Легендарний лікар з Кіровоградщини відсвяткував своє 80–річчя

Слово про лікаря 

 

До 80–річчя Ореста Лисовського, заслуженого лікаря України

Про цю людину в Олександрії розповідають безліч байок. Більшості з них ми не віримо, але ця сподобалась і захотілося поділитися нею.

 

«Одного разу Світлана (пацієнтка лікарні) опинилась на операційному столі. Операція була надскладною, цього ніхто не приховував, але мажорний настрій в операційній налаштовував на позитив. Світлана з великою надією в серці віддала своє життя в руки місцевим ескулапам. І поринула в безодню анестезії. А коли через якийсь час до неї почала повертатися свідомість, почула десь здалеку знайомий чоловічий голос. Він ставав все зрозумілішим, і ось вже хвора чує розмову. 

Повіки не хотіли розкриватися, але поступово вона переборола їх непомірну тяжкість і подивилась у напрямку голоса. Так, це ж лікар—анестезіолог з таким незвичним іменем Орест. Кому ж це він розповідає щось? Ще через хвильку Світлана відчула, що в операційній вони вдвох і Орест розповідає їй. Вона напружила свій слух і почула спокійний голос лікаря. Він переказував їй хід вчорашнього футбольного матчу між улюбленою командою міста й суперником з Кіровограда. “Цікаво, — подумала жінка, — як давно він тут? Чи він не знає, що я нічого не чула? А, може, чула? Ні. Нічого не пам›ятаю.” 

Та через кілька днів, коли повернулась і пам›ять, і голос, Світлана переповіла цей коментар лікаря мешканцям палати. При цьому вона користувалась футбольними термінами, яких ніколи раніше не використовувала і не знала. Цей факт дає чимало різних пояснень стосовно людського мозку, особливостей організму і т.ін. (Але нехай про це розмірковують спеціалісти).

Нам же він цікавий чисто людським фактором: відношенням лікаря, його стремлінням підтримати хворого, неординарністю його вчинка. До речі, Орест не пам›ятає цього епізоду. Ще б пак! За його плечима майже 60 років лікарської практики. І майже завжди боротьба відбувалася на межі життя і смерті, тож хіба все пригадаєш?

Сьогодні Оресту Михайловичу Лисовському виповнюється 80! Напередодні ювілею наш кореспондент зустрівся з ювіляром і провів з ним неповторні години спілкування. Спробуємо дещо з почутого переповісти. А це слово про лікаря нехай стане вітанням шановній і шанованій людині від люблячих його вдячних пацієнтів і надихає на новий життєвий етап.

Кор. Оресте Михайловичу, чи є якийсь робочий момент, який запам›ятався на все життя?

— Чимало таких. Згадався один випадок багаторічної давнини. В одному із віддалених районів нашого регіону негайної лікарської допомоги потребувала жінка після пологів. Оскільки подія відбувалась зимою, всі дороги були заметені і до постраждалої жодним транспортом не доїхати. Через обласну раду чи, навіть, може, через командування армією (вже не пам›ятаю), отримали дозвіл підняти вертоліт. І от 4 лікарі міської лікарні, навантажені всім потрібним анестезійно—операційним обладнанням, поспішають до вертоліту. Дуже швидко, за кілька хвилин, долітаємо до місця перебування хворої, яка знаходиться в амбулаторії села Верблюжка, бо до районної лікарні теж не можливо було доїхати. Розкладаємо всі свої знаряддя, і виявляється, що, поспішаючи, забули спирт. Всі в трансі. «Чим замінити?» — питає голова сільради, який теж поруч з ними вболіває за хвору. — «Можна горілкою», — відповів хтось з лікарів. Через 5 хвилин голова сільради приніс ящик горілки. І хоча ситуація була надсерйозною, бо життя жінки висіло на тонюсенькій ниточці, всі посміхнулись. І приступили до роботи. За півгодини операцію було завершено, врятована жінка ледве посміхалась, поруч неї куйовдилось живесеньке активне немовля, а голова сільради запропонував лікарям пообідати, поки прибуде вертоліт. Керівник нашої групи викликав вертоліт, і ми направились до сусіднього приміщення сільради. Стіл вже був накритий, поруч стояв ящик горілки. Сам голова налив по чарці, дякуючи медикам. Але ми не встигли її випити, як вже загуркотів вертоліт. Тож швиденько навантажили свої речі і повернулися в Олександрію, так і не покуштувавши горілку—рятівницю.

— Ваша дружина дуже переживала за вас, коли ви нарешті зняли свій лікарняний халат. Як воно, від вічного турбот, постійного браку часу раптом перейти до спокою, до відпочинку?

— Звичайно, дуже складно. Доводилось переривати відпустки, вихідні дні, щоб підтримати важкого хворого. Часу хронічно не вистачало. Сьогодні ж його занадто. Дружина завжди поруч. Вона навіть організувала мені довготривалу поїздку до друзів, допомагає щодня в наших турботах про дачу, яку ми дуже любимо і завзято працюємо на ній.

— Давайте повернемось трішки назад, до вашої біографії: чи довго ви обирали свою професію?

— О.М.: Ні. Над вибором професії взагалі думати не прийшлось. Вона змалечку визначилась способом життя моєї родини. Мій батько, Михайло Іванович, після закінчення Київського медичного інституту працював у Городищі на Черкащині спочатку завідувачем кожвендиспансеру, потім завідувачем районним відділом охорони здоров›я. Мати, Євгенія Орестівна, завідувачка інфекційним відділенням. У Городищі в 1935 народився старший брат Юлік, а в 1937 році — я. Ким я ще міг стати, живучи в такій родині?

— Але така родинна ідилія була не довготривалою.

— О.М.: Так, мені не було й року, коли арештували батька як “ворога” народу. І розстріляли. Правда, про те, що він був розстріляний, мені стало відомо лише в 1956. А тоді маму “заспокоювали”, що відсидить 10 років і повернеться. Не повернувся. Як і мільйони таких же безневинних громадян безмежного Радянського Союзу, що стали жертвами наклепництва своїх же колег за волею всесоюзного диктатора. Я цього звичайно не пам›ятаю, бо був ще дуже малим, але це було нашим життям і воно увійшло в мій мозок з молоком матері.

— Потім була війна. А ви, як дитина війни, теж разом з країною терпіли всі її прикрості.

— Мама так довго опікувалася своєю роботою, допомагала евакуювати лікарню, а в цей час міст через Дніпро фашисти взірвали. Ми мимовільно опинилися в окупації. Мама пішла працювати знову до лікарні. Через її інфекційне відділення пройшло чимало людей, яких вдалося врятувати від відправки до Німеччини. Декого вона навіть ховала у себе вдома. До речі, серед них був і Юрій Осмоловський, з яким у майбутньому Доля ропорядилася зустрітися вже в Олександрії.

— Але ж така позиція дуже небезпечна не тільки для лікаря, а й для всієї родини? Мама не боялася?

— Думаю, що боялася. І з нами часто говорила, щоб язиками не плескали. Але її лікарське сумління не могло чинити інакше. Здається, і ми, діти, розуміли загозу, яка висить над нашою сім›єю, але пишалися своєю мамою. Ця її хоробрість й відвага були відзначені державою вже після війни: вона отримала свідоцтво “Учасника партизанського руху” і урядові нагороди. Але війна нагадала нашій сім›ї про себе невдовзі: в 1944 році, вже після звільнення Городища, ми з братиком гралися на околиці міста і наштовхнулися на протитанкову міну. Вона взірвалася, і на моїх очах рознесла мого братика. Може, саме тоді, в хвилину неймовірного жаху, остаточно прийшла думка: неодмінно стати лікарем, як тато, з яким я так і не зустрівся, як мама, яка все своє життя вірно служила медицині.

— Як же вам, синові “ворога” народу, вдалось вступити і закінчити навчання в інституті?

— Два перших роки навчання були каторгою: в комсомол не приймали, але на кожних комсомольських зборах ставилось питання про виключення мене з інституту. І тільки завдяки хоробрості моїх сокурсників, серед яких був і мій друг Альберт Ващенко, збори нічого не змогли вдіяти, бо більшість голосували “проти” виключення. І лише в 1956–ому, після повернення студентів з цілини, мене запросили в Трибунал і розповіли подробиці з арештом татка. Тоді ж виправдали його і реабілітували. А з мене спало клеймо “сина ворога народу”.

