Мені приємно, коли за моєї допомоги у людини налагоджується життя

Соціальний працівник: Мені приємно, коли за моєї допомоги у людини налагоджується життя

 

Аліна Кареліна за фахом юрист, однак п’ять років тому вона обрала для себе інший шлях — соціальну роботу. Дівчина допомагає ВІЛ–позитивним пацієнтам, тестує і консультує щодо профілактики захворювання. 

 

«У мене ніколи не  було дискримінації  до ВІЛ–позитивних»

— Я практично п’ять років працюю у соціальній сфері, з них — три роки в Кіровоградському обласному відділенні Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа ЛЖВ». Перше моє місце роботи — центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, де я допомагала сім’ям у складних життєвих обставинах та консультувала з юридичних питань. Але потім потрапила під скорочення. Мені запропонували посаду соціального працівника в благодійній організації. На той момент я не знала, що організація займається ВІЛ–позитивними людьми. Про це я дізналася, коли прийшла на співбесіду. До цього думала, як і більшість, що ВІЛ–позитивних людей мало. У мене ніколи не було зверхнього ставлення чи дискримінації до ВІЛ–позитивних. Я завжди знала, як передається ВІЛ. Я ніколи не боялася взяти ВІЛ–позитивного за руку, обійняти, коли плаче, — розповідає соціальний робітник КОВ ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» Аліна Кареліна.

Дівчина одразу влилася в колектив. Хоча зізнається, на перших консультаціях навіть не знала, про що говорити зі своїми клієнтами. Тоді досвід переймала у свого колеги Романа Кузьменка.

— Я брала із собою Рому і дивилася, як він консультує людей. Через деякий час зрозуміла, що роблю важливу справу, що рятую деяким людям життя. Мені приємно, коли за моєї допомоги у людини налагоджується життя, — всміхається дівчина.

 

«Коли я вперше виявила у клієнтки ВІЛ, я хвилювалася»

Пройшовши спеціальне навчання, де була і теоретична, і практична частина, Аліна змогла тестувати клієнтів.

— Коли я вперше протестувала людину і в неї виявила ВІЛ, у мене було неабияке хвилювання. Адже я не знала, як ця людина сприйме інформацію, як буде себе поводити, чи не замкнеться, чи взагалі захоче зі мною спілкуватися. Справа в тому, що до цього я не раз бачила людей, у яких була істерика, коли вони чули, що в них виявили ВІЛ. Та пізніше, з часом,  я переборола у собі хвилювання, — ділиться Аліна.

Непросто було формувати прихильність до отримання терапії і вагітним жінкам, дівчині доводилося певний час залучати до роботи з клієнтками і психолога.

— Коли серед моїх клієнтів були вагітні, то вони вже зверталися до нас і знали про свій статус. Всі вагітні ВІЛ–позитивні як один плакали. Я тоді без психолога не могла працювати. Я чекала, поки психолог заспокоїть жінку, а потім уже починала консультувати її відносно профілактики ВІЛ, необхідності приймання терапії, щоб вона народила здорову дитинку, — додає соціальний робітник.

 

«Вона не встигла приймати терапію…»

Неможливо не сказати і про ВІЛ–позитивних, які померли… Попри намагання допомогти, на жаль, наслідки вже були непоправні. Причини різні — невчасне обстеження, відмова від терапії, супутні захворювання. Людей, які померли від СНІДу, щороку згадують у третю неділю травня, тоді відзначається День пам’яті померлих від СНІДу.

— Була у мене клієнтка, у якої було 1200 клітин — це дуже високий результат. Не кожна людини без ВІЛ — інфекції має такий показник. Але вона не стежила за своїм здоров’ям, не здавала аналізи на СД4, які кожна ВІЛ–позитивна людина повинна здавати раз на півроку, щоб знати, на якому рівні в неї імунітет, коли потрібно стати на терапію. Через це вона пропустила, коли їй необхідно було стати на АРВ — терапію. А так, як у неї були ще й супутні хвороби, клітини в неї швидко впали. Коли я дізналася про цю клієнтку, вона вже була лежача. Ми з Ромою дізнались, де вона проживає. Жила вона у дуже поганих умовах — в сараї. Це я не образно кажу! Поряд був будинок, а вона мешкала у сараї з двома дітьми шкільного віку… Ми принесли їй  пайок, продукти, зібрали речі. Вона тоді нічого не мала, була лежачою — не могла поворушити ногами, не могла ходити. За нею ніхто не доглядав. Вона категорично відмовлялася лягати у лікарню, бо боялася, що в неї заберуть дітей в інтернат, адже вона була на обліку у службі. Та ми домовилися, щоб дітей на той період забрали у табір. Ми відвезли цю жінку на таксі у лікарню. Але вона не встигла приймати терапію… Її імунітет був уже в критичному стані… У неї був цироз… Ми робили все, що могли. Приносили їй продукти, речі, збирали пелюшки і підгузки. Ми пізно дізналися про цю клієнтку… — пригадує Кареліна.

 

Жоден клієнт не говорив: «Ну так, у мене ВІЛ, і що?»

Аліна говорить, що загалом, дізнавшись про ВІЛ, людині необхідний певний час, щоб вона прийняла цю інформацію. 

— У нас не було таких людей, що одразу прийняли статус. Практично для всіх — це був шоковий стан. Жоден клієнт не говорив: «Ну так, у мене ВІЛ, і що?» Деякі клієнти, які до нас зверталися, вони розуміли, що приходили з якоїсь причини, 

Коли у людини на експрес–тесті результат позитивний, далі соціальний робітник направляє у СНІД — центр здавати імуноферментний аналіз. 

— Після того, як приходить підтвердження позитивного аналізу, включаємо клієнта до «Школи пацієнта». Ми надаємо йому п’ять сесій — розповідаємо, що таке ВІЛ, як він передається, яка профілактика, які сучасні методи лікування, які аналізи необхідно здавати. Потім з ним проводиться робота по формуванню прихильності до лікування — щоб ВІЛ–позитивний не пропускав і не затримував прийоми АРВ–терапії. Наприклад, якщо чотири рази пропустити прийом препаратів, то може виробитися резистентність, стійкість до вірусів препарату, — розповідає соціальний робітник.

 

«Жінка приймала 

АРВ–терапію, але 

заперечувала 

свій діагноз»

У практиці Аліни були і випадки, коли клієнти заперечували свій діагноз. 

— Коли ми почали заповнювати картку клієнта однієї дівчини, вона мені казала: «У мене чоловік ВІЛ–позитивний, а я — ні. Я п’ю ці таблетки, щоб до мене не причепилася ніяка хвороба». Тобто жінка приймала АРВ–терапію, але заперечувала свій діагноз, — каже соціальний робітник, додаючи, що подібних історій траплялося чимало. 

 

Найвища нагорода 

за роботу — повага

Соціальний робітник каже, що люди, які дізнаються, що в них ВІЛ, переживають п’ять стадій прийняття горя. 

— Ми з ними проживаємо ці стадії, переживаємо. У середньому про ВІЛ дізнаються з 20 до 35 років. Якщо брати статистику, то зараз підвищився рівень передачі ВІЛ через статевий шлях. Найменшій моїй клієнтці — 22 роки, а найстаршій — 60, — розповідає Аліна. 

Найвища нагорода для дівчини, каже, коли її клієнти ставляться до неї з повагою і цінують її роботу.

 

 

Вікторія Семененко