А ще думаю: пора Вікторові Васильовичу виставити їх на вселюдський огляд…»
З багатьма роботами майстра можна ознайомитися «заочно» в його невеличкому «кабінеті» в майстерні, де, окрім численних глиняних ескізів майбутніх скульптур, на стінах розвішано світлини багатьох уже створених робіт. Нині скульптор працює одразу над декількома — погруддями Костянтина Пестушка (псевдонім — Кость Степовий–Блакитний) — українського військового діяча, отамана Степової дивізії, головного отамана Холодного Яру і капітан–лейтенанта Ізраїля Фісановича — Героя Радянського Союзу (1942), який у роки німецько–радянської війни був командиром підводного човна «М–172» 3–го дивізіону бригади підводних човнів Північного флоту СРСР. А також над меморіальними дошками літературознавцеві, докторові філологічних наук, професорові, що трудився в КДПУ ім. В. Винниченка, Леонідові Куценку; заслуженому лікареві України Ганні Шандрі, яка тривалий час очолювала обласну бальнеологічну лікарню в Знам’янці; заслуженому працівникові культури України Василеві Остапенку, що з 1970 року тривалий час працював головним художником нашого обласного театру ляльок. За працею над цими й іншими роботами або за роздумами, як краще втілити той чи інший творчий задум, переважно й можна застати скульптора. Бо робота для нього давно вже не лише спосіб самореалізації й заробітку, а й життєва потреба.
Юрій Сергійчук
Фото автора
