Жанна Зубрицька з Кропивницького цілий рік чекає на повернення сина Володимира Митюна з полону. Жінка сподівається, що зовсім скоро зможе зустріти й обійняти рідну кровиночку. Поки що всіляко наближає цей щасливий день.

Володимир Митюн змінив життя на військове

Служити Володимир Митюн пішов ще у 2018 році. Поставив родину перед фактом, що прийняв таке рішення і не відступив від свого, як його не вмовляли. Перші 2 місяці, допоки тривав курс молодого бійця, перетворилися для юнака на справжнє пекло.

Телефонувати рідним дозволяли раз на тиждень – у неділю. Син ділився з мамою, що руку потягнув, потім ногу, але здаватися не збирався. Дуже переживав, що через травму не пройде іспити. У такому разі доведеться проходити КМБ удруге. Та врешті зібрався і впорався з усіма завданнями.

Володя закінчив Знам’янське залізничне училище і якийсь час працював стюардом. Через професію мав друзів в усіх куточках України. Хвалився мамі, що йому є де зупинитися по всій країні – завжди знайде знайомих.

–  Коли потрапив у полон, – пригадує Жанна Зубрицька, – мені телефонувало так багато людей, хвилюючись і цікавлячись, як там Вовчик, що я не встигала дивуватися. Було приємно, що син настільки популярний. Окрім молодих хлопців і дівчат дзвонили й чоловіки зі старшими голосами. Відчувалося, що поважають сина й переживають за нього. Багато хто викладав пости в соцмережі, за що я їм безмежно вдячна. Звісно, для кожної мами її дитина найкраща, але тут я пересвідчилася, що Володя хороший не лише для мене. Його любить дуже багато людей.

Мама азовця не сидить, склавши руки. Постійно моніторить соцмережі, спілкуючись з іншими родичами бійців з «Азовсталі», відвідує акції на підтримку полонених не лише в Кропивницькому, але й в Одесі, в Києві. Гуртом намагаються добитися, аби прізвища полонених з’явилися у списках на обмін.

Ніхто зі згорьованих матусь не розуміє, яким чином вони складаються. Деяких звільняють за пару місяців, а син пані Жанни перебуває в полоні практично вже рік.

Через знайомих жінці вдалося замовити білборд зі світлиною сина і закликом повернути героя. У рекламному агентстві пішли назустріч мамі захисника з «Азовсталі» і зробили всю роботу майже задарма.

Про Володю довгий час нічого не знали

Ще до початку війни військова частина Володимира базувалася в Урзуфі поблизу Маріуполя. Коли почалося повномасштабне вторгнення, син телефонував і попереджав, щоб запаслися продуктами й водою, ховалися в укритті під час повітряної тривоги. Вони попервах це не сприймали серйозно.

Потім син загубив телефон. З початку травня надсилав СМСки з номерів товаришів, коли була можливість. Жанна побачила в Інстаграмі відео хлопця з «Азовсталі», то почала тримати зв’язок через нього. Він був в іншому місці заводу, але якось дізнавався новини про побратима і сповіщав рідним: «Не поранений, живий». А 15 травня цього захисника вбили. Відтоді зв’язок обірвався.

–      26 травня у мене був день народження. То син якимсь чином додзвонився, привітав і сповістив, що перебуває в полоні. Спочатку був в Оленівці, потім його перевели до Таганрогу. Про це я дізналася від звільнених з полону азовців. А ще хлопці сказали, що був шмон, і всі телефони відібрали. Тож на дзвінки більше можна не очікувати. Так і сталося…

Після обміну 31 грудня до мами бійця зателефонував звільнений захисник, сповістивши, що перебував в одній камері з Володею. Заспокоїв, що він не поранений, розповів, у яких жахливих умовах їм довелося перебувати. Годували поганенько, майже не давали хліба. На прогулянку виводили на 10 хвилин у кайданках. А коли перебували в Оленівці, було ще гірше.

Жінка постійно у русі

Жанна Зубрицька намагається залучити на допомогу будь-які організації. Завжди їздить на зустрічі з командуванням «Азову», написала заяву до поліції, СБУ, Червоного хреста. Навіть знайшла шлях до ООН. Адвокат тільки руками розвів – такого раніше ще ніхто не робив.

Вечір жінка проводить за перечитуванням повідомлень груп у соцмережах в надії дізнатися хоч щось про Ласточку – такий позивний має її Володя. Можливо, хтось зі звільнених з полону відгукнеться й розповість хоч якусь новину про сина.

Так познайомилася з матерями інших бійців. За цей час вони начебто зріднилися між собою, пов’язані спільним горем. Одна з сімей мешкала до війни в Маріуполі, то розповідали, через який жах їм довелося пройти. Два місяці провели під бомбами, не було що їсти, пити, неможливо було помитися. Коли виїжджали, машину обстріляли. Їхній син теж потрапив до полону, хоча не був військовим. Він підвозив запчастини на завод. Люди залишилися без дому і без транспорту. Їх прихистили в Ізюмі. Чекають на повернення сина з полону, щоб гуртом вирішити, як далі жити.

Одного разу в кафе пані Жанна почула, що жінка за сусіднім столиком розповідає про «Азов». Не стрималася, втрутилася в бесіду. З’ясувалося, що в неї син теж перебував у російському полоні. Познайомилися і стали підтримувати зв'язок. Співбесідниці пощастило – її сина вже обміняли зо 2 місяці тому.

Попри все, що відбувається зі старшим братом, молодший Максим, якому нині 17 років, теж марить військовою службою і збирається стати до лав захисників. Мама полоненого бійця знає, що розкисати не можна і певна: «Все, що нас не убиває, робить сильнішими. Обов’язково настане той день, коли буде і на нашій вулиці свято».

Жанна Зубрицька збирається 26 травня відвідати координаційний штаб, сподіваючись, що врешті прізвище її сина з’явиться у списках на обмін, адже обіцяли, що через 90 днів усіх захисників «Азовсталі» відпустять, а минув уже цілий рік.

Анета Цегельник

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.