Мирослава Павлик: Моя місія – бути голосом жінок, які мовчать

 

Ми познайомились у столичному медіа-клубі «На власний погляд» понад десять років тому, коли вона щойно переїхала до Києва. Потім наші шляхи перетинались під час подорожей Європою та Україною, а далі спілкування перемістилося в інтернет-простір. Завжди з цікавістю й захопленням стежу за її творчими пошуками, сміливими експериментами, на які здатна сильна особистість.

 

Знайомтеся: Мирослава Павлик – феміністка, фотографка, гедоністка. Вона фотографує жінок на своїй кухні, змушує їх розкриватися й світитися зсередини. Вона знялась у доволі відвертій фотосесії, демонструючи не лише гарну білизну, а й тіло жінки «немодельної» зовнішності. Вона вірить, що любов здатна врятувати світ, і готова бути повноважною представницею кохання на Землі.            

 

– Мирославо, звідки у тебе це прагнення – бути самодостатньою, психологічно та економічно незалежною людиною? Чи були феміністки у твоїй родині?

 

– Насправді, важко сказати, чи були от прямо феміністки. Думаю, в той час моя прабаба Катерина не думала, що вона – саме така. Вона народилася в 1904 році на території сучасної Польщі й одразу після війни була змушена переїхати до іншої країни: вдовою, з дитиною, фактично без нічого. І в неї не було іншого виходу, ніж просто жити і утримувати свою родину. Ще раз заміж вона так і не вийшла. Мені здається, вона в чомусь була феміністкою.

Певно, я перша з сім’ї, яка почала так називати себе відкрито.

Довідка.

Фемінізм (англ. Feminism, від лат. femina «жінка») – низка політичних, суспільних рухів, ідеологій та теоретичних парадигм, які поділяють спільну мету: визначити, встановити і досягти політичної, економічної, культурної, особистої та соціальної рівності жінок та чоловіків (Вікіпедія).

 

 

– А що змусило тебе, львів’янку, переїхати до Києва?  

 

– В якийсь момент зрозуміла, що все, що я могла зробити, я зробила. І далі – лише інше місто. Так у 2007 році буквально в один день вирішила і купила квиток в один кінець. Було дико страшно. Але на той момент у Львові мене нічого не тримало. То чому б не почати нове життя в Києві?

 

– Чи часто почувала себе «білою вороною»?

 

– Часто. Навіть зараз пам’ятаю вирази обличчя людей, коли в далекому 2007-му вони чули мою мову – і відразу розуміли, що не місцева. Це зараз нікого не здивуєш українською, а тоді на мене дивилися, як на «село». І вони були праві. Я народилася в селі Ямпіль Львівської області – і цього факту не приховувала. Я виросла в селі. І коли хотіла читати книжки, то треба було поратися на городі чи по господарству. Читати я полюбила одразу і часто чула, що от в кого я така вдалася – інші діти як діти, а я в книжках.

Ну і зрештою, я незаміжня, без дітей, живу так, як мені подобається. Не кожна жінка може собі таке дозволити.

 

 

– Які події привели до тебе нинішньої: успішної, творчої, впевненої в собі? Як ти навчилася сприймати себе, не озираючись на думку інших?

 

– Насправді це був дуже довгий шлях. І це була не одна подія.

Каталізатором змін стала робота з психотерапевткою Мариною Білик, з якою ми майже рік працювали над моїм емоційним станом, над цінністю мене як людини, спеціалістки, фотографки, жінки. Я тоді вперше зрозуміла, що я – важлива, цінна, що мене можна безумовно любити.

Потім була фотосесія в київської фотографки Стелли Мельниченко, яка показала, наскільки я в своєму віці, в своїй вазі можу бути красивою та привабливою. Мені виявилося це дуже важливим.

 

Потім власниця бренду білизни Оля Половко покликала мене знятися в рекламі для них. А потім я написала кілька постів про бодіпозитив, про прийняття свого тіла, про депресію – і мені стало набагато легше.

Певно, моя місія полягала в тому, щоб бути голосом жінок, які мовчать. Бо таких, як я – мільйони. А я намагаюся показати, що бути собою – нормально. Любити себе – нормально. Жити в своє задоволення – нормально.

 

– Гадаю, для багатьох фейсбучних друзів було несподіванкою, коли ти відважилась розповісти про свою депресію в соцмережах. Чи маєш якісь секрети, як її долати?

 

– Депресію я долаю просто: із серпня приймаю антидепресанти. Це найдієвіший спосіб. Бо депресія – це не поганий настрій чи хандра, це поломка організму. Він просто забув, як виробляється серотонін, і все. І можна робити що завгодно: сваритися із собою, намагатися подолати, зібратись, бігати, робити ще ривок. Це все не працює, поки ваш організм поламаний. Спершу ви п’єте таблетки, а потім ваш організм згадує, як це – виробляти гормон щастя. І з часом все налагоджується.

На жаль, у нашому суспільстві ще поки страшно зізнатися, що ти ходиш до психіатра чи п’єш антидепресанти. Але це – просто ліки і просто лікар. Це нормально – лікуватись. Ми ж накладаємо гіпс на зламану ногу чи ходимо до стоматолога. Все просто. А якщо я маю бажання нічого не робити, то, можливо, треба таки відпочити.

 

– Дехто вважає, що в сучасному прагматичному світі немає місця для почуттів. А ти пишеш про себе: амбасадорка любові. Чому?

 

– Мені видається, що любов – це найважливіше в житті. Любити – це приймати, підтримувати, підставляти плече, бачити більше і далі, бути поруч, дивитися в один бік, разом рости, вдосконалюватися, надихатися.

 

– Чи часто доводиться чути, що, мовляв, фотографія – це не «жіноча справа»?

 

– Якраз частіше доводиться чути, що фотографія – це суто «жіноча справа», щось ніби несерйозне. Особисто я «топлю» зараз за фемінітиви, тому називаю себе фотографкою. Вважаю, що фемінітиви дозволяють жінкам проявитися в суспільстві, стати видимими. Бо коли ти фотографка, то зрозуміло, що ти – жінка.

Вважаю, що жінки тонше відчувають людей, глибше бачать, більш ніжні і турботливі до своїх моделей. Вони з ними – добрі. Частіше звертають увагу на дрібниці, які можуть засмутити моделей на зйомці.

 

 

Довідка.

Фемінітиви – це іменники жіночого роду, які називають жінок за різними характеристиками: родинними зв’язками, національністю, професією, посадою тощо. Наприклад, мама, донька, українка, розвідниця, журналістка, учителька, продавчиня, верстальниця, прибиральниця, письменниця, депутатка.  

 

– Розкажи про проект «Сто моїх жінок». Про що він, для кого, як підбираєш героїнь?

 

– Ох, я про свій проект можу годинами говорити! Ну, почнемо з головного – з любові. Кожну героїню я люблю, одразу і повністю. Як тільки відкриваю двері, вона на кілька годин зйомки стає найважливішою людиною в моєму житті.

 

Насправді я хотіла знайти таке місце для себе, де мене будуть безумовно любити та приймати. Де не буде критики, а лише підтримка і турбота. Де все робитимуть для мене: готуватимуть їжу, враховуватимуть мої смаки, улюблені кольори, вино, квіти, де я буду щаслива.

От я і подумала, що є багато жінок, які хочуть цього ж, що і я.

Кожна героїня фотопроекту «Сто моїх жінок» – це досвід, життєві історії, інколи сльози, але переважно – це багато сміху. У мене на кухні – намолене місце, ви знали? Тут не буває страшно і погано – бо в цьому кріслі, навпроти, сидять неймовірні жінки, говорять про любов, радість, дітей, роботу, натхнення. У них світяться очі. Вони – живі і справжні. І з кожною героїнею цей простір насичується все більше.

 

 

Проект «Сто моїх жінок» для всіх, хто хоче прийти на побачення з собою. Спочатку я кликала на свою кухню жінок та дівчат, а потім героїні самі почали приходити. Зараз їх вже близько 60. Я знімаю проект уже третій рік і думаю, що в 2020-му таки закінчу. Хочу зробити виставку і книгу.  

Хоча не можу з упевненістю сказати, що це буде кінцем. А ще розумію, що люблю масштабні проекти, тому є шанс, що це продовжиться.

 

– Поміж усім, ти є ще й кулінарною фотографкою. Як тобі вдається балансувати між бажанням з’їсти цю красу та необхідністю виконати завдання?

 

– А я їм потім, коли зняла. Насправді я вже так звикла сприймати їжу як модель, що вона рідко викликає в мене бажання з’їсти її негайно.

 

Так, їжу я справді багато фотографую. Торік вийшла у світ книга Олени Соболєвої «Кримськотатарська кухня» видавництва «Їжак». Якраз усі фото в цій книзі – моя робота. Також співпрацюю з декількома дизайнерками та блогерками. Їжі доводиться фотографувати багато.

 

– Що надихає тебе в житті, крім роботи?

 

– Багато чого. Навіть красивий схід сонця чи приємна розмова з подругою, чи хороша книга, чи гарний фільм. Навколо стільки краси – її просто можна навчитися бачити. Тому я й вважаю себе гедоністкою – людиною, яка отримує задоволення і радість від усього, що її оточує.

Буває, що ти просто прокидаєшся, йдеш на кухню ставити чайник, обіймаєш по дорозі кота, пишеш комусь: «Я скучила» чи «Люблю тебе», набираєш маму, дивишся на голубе небо і посміхаєшся. Ти просто ще не читала новин і не знаєш, що відбувається.

 

Ми всі – маленькі люди. І змінити весь світ не в наших силах. Тільки змінити себе і трохи простору навколо. Тільки знайти своїх – і бути з ними щасливими. Тільки робити те, на що є натхнення і до чого лежить душа. Знайти свою сродну працю.

Одна моя френдеса написала, що все без любові – це гріх. І я повністю з нею погоджуюся. Ми ніколи не знаємо, коли впаде наш літак. І в той момент хочу думати лише про те, що я багато любила.

 

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюз).

 

Людмила Макей

 

Фото з Фейсбук