Люди, які запізнюються, розминаються з життям. Ірина Фаріон про формування особистості та місце у світі

          

Перебуваючи у Кропивницькому всього лише один день, українська мовознавиця, доктор філологічних наук та педагог Ірина Фаріон розповіла «Первой городской газете»  про книги, онуку та чоловіків.

 

Приїхавши до нашого міста вперше, пані Ірина зустрілася зі студентам  педагогічного університету, де спілкувалася з ними про актуальні мовні проблеми та роль українського філолога у збереженні мови.

Через напружений графік та майже безперервне спілкування ранкова емоційність у голосі пані Ірини на вечір стає більш спокійною.

 

 

Навчання без виховання – це меч у руках божевільного

 

— Я вдячна викладачам університету, які дали мені можливість поспілкуватися із студентами-філологами та істориками, адже монографії, які я презентувала, не просто філологічні – вони історико-філологічні. Крім того, важливо, що на зустрічі були студенти-магістри, адже предмет розмови непростий, а саме статус мови у  XIV — XVI ст., монографія Івана Пулюя як про першоперекладача Біблії українською мовою та монографія про правопис 1928 року. Я вдячна аудиторії. Виявляється, студенти опрацьовували мою попередню монографію, і те, що я говорила, не було для них новизною. Я дуже їм вдячна, що ми працюємо в унісон і не просто навчаємо, а формуємо світогляд. Бо навчання без виховання – це меч у руках божевільного.

 

Через щільний графік мовознавиця майже нічого не встигла побачити у місті. Тим не менш Ірина Фаріон була вражена історичною частиною Кропивницького.

 

— У мене була мрія поїхати на Хутір Надію, до Карпенка-Карого. Я колись у школі несамовито захоплювалась театром корифеїв, перечитала усю їхню драматургію, вони для мене були кумирами. Але, на жаль, я не встигла побачити театр, я просто щаслива, що я є в місті, яке носить ім’я Кропивницького. Того Кропивницького, який став засновником першого українського професійного театру, який реально вивів українську мову не просто на кін сцени, а на кін історії.

 

Я читала  і не могла насититися цією силою

Формування особистості починається ще з дитинства. І те, що ми читаємо, неабияк впливає на наше ставлення до себе, сім’ї суспільства та держави. Настільними книгами життя пані Ірини стала драматургія театру корифеїв, зокрема Марка Кропивницького.

 

— Я неймовірно захоплювалася театром… Заньковецька, Карпенко-Карий, Кропивницький, Садовський, Старицький, Саксаганський… Це були мої кумири. Усе, що було про них, мені мама приносила з бібліотеки, коли ще там працювала, і я читала й не могла насититися цією силою. Тоді я ще була маленькою дівчинкою і не усвідомлювала масштабності впливу через театр на свідомість українців. Саме через театр українську мову можна було актуалізувати, показати українцям, що ми є, що у нас немає її  в уряді, освіті, школі, але є на сцені. Тому, коли був указ, який забороняв український театр, – це було визнання цього театру як найбільшої сили впливу на національну свідомість. Тому можу стверджувати, що саме ваші земляки формували мене як особистість, - говорить мовознавиця.

 

Чоловіком №1 і людиною найбільшого впливу для мене є мій тато

 

— Мій тато не отримав освіти, був вивезений до Німеччини, ще коли йому було 16 років, працював там остарбайтером. Коли ж війна скінчилася, німці робили все, щоб мій тато там залишився. Але він сказав їм: «Я не бездомний. Ви мене сюди привезли, я не приїхав працювати на вашу економіку, ви мене тут не вбили за цей період. У мене є свій дім». Тато повернувся додому. Потім він мені боявся про це розказати, боявся, що це може якось вплинути на здобуття вищої освіти його дітьми. Він дуже хотів, щоб я стала професором, бо він був зовсім нереалізований в інтелектуальній царині, але він дуже багато читав і страшенно любив співати. Тато навчив мене вчасно приходити і працювати. Він прокидався о 5-й ранку, щоб, боронь боже, не запізнитися на завод. Він був мегавідповідальною людиною і страшенно не любив запізнюватися. І я також цього не люблю. Це ганебно. Люди, які запізнюються, розминаються з життям, - каже наша співрозмовниця.

 

За сильну вдачу та стійкий характер Ірину Фаріон побоюються деякі чоловіки, а у соцмережах її називають «чорним янголом». 

 

— Не знаю чому так, у мене дуже красиві стосунки з чоловіками. Яким має бути чоловік? Сильним і ніжним. Якою має бути жінка? Ніжна і сильна. Тоді все буде добре. А якщо у них  щось не виходить – вони розходяться. Я розійшлася зі своїм чоловіком, але він подарував мені найбільше щастя – мою дитину. Зараз із ним я підтримую нормальні взаємини. Тож страх – це погана ознака, її треба долати, треба просто людину поближче пізнати — і страх відійде. У російській мові є таке слово «супруги», ті що разом впряжені, а в українській мові – це «подружжя», тобто ті, що друзі. А друзі не бояться один одного, друзі відкриті, вони підсилюють один одного.

 

Онука – це моє щастя неймовірне

 

Емоційність у голосі до нашої співрозмовниці повертається, щойно мова заходить про її онуку Еву.

Пані Ірина каже, що хотіла б бачити свою онуку сильною, впевненою та самодостатньою з розумінням того, що вона народилася на найкращій землі у світі і що життя – це служіння, служіння високій ідеї.

 

— Якщо ти українка – ти маєш з прапором пройти через круглу планету і не скотитися в ніякий інший світ. Оскільки вона називається Ева, а Ева означає матір усього живого, тому вона має бути життєрадісною, життєствердною та дуже оптимістичною. Песимізм ще нікого не вилікував. Якщо ти приходиш у світ – даруй людям радість. І Евонька дуже позитивна, вона дуже емоційна.

 

Пані Ірина пишається своєю онукою і радіє, коли випадає нагода з нею побачитися і побавитися.

 

— Еві півтора рочку, але вона вже сама їсть, сама собі шукає мультики. Їй чомусь не подобається пісня «Ходить гарбуз по городу», вона перемикає на інший канал. Ми у цей світ приходимо для того, щоб любити. Її просто потрібно навчити культури любові, а культура любові  — це вміння змагатися з людиною, яку ти любиш, у бажанні догодити їй. Не вимагати від цієї людини чогось, а давати їй. Як говорив Сковорода: «Якщо хочеш, щоб тебе полюбили – полюби сам». І це треба прищепити дитині.

 

 

Одною ногою колисала, а тут тримала якийсь журнал

 

— Найбільше щастя для мене — це приїхати до Евоньки і, ви не уявляєте, посадити її у візочок і просто з нею їхати. Або просто спостерігати, як вона ходить по осінньому листю, як вона досліджує листочки, як вона бігає, дивиться на голубів. Я просто стою збоку і за цим спостерігаю. Немає більшого щастя. Коли я донечку свою мала, то я не мала часу на заглиблення у її поведінку, я тоді постійно щось читала. Одною ногою колисала, а тут тримала якийсь журнал. Тільки пильнувала, щоб вона не впала. То тут я фіксую кожен психологічний штрих настрою Евоньки. Це найбільший мій відпочинок. Просто потримати її на руках, побачити, які зміни з нею сталися за два тижні, піти з нею на прогулянку – немає солодшого відпочинку, - додає Ірина Фаріон.

 

Якщо ти слабнеш – їдь у ті місця, де жили великі люди

 

На завершення розмови гостя поділилася загальними враженнями від свого перебування у Кропивницькому.

— Найбільше я вдячна цій мікроземлі, яка народила театр корифеїв. Україна маркована дуже сильними та потужними особистостями. І мені здається, якщо ти слабнеш – їдь у ті місця, де жили великі люди. І ти оздоровишся. Для мене приїхати до Кропивницького – це оздоровитися. Через Марка Кропивницького, зокрема.

 

Аліна Кулик