Кіровоградщина: Пандемічні плюси й мінуси
Громадська кампанія «Пандемія: час можливостей»
Пандемія зачепила й онкохворих пацієнтів Кіровоградщини, які після запровадження карантинних заходів стикнулися з проблемою: як дістатись до онкодиспансеру, коли не працює громадський транспорт?
З обговорення цієї теми ми розпочали спілкування з лікарем-онкологом обласного клінічного онкологічного центру Кіровоградської обласної ради Андрієм Гардашніковим.
– Пандемія показала і безвідповідальність, і невеликий потенціал людяності (згадаємо камені у вікна автобусів в Нових Санжарах), – зізнається він. – Щодо транспорту та доставки в лікарні медичних працівників та пацієнтів – влада виявилася неготовою, прийнявши рішення про обмеження транспорту до того, щоб продумати, а як переміщатися тим, кому начебто не мало б створюватися обмежень (лікарі, пацієнти, інші служби). В принципі, пацієнти виходили зі становища кожен по-своєму. Хтось скористався автомобілем. Хтось платив сусідам чи знайомим. А хтось – очікував, поки з’явиться можливість доїхати в Кропивницький... Для багатьох це було суттєве фінансове випробування.
– Під час карантину було припинено фінансування деяких державних програм. Чи торкнулося це вашого закладу?
– Відповідь на це запитання краще знають керівники закладу та працівники бухгалтерії. Якщо я не помиляюсь, то в цьому плані був таки цивілізований підхід. Наприклад, Національна служба здоров’я України прийняла рішення перенести на наступний квартал фінансування саме по кількості пролікованих пацієнтів. І надала заплановане фінансування.
– Хочеться згадати про незахищеність медичних працівників. Французькі та німецькі лікарі навіть знялись в оголеній фотосесії, щоб привернути увагу до проблеми.
– Мені було спокійно. Для того, щоб не розповсюджувати інфекцію, не становити загрози моїм пацієнтам, я завжди в масці (мені просто пошили марлеву маску). Паніки в мене не було – я не перебував в епіцентрі, працюю не з інфікованими людьми. Складніше тим, хто працював в ендоскопії. Там більш тісний контакт з пацієнтом. Або хірургам. У мене не дуже багато претензій через те, що нас не змогли забезпечити повноцінним захистом. Пандемії, слава Богу, не кожного дня бувають. І легко «умнічать» та казати, що всі мають бути готовими до всього. Але фінансування не стало безмежним. Засоби захисту одразу виросли в ціні (завжди є люди, які готові на цьому нагріти руки). І мені здається, що я чудово розумію глибину проблеми для організаторів системи охорони здоров’я в умовах форс-мажору, коли вимоги є, а інструментів реалізації ніхто не надає.
Засмутив мене випадок з однією з міських поліклінік. Коли керівник замість того, щоб продемонструвати розуміння страхів медичної сестри, почав говорити про те, що та сестра, мовляв, і не потребує ніякого захисту, і взагалі дивно, що медична сестра порушує проблему. Дуже сподіваюсь, що будуть часи, коли ми навчимося хоча б говорити правду.
– Пандемія змусила людей уникати живого спілкування. Але ж чи можна перенести спілкування лікаря з пацієнтом у віртуальний простір?
– Я поки не бачу розвитку телемедицини та онлайн-спілкування лікаря з пацієнтом. Але є одна штука, якій я дуже радію. Кілька років дивувався, чому багато спеціальностей користуються онлайн-конференціями, вебінарами, а медицина досі не може второпати, що вже ХХІ століття, та ми, як і десятки років тому, маємо тільки звичайні конференції. Коли ніч в дорозі, сонний намагаєшся щось почути, потім друга ніч – знову в дорозі.
Нарешті до медицини дійшло, що для конференцій, для зустрічей є і онлайн-технології! Я за місяць прослухав стільки вебінарів, скільки поїздками на конференції відвідував кілька років. Десять раз на рік не накатаєшся, бо не буде коли працювати. І я дуже сподіваюсь, що пандемія закінчиться, карантини закінчаться, а онлайн-технології для розвитку залишаться. Тож, як не дивно, пандемія та карантин принесли ще й певну користь для розвитку медицини.
Людмила Макей
Матеріали фінансуються Фондом міжнародної солідарності в рамках програми "Free Media Programme"
