Понад 2 тисячі українців перебувають у російському полоні. Родини тих, кому вдалося дочекатися родичів звідти, сповнені щастям. Інші ж роблять усе можливе, щоб прискорити обмін військовополонених й врешті обійняти свого захисника.

Щасливі історії повернення

Володимир Прядко зі Світловодська опинився серед 12 звільнених з полону українців. Обмін відбувся 3 квітня. З 2 березня чоловіка вважали безвісти зниклим. Тоді тривав обстріл села Дубово-Василівка на Донеччині. Згодом з’ясувалося, що захисник потрапив до рук окупантів. Нині 49-річний чоловік перебуває у шпиталі в Дніпрі. За мирного життя Володимир професійно займався боксом, часто судив міські змагання. Попервах служив в АТО, а з 2019 року став на контракт із ЗСУ.

31-річному Віктору Руссу з Устинівки довелося побувати в статусі полоненого з 16 травня по 21 вересня 2022 року. Чоловіка призвали до лав ЗСУ на четвертий день війни. Коли почалася евакуація Маріупольського гарнізону, він разом із побратимами опинився в Оленівці. Нині родина захисника мешкає на Миколаївщині.

Того ж дня звільнили й Олександра Музинського з Долинської. 21 вересня повернулися на рідну землю 215 осіб. Серед 108 «азовців» був і «свободівець» Олександр. Він воював, починаючи з 2014 року. Спочатку його не брали до лав ЗСУ через слабкий зір. Та згодом призначили керівником групи на випадок окупації Долинської. Після проходження навчання з військової підготовки чоловік зміг урешті потрапити до «Азова». Всі 8 років перебував на фронті, допоки разом з іншими бійцями не потрапив у полон 17 травня.

Батьки не пускали сина в армію

311 страшних днів довелося пережити Іллі Миронову. Він повернувся з полону 16 лютого. Після 10 місяців ізоляції кропивничанину довелося заново звикати до мирного гамору міста, затишку й домашньої їжі.

Ілля мріяв стати військовим з дитинства. Але після закінчення коледжу влаштувався в Обленерго. Багато хто з товаришів служили з 2014 року, вирішив зробити так і молодик, попри протести батьків.

В артилерійському дивізіоні опинився 2021 року. Тоді й уявити собі не міг, що доведеться брати участь у справжній війні. 1 лютого 2022 року його з товаришем відправили до Мангуша, що під Маріуполем. Тоді вже всі знали, що буде війна. 24 лютого виїхали на бойові позиції о 2-й ночі. Бойовий досвід виявився кардинально відмінним від теорії.

Перші 3 дні поспати не вдалося зовсім. Потім забувся на кілька годин у машині, та хлопці розбудили. Одного разу отримав серйозну травму руки, переносячи важкі снаряди, але від шпиталізації відмовився. Зробив тугу пов’язку і залишився з побратимами.

28 лютого поступив наказ передислокуватися на завод Ілліча. Разом із побратимами зайняли бункер. Шанси вижити під авіабомбардуванням були невеликі. Тіла загиблих складали в автобус, щоб вивезти, але орки не давали можливості цього зробити. Довелося поховати людей у братській могилі.

З рідними зв’язувався зрідка, сповіщаючи, що все добре, й обіцяв невдовзі повернутися. Оборону тримали до 10 квітня. Потім намагалися прорватися й вийти, та спроба видалася невдалою. Шанс вижити залишився лише один – здатися в полон. 15-го росіяни оголосили про захоплення маріупольського заводу.

Ілля опинився в Оленівці разом з іншими півтора тисячами бійців. Годували перловкою зі шматочком хліба раз на день і давали кілька ковтків води. Спати доводилося на підлозі. Згодом їх відвезли до росії. У ростові над полоненими постійно знущалися – били палицями, занурювали у воду, штрикали шокерами, підвішували. Особисто від нього вимагали зізнань, що вбив вагітну жінку. Потім була ще одна колонія у волгоградській області. І знову тортури, і вибивання зізнання в катуванні мирних маріупольців. Надійшла й пропозиція стати до лав рф, яку Миронов відхилив.

14 квітня його вивели з камери і повезли на обмін. Їхали автобусом, летіли літаком, потім знову автобусом. Коли врешті побачив жовто-блакитні прапори, видихнув з полегшенням – він удома.

Рідні не втрачають надії

На жаль, є ще такі родини, де ніяк не дочекаються своїх рідних із катівень. Рідні не сидять без діла, стукають у всі двері, в надії, що таки доможуться внесення імен бійців у списки на обмін.

Наприкінці квітня кропивничани влаштували масовий легкоатлетичний забіг на підтримку полонених захисників. Розпочали з Кущівки, у навчальному закладі якої навчався морпіх Вадим Токар. У забігу взяли участь 180 осіб. До кущівських гімназистів долучилися учні Преображенської та Подільської гімназій.

Звісно, дійство тільки умовно можна назвати забігом, оскільки через різний вік учасників довелося знизити темп руху. Очолювали колону легкоатлети Кропивницької ДЮСШ №2.

Мета заходу – привернути увагу відповідальних за обмін полонених осіб, щоб прізвище кропивничанина було внесено у списки. Наш земляк потрапив у полон у Маріуполі. Нині рідним нічого невідомо про стан здоров’я чоловіка.

По завершенні забігу було влаштовано флешмоб «Пульсуюче материнське серце». Естафету передали Первозванівці. Тут, щоб привернути увагу громадськості,  теж влаштували акцію. Мешканці Кропивницького району вирішили таким чином підтримати військовополоненого з Первозванівки Ігоря Рудого, який перебуває у полоні з 20 травня 2022 року.

Спецпризначенець «Азову» навчався у ліцеї, то там і відбулося дійство. Односельці, яких зібралося зо дві сотні, сподіваються, що всі, хто причетний до розв'язання питань повернення українців, почують їх і посприяють поверненню додому. Оскільки Ігор займався спортом, на його підтримку влаштували змагання з армспорту. Естафету передали в село Покровське, в якому теж є військовополонений.

Анета Цегельник

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».