Лариса Демченко: Такі речі, як війна, не забуваються

 

Про те, що Лариса Демченко добре пам’ятає, як улітку 1941–го гітлерівська авіація бомбардувала наш обласний центр, автор цих рядків, колишній шкільний учень Лариси Іванівни, дізнався, можна сказати, випадково —  розмовляючи якось із нею на  тему теперішньої агресії проти України.  

 

Вчителька (не хочеться називати її, таку гарну, бадьору і привітну, колишньою вчителькою) сама завела мову про страшні події, які припали на її дитинство. І в її словах про те, що такі речі, як війна, — не забуваються, що мир — це велике благо, я почув щирість людини, яка знає про лихоліття не з книжок. 

А нещодавно, напередодні сумної дати (22 червня виповнюється 76 років відтоді, як армія нацистської Німеччини розпочала вторгнення на нашу землю), я знову зустрівся з Ларисою Демченко і попросив поділитися спогадами про далеку війну для широкого загалу.           

— Коли почалася війна, мені було чотири роки і два місяці, — так почала Лариса Іванівна. — Наша сім’я проживала у Кіровограді у провулку Слуцького, це недалеко від поштамту. Ми — це тато, мама, я і моя сестра Майя, старша за мене на шість років. Мама була вагітна, на сьомому місяці… 

Повідомлення радянського інформбюро про підступний напад Німеччини на Радянський Союз, яке було оприлюднене по радіо і про яке відомо мільйонам людей, народженим в СРСР,  у пам’яті чотирирічної Лариси не відклалося. 

— Я щось не пригадую, щоб у нас в квартирі і радіо було, — так пояснює Лариса Демченко цю обставину. Зате вона добре пам’ятає такий випадок: 

— Ревіли сирени, це означало наближення літаків–бомбардувальників. Додому примчав батько, який недалеко працював, в управлінні торгівлі. Він наказав нам бігти  в підвал. А  мене схопив на руки і сам поніс. Один мій черевик упав, то він його підіймати не став…

Пам’ятає Лариса Іванівна і те, як батько (якому тоді було двадцять дев’ять років) сказав матері, що повинен іти на фронт, а згодом і попрощався з нами, вагітною дружиною і доньками.  

— У серпні мама народила хлопчика, назвала його Юрієм, — розповіла Лариса Іванівна. — Можеш уявити, як ми бідували. А недалеко, на вулиці Тимірязєва, німці розташувалися, кухню обладнали. Звідти такий запах долинав! Ми, дітлахи, спостерігаючи через дірку в паркані за німцями, тільки слину ковтали. Якось німець, помітивши нас, заговорив до нас. Ми не розуміли, що він хоче, поки не показав нам миску. Тоді ми взяли вдома миски, і німець почастував нас гороховим супом… 

— А восени того ж сорок першого мама вирішила, що нам треба перебиратися на Одещину, — веде далі Лариса Демченко. — Там у селі Любашівці проживали батькова мати з дочкою, моєю тіткою. Мешкали вони в сторожці біля церкви, біля них оселилися й ми, коли добралися туди.  Сторожка  складалася із маленької кухні з піччю, та кімнатки невеличкої з ліжком і шафою, та сіней крихітних. Якось пройшла чутка, що підлітків забиратимуть у Німеччину. Дійсно, згодом німці ходили по хатах, шукали хлопців і дівчат. Така малеча, як я і братик,  окупантів не цікавила. А от Майю, якій виповнилося одинадцять, і мою сімнадцятилітню тітку цілком могли забрати. Тому ми їх ховали. Вони під час облав на печі в глибині, позад нас з Юрком, сиділи, прикриті ганчір’ям...

Згадала Лариса Демченко і такий випадок:  

— Недалеко від нашого житла —  школа, там розташовувалися німці. Одного разу ми помітили, що в наш бік прямує німець, високий такий, він завжди з нагайкою ходив, бабуся називала його ватажком. Ламаною російською він заговорив до нашої мами,  замовив, щоб вона зробила печеню. Мовляв, завтра прийдуть офіцери, треба їх смачно нагодувати. Мама викопала в корівнику ящик, де ховала сало. Приготувала на салі тушковану картоплю. Наступного дня до нас заявилися якісь німці і: «Матка, їсти». Мати, гадаючи, що для них наказано приготувати картоплю, поставила страву на стіл. А коли вони поїли та пішли собі далі, прийшов отой високий німець. З’ясувавши, що їжі вже немає, і розлютившись від цього, він витяг довгого ножа. А ми стоїмо перед ним  —  мама, я з малим Юрком на руках, сестра і тітка. Німець заніс ніж над мамою і вткнув його в шафу, аж дошка тріснула. І пішов. А наступного дня приніс матері шоколадку. Мама кинула її на підвіконня… А то якось до нас прийшов той же німець і наказав приготувати ліжко для офіцера. Тітка виконала наказ. Як з’ясувалося згодом, спальне місце призначалося не офіцерові, а службовому собаці. Здоровенного собацюру привели й вклали на ліжко! 

Випадок, про який Лариса Демченко розповіла далі, час від часу наштовхує її на думку, що треба звернутися в редакцію телепередачі «Жди меня».  

— Уже й не скажу, що то за рік був, — згадує жінка. — Приземлилися в Любашівці радянські парашутисти —  хлопець і дівчина. Вони ночували в нас. Її звати Шурою, його імені не пам’ятаю. Зате пам’ятаю,  як вони дали нам яєчного порошку. А на світанку тихенько вийшли з хати… З парашута, який вони залишили, мама і тітка потім пошили плаття. 

Одного ж разу узимку мала Лариса разом з багатьма жителями Любашівки стала очевидицею того, як німці гнали циганів. 

— Ноги у багатьох з них були босі і пухлі, криваві, — пам’ятає Лариса Іванівна. — Від крові дорога була з чорними слідами. Моя бабуся скористалася тим, що конвоїр відволікся, і схопила одного з циганів. Привела в хату, обігріла. Мама йому валянки пошила. А бідолаха розповів, що по дорозі померли, вибившись із сил, його батьки. На світанку циган пішов. Сказав, що наздоганятиме своїх. 

— А іншого разу тією ж дорогою гнали євреїв, — Лариса Демченко пригадала ще один такий випадок. — Обабіч дороги стояло чимало місцевого люду.  І єврейка викинула в натовп згорток з дитинкою. Взяла його жінка із Бобрика, це сусіднє село, у неї дітей не було. Записка в пакунку свідчила, що дитинку звати Лорою. Та жінка виростила її. А після війни кровна мама Лори (вона, виявляється, вижила!) забрала Лору до себе в Одесу. Ця історія добре відома в тих краях. 

Відступ німців з Любашівки і вступ в неї червоноармійців Ларисі Демченко запам’ятався так:

— Німці, які зупинилися в нас, привели в сіни теля. Бачу, німець приставив теляті до лоба пістолета і вистрілив. То вони готувалися до відступу — провізію складали. А через якийсь час після їхньої втечі у Любашівку вступили червоноармійці. Ми з сестрою почули з хати, що  гармошка грає на вулиці. Сестра проворна була, визирнула надвір. І повернулася з радісним криком: «Наші, наші!» Вийшли ми на вулицю. Бачимо: наш солдат грає на гармошці. Поряд —  підвода. А люди несуть йому що є. І плачуть…

А наприкінці літа 1945 року в Любашівку прибув Ларисин батько. Він дістав на війні контузію, в госпіталі лікувався. 

— Згодом наша сім’я перебралася в Кіровоград, — завершує розповідь Лариса Іванівна. —  Щоправда, не вся одразу — я ще рік мешкала біля бабусі у Любашівці. 

Про далекі щасливі дні, коли тільки повернувся з війни батько, Ларисі Демченко нагадує сімейна фотографія, на якій вона — у родинному колі. Лариса там — крайня зліва у верхньому ряду.

Іван Вітько