— От ми й підійшли безпосередньо до обрання вами цього незвичного для того часу медичного фаху як анестезія. Як стався цей вибір?

— Якось у Києві ми з Альбертом випадково зустрілися з Юрієм Осмоловським, який вже працював головним лікарем Олександрійської лікарні. Знаючи, що ми закінчуємо медичний, він поцікавився, яку спеціалізацію обираємо. І коли у відповідь почув — “терапію”, — не втримав свого обурення: «Як вам не соромно! Такі здоровенні мужики, а налаштувались на жіночий фах. Облиште його для слабких жіночок. Ви, — уважно затримав свій погляд на Альбертові, — повинні працювати хірургом—гінекологом. А ви, — це вже Орестові, — анестезіологом. В Олександрії такі лікарі потрібні. Беріть направлення в Кіровоградську область». Так ми і зробили. 

Приїхали в Олександрію, Юрій Олександрович гостинно зустрів нас, забезпечив житлом, і направив на курси до самого Амосова. Правда, Альберт не наважився стати гінекологом, але став прекрасним хірургом, золотий скальпель котрого врятував не одне життя спочатку олександрійців, а пізніше, коли він став провідним хірургом і керівником клініки Шалімова, численних громадян країни. А я почав вивчати основи й таємниці тоді ще зовсім нового медичного напрямку: анестезіології. Мені пощастило вчитися й бути присутнім під час операцій з великим вченим сучасності, відвідувати його лекції, запам›товувати його рухи й дії й особисто Амосову здавати іспит. Тож на все життя запам›ятав він слова Миколи Михайловича: “Наркоз давайте лише тоді, коли ви переконані, що хворий видужає». І вже через три місяці після курсів ми працювали з Альбертом у одній ланці:

Альберт — оперуючи, я — знеболюючи. Через два роки в міській лікарні було відкрито відділення анестезіології, дещо пізніше — палата інтенсивної терапії. І це, незважаючи на те, що дозволялося мати такі відділення лише містам з 500—тисячним населенням. Наше міське керівництво змогло переконати Міністерство охорони здоров›я в доцільності такого введення. Тим більше, що обслуговували ми п›ять районів нашої області, спеціалістів не вистачало, приходилось мандрувати із відділення до відділення, із лікарні в лікарню. Саме в такій копіткій напруженій праці прийшли до нас досвід, визнання й лікарська майстерність. Шляхи наші з Альбертом розійшлися, але дружба залишилася на все життя. Не зглядились, як пролетіла молодість, створили сім›ї, народили дітей.

Як вам відомо, моя дружина Олена Олександрівна теж була класним лікарем—гінекологом, 42 роки працювала лікарем гінекологічного відділення міської лікарні, 31 з них — керівником цього відділення. Лікарський фах обрали наші доньки Наталья й Альона.

— Шановний Оресте Михайловичу. Ми так багато з вами говорили, що не уявляю, як все це можна переповісти нашим читачам. А, головне, неможливо передати настрій цієї розмови: ваш оптимізм, ваш гумор, влучні жарти, неймовірну ерудицію і обізнаність.  Я дозволю собі експромт, написаний напередодні зустрічі з вами.

 

Хвилюється море, хвилюються гори:

Де ти, наш дружище, шановний наш Орик?

І олександрійці хвилюються дуже:

Де Орест Лисовський? Невже занедужав?

 

А це виявляється Лєнка—дружина

Таку чудасію всім нам удружила —

Взяла і на дачі сховала Ореста,

Подалі від пива, від друзів, прогреса.

 

Та в день твій, Оресте, шановний наш друже,

Говоримо щиро, що любимо дуже

Приємність твою і твою професійність,

Любов до жінок, до футболу, активність,

Твою толерантність і анекдотичність,

 

Свободу твою і дружини музичність!

Хай все це тебе іще довго хвилює,

А серце сприймає та не вередує.

Тримайся, наш лікарю, в гуморі, в жартах.

Їй—Богу, життя твоє — більшого варто!

 

Хай дача, природа й дружина лікують.

Слова привітальні хай втіху дарують.

Ти дуже потрібний і місту, і світу.

Вітаємо щиро! Живі многі літа!

 

Тамара Аноко