Леді-екстрім: кропивничанка знайшла своє покликання в Патрульній поліції

  • 26 лип. 2017 18:30
  • 1609
    • Новина Леді-екстрім: кропивничанка знайшла своє покликання в Патрульній поліції Ранкове місто. Кропивницький
     
    Два дні жінки–поліцейської 
     
    Сьогодні забрала гранату у п’яного, а завтра рятує від ножа матір наркозалежного
    Уявімо, що буде, якщо одна людина піде по шляху, який їй не відведений. Вона навіть не здогадається, що насправді могла би бути незамінною в тій чи іншій професії. Їй було відведено бути психологом та допомагати людям у кризових ситуаціях. Можливо, бути лікарем та рятувати життя. Третя ймовірність – бути  співаком та пропагувати в своїх піснях те, що наштовхує на гарні вчинки. Гендерна дискримінація – це одні з тих дверей під назвою стереотипи суспільства, що загрюкують перед відведеним долею сценарієм. Хтось, висловлюючи свою стереотипну гендерну позицію, блокує розвиток на державному рівні. 
     
    Героїня нашого матеріалу знайшла своє покликання в патрульній поліції. До правоохоронного органу вона працювала в сфері, що зовсім не пов’язана з забезпеченням порядку. За свій невеликий досвід роботи полісвумен Ірина Капагашева попередила низку правопорушень та допомогла притягнути до отримання життєвих уроків багатьох злочинців. 
    Найбільше їй запам’яталися два випадки. У першому вона рятує себе, своїх колег та непричетних до ситуації мешканців Кропивницького від чоловіка, який був готовий витягнути чеку з  бойової гранати та кинути її. На наступну зміну нещасна  мати ледь не отримала в груди ножа від власного наркозалежного сина, бо той втратив відчуття реальності, не отримавши бажаний наркотик. 
    – Ірино, ким Ви працювали до поліції?
    – Я була консультантом з металопластикових вікон. Спочатку працювала на підприємця, а пізніше з братом відкрили власну справу в цьому виді бізнесу. Все йшло непогано, але потім почав рости долар і, відповідно, зростала й вартість вікон. Люди не могли собі дозволити купувати їх за високою ціною, оскільки ми працювали переважно з селами. 
    – Чому вирішили йти до поліції? 
    – В МВС давно хотіла йти, але для цього потрібні були неймовірно великі кошти. Батьки такого дозволити не могли, тому я пішла вчитися до педагогічного вишу на вчителя фізкультури. 
    – Як Вам працюється в чоловічому колективі? Відчували якусь дискри-мінацію?
    – Дуже добре. У чоловічому колективі працювати простіше, ніж в жіночому. Приходиш на роботу – і розвіюються усі домашні проблеми. Переступаєш поріг, а у відділку гарний настрій. У нас немає ніякої агресії або якихось змов. Панує командний дух. Іноді навіть дивуюся з того, що в управлінні всі люди настільки різні, але при цьому кожен є частиною єдиного колективу. 
    – Чи бували у Вашому досвіді випадки, коли треба йти на небезпечне завдання, і напарник–чоловік намагається лишити Вас позаду і йти сам?
    – У нас так не можна. Напарник може хіба що перший піти, а мені сказати, щоб прикривала. Взагалі разом і затримували різних амбалів. Не думаю, що мій напарник відчуває в мені якийсь тягар. Мені він навіть такого не казав. 
    – Як можете описати свою роботу?
    – Як колись мені сказав один мій колега, ця робота – як квест. Ти отримуєш завдання на планшет, і тобі його треба вирішити. З кожним завданням ти підвищуєш свій досвід, отримуєш нові знання та емоції. 
    – Чи доводилось Вам особисто застосовувати зброю або спецзасоби?
    – Я ні ПР ніколи не діставала, ні ГАЗ. Користувалась лише наручниками. Взагалі не люблю застосовувати ці речі до людей. Ми якось були в селищі Гірничому, була бійка за участі 20 чоловік. Ми з напарником були вдвох. Викликали додатковий екіпаж, і нас стало четверо. Сама форма дуже впливає на людей, особливо тверезих. Якщо починати застосовувати до всіх газ, то це спричинить ще більшу агресію. 
    – Як Ви вперше їхали на завдання, де був небіжчик?
    – Коли нам надійшов перший такий виклик, то я ледве вгамувала себе. Думала про те, що приїдемо, а там лежить труп. Ми відпрацювали перший виклик. Пізніше траплялися  вбивства та інше. Зараз на це все вже не реагую так гаряче. На перших випадках дійсно було незвично.
    – З чого почався той день, коли Ви відібрали гранату у чоловіка? Яка це була зміна?
    – Була нічна зміна. Того вечора, пригадую, був виклик про вбивство жінки. У цей же момент надійшов виклик, що чоловік на Критому ринку грабує кіоск, та наступний виклик з повідомленням, що в сусіда граната. Три виклики – і ми розставляємо пріоритети. Думаємо: на вбивство їхати немає сенсу, там має працювати слідчо–оперативна група. Лишився вибір: поїхати ловити грабіжника або вирушити до чоловіка з гранатою. Виклик ще не було підтверджено, але в нашого командира спрацювало передчуття. Він нам особисто зателефонував і попросив поїхати підстрахувати екіпаж, який подався на виклик по гранаті. Завдання ловити грабіжника бере на себе інший екіпаж. Ми їдемо на підмогу на Балашівку. 
    – Що було далі? Виклик, наскільки я розумію, підтвердився?
    – Так. Ми довго не могли знайти дорогу. Була ніч. Колега з екіпажу, який прибув на місце, повідомив по рації, що інформація про гранату підтвердилась і є загроза життю. На місці працював екіпаж. Стояв чоловік, тримаючи в одній руці гранату, а іншою притримуючи чеку. Він кричав, що зараз всіх підірве. Наказував хлопцям покласти зброю. Хлопці, звісно, її не клали і старалися спілкуватися з нетверезим чоловіком, який ледве на ногах стояв від алкоголю в крові. 
    На місце ми прибули на великій швидкості. Побачили, що троє наших вже дістали зброю. Ми також її дістали, і нас було вже п’ятеро. Ми всі розуміли, що навіть якби нас там було десятеро, граната могла покласти всіх. 
    – Як відомо, нетверезий чоловік з гранатою саме Вас обрав для переговорів. Як це відбувалося?
    – Були крики. Його просили покласти гранату. В результаті він вказав на мене, говорячи, що спілкуватися буде тільки зі мною. Я йому запропонувала вийти на світло і поговорити. 
    – Коли Ви йшли в небезпеку, Ваші колеги–чоловіки намагалися Вас зупинити та відмовити?
    – Ні. Нічого ніхто не сказав. Якщо він погодився зі мною йти на контакт, то це добре. Хай краще так, ніж обирати варіант з пострілами, який може завершитись чим завгодно. 
    – Опишіть Ваші відчуття в цей момент. Чи відчували страх, адреналін чи, можливо, щось інше?
    – В цій ситуації паніки не було. Нас було багато, всі дії були скоординовані. Страху теж не було. Побоювались лише, що може початися стрілянина. Хотілося, щоб все мирно вирішилось. Його, звісно, вмовляли, але у випадку чого ми мали право відкривати вогонь. 
    – Чому все–таки не вистрелили? Тому що людина була у формі військового чи з інших причин?
    – Ми навіть не знали на той момент, боєць АТО цей чоловік чи ні. Ми не дивилися на це. Різниці немає. Людина загрожує іншим.
    – З чого почали з ним розмову? Як вона проходила?
    – Я в той момент була зі зброєю. Розуміючи, що при спілкуванні я не буду тримати пістолет, поклала його в кобуру і підійшла. У той момент все залежало від цих слів. Людина була готова підірвати гранату. Розмова почалася з питання: для чого він це робить. Я попросила його розповісти про його проблеми. Чоловіка почало трусити, і він ледь не заплакав. Те, про що ми говорили, я лишу при собі. Скажу лише, що під час розмови рівень агресії трохи впав. Спілкуючись, я згадала весь рівень підготовки. Побачивши, що він прибрав палець з чеки, почала планувати наступні дії. Все залежало від його реакції. Або він віддає гранату сам, або я хапаю його за руку, а хлопці допомагають її забрати. Момент істини настав, коли я йому сказала: “Ну все. Досить. Давай вже сюди ту гранату”. Це був найнапруженіший момент. Після того, як він віддав гранату, я почула команду “затримання”. Хлопці з боротьбою почали одягати на нього кайданки. 
    – Що відчували після цього? 
    – Я тримала в руках гранату. Навколо все відбулося, як у фільмі зі сповільненою зйомкою. Пам’ятаю, як копи з увімкненими сиренами з’їжджалися з усього міста. Я навіть не помітила, що цю гранату тримала близько п’яти хвилин. Потім в мене її забрав хтось із напарників. 
    – Ви усвідомлювали, що граната може вибухнути – і Вас не стане? Не хотілось утекти?
    – Звісно, я це розуміла, але ми всі свідомо йшли туди і знали, що там може таке бути. Тікати точно ніхто не став, бо це недопустимо. Уявіть, що людина бігає з гранатою, а патрульні повтікали. Ми давали присягу. То були не просто слова. Я не знаю людей в нашому відділку, хто б дав задній хід. Всі летіли на допомогу.
    – Як відреагували близькі на випадок? Чи не просили піти з поліції?
    – Батькам я не хотіла розповідати про це. Через тиждень вони самі прочитали в газеті. Одразу почали дзвонити і питати, що там в мене сталось. З поліції піти не просили. Лише благали бути обережнішою. 
    – Як Ви вважаєте, чи винен боєць АТО? Чи має сісти за ґрати за свій вчинок?
    – Я вважаю, що його вина була лише в тому, що він привіз сюди гранати. Те, що з ним відбулося перед нами, – то все емоції, які він, можливо, і не контролював. Цей чоловік  свідомо привіз в мирну країну боєприпаси. Йому їх давали там, щоб знищити ворога. Везти їх сюди, та ще й на територію приватного сектору, і запевняти усіх, що він все підірве – це просто неприпустимо. 
    – Ви працюєте у поліції з першого дня. Скажіть, це найтяжчий випадок за Вашу кар’єру?
    – Ні. Найтяжчий випадок, який я ніколи не забуду, стався через день потому. Ми прибули на виклик, за яким попередньо була інформація, що в квартирі жінка, у якої наркозалежний син, і йому потрібна доза. Він побив матір та, за його словами, збирався її зарізати. По рації в нас колеги питали, чи потрібен нам додатковий екіпаж на підмогу, бо я ж жінка. Ми з напарником запевнили, що впораємось самі, та відмовились від підкріплення. Прибувши на місце події, піднялися на поверх. Цей чоловік відчиняти двері відмовився та почав вести розмову через них. Каже: “Приїдете, коли я її вб’ю. Після цього відчиню”. Ця розмова супроводжувалася лайкою, він пішов на кухню, взяв ножа та накинувся із ним на нас у під’їзді. Ми хутко забрали матір на вулицю в безпечне місце, одягли бронежилети та викликали підмогу, як і треба робити в таких випадках. 
    – Чи важко було затримувати цього чоловіка?
    – Він був досить кремезний. Скрізь розмахував тим ножем. Я говорила напарнику, що треба застосовувати зброю, а він запевнив: владнаємо ситуацію без неї. Зловмисник побіг за свій будинок, а пізніше знову накинувся на нас з ножем. Під час затримання він завдав мені тілесних ушкоджень та штовхнув у дерево. Я впала, в мене випала рація. Він забрав пристрій та повідомив по ньому: “Всім екіпажам відбій”. Після я зателефонувала командиру і сказала, що ніякого відбою не було: “В нього наша рація, він з ножем та поводить себе дуже агресивно”. 
    – Чим цей випадок для Вас був складніший, аніж випадок з гранатою?
    – Тут було страшніше. Той ніж біля мого обличчя пройшов багацько разів. У попередній ситуації можна було хоч спілкуватися з людиною, а тут розмови ніякої. Суцільна агресія. 
    – Де чоловік був затриманий, і як довго це тривало?
    – Після мого дзвінка до колег підтягнулася підмога. Його оточили та вже застосовували газ. Дивним було те, що газ на нього подіяв не одразу. Близько двох хвилин минуло, перш ніж це сталося. 
    – Чому не стріляли, якщо мали повне на те право? Адже людина становила загрозу іншим та поводила себе не-адекватно.
    – Мене відмовив напарник. Дійсно, я мала повне право стріляти, проте він наполіг на іншому варіанті врегулювання ситуації. 
    – Чи бачили цього чоловіка після цього випадку?
    – На нього я написала заяву про напад, після чого проводилися слідчі експерименти та ще багато інших процедур. Ця людина стала як шовкова. На роботу навіть хоче влаштуватися, з мамою помирився та до міського відділку щодня ходить. 
    – За висновком вище згаданих історій, Вам всеж подобається Ваша робота?
    – Відверто кажучи, я не уявляю іншої роботи. Важко й помислити, що мене посадять за якісь папери. У такому темпі роботи іноді вже навіть задоволення отримуємо. 
     
    Виявляється, насправді ж зовсім не важливо, якої статі людина. Найголовніше, щоб плоди її праці приносили користь їй та іншим. Важко уявити, що б трапилося, якби герої нашого часу не виконували обов’язки, які вони покликані виконувати. У вогні залишалися б ті, кому потрібна допомога вогнеборців. На хірургічних столах помирали б люди, бо долею було покликано, щоб робив операцію інший хірург. А виявляється, що на місці спасителів мала б бути жінка, але вона, в свою чергу, працює на касі відомого супермаркету, бо хтось колись задовольнив свої надра правильності.
     
    Дмитро Семенюк