Між небом і землею (роздуми онкопацієнтки)
Здається,останнє, що відзначила моя свідомість після застосування анестезії, це годинник на стіні операційної з показником 10.42. Я не летіла нескінченнимтонелем з яскравим клубком світла десь наприкінці, не стрічала Матір Божу чи когось іншого, не з’явилося і моє друге ‘’Я’’, яке в декого ніби спостерігає зверху.
Я просто із звичайної енергійної жінки перетворилася на об’єкт для надскладної операції. Те, що вона буде надскладною, я знала, і не лише інтуїтивно. Але впевненість, організована діловитість лікарів, мабуть, на той час були чи не найефективнішим заспокоєнням (якщо воно взагалі десь було).
— Все буде добре! — читала я в очах Олексія Чалого.
— І не таких рятували! — ніби вторили їм спокійні рухи Олега Косьміна.
— Ви можете розраховувати на нас, — підтверджували впевнені дії Олександра Бондаренка, Сергія Боська, Михайла Макаревича, Сергія Бридуна.
Боже мій! Скількі гарних чоловіків крутяться навколо мене, а я немічна, геть оголена, та без будьякого відчуття сорому чи ніяковості. Єдине почуття, яке мене переслідує: віра в їх фаховість, досвід. Досить зайвих думок. Пора налаштувати себе на співпрацю з усіма цими людьми, які, мов добре налагоджений механізм, готуються до чергової битви за життя. Моє життя. Тож думкамизвертаюсядо Всевишнього: ‘’Премилосердний Спасителю! Вірю цим чоловікам, як і Тобі, і віддаю себе у ваші руки’’.
…Повернення з потойбіччя було поступовим, правильніше сказати повільним, але не тривким: свідомість то поверталась, то знову зникала, затуманений зір щоразу зупинявся на обличчі юнака, який невідступно був поруч. ‘’Може це мій Саньок? А, мо, янгол—охоронець? Хто ж це?’’ Лише пізніше виявилося, що це черговий фельдшер Віталій з шестирічнім стажем, а мені він видався за хлоп’я.
Заходили інші лікарі, про щось перемовлялися з Віталієм, роздивлялися показники приборів, прислухалися, певно, до мене.
А я не відчувала ні свого тіла, аніякого болю, ніби перебуваючи в стані невагомості, лише обличчя радувало–лоскотало свіже повітря кисневої маски. Коли, нарешті, вдалося вчепитися за свідомість, спробувала привітатися до лікаря–хлоп’яти: ‘’Доброго ранку’’ вимовила якимсь чужим голосом. ‘’Хлоп’я’’ посміхнулося мені і відповіло ‘’Доброї ночі, бо ще 3 години ночі. Тож відпочивайте, на завтра потрібно багато сил для боротьби’’. Так і сказав ‘’для боротьби’’. Виявляється, після чотирьох годин операції я вже давноперебуваю в реанімації, (ого! Як гарно римується!).А він тільки–но завершив черговий транш крапельниць.
Але сну не було, була якась дрьома. Спробувала пильно прислухатися до свого тіла, та воно було незнайомим, якесь зовсім нове сприйняття, немов новонароджена.
Справжній ранок розпочався з відвідин моїх рятувальників. Ні, мабуть, у цьому випадку краще їх назвати ‘’СПАСИТЕЛЯМИ’’. Та ні сил, ані слів у мене не знайшлося для них, бо я ще дуже невпевнено почувалася тут, на цьому прекрасному, хоч неймовірно жорстокому, дивному світі.
...Не пам›ятаю, як знову опинилася на каталці. Лише в палаті біля ліжка побачила рідні очі подружки, яка вже очікувала на мене і посприяла, щоби перебування моє тут було більш комфортним. Поки я розпочала хвилюватися: як же мене перекладуть на ліжко, а натреновані руки сестричок одним рухом спокійно і непомітно для мене вже перенесли моє тіло. І ось тут ескорт чоловіків помінявся на ескорт жінок. Марними були мої намагання знову встановити владу над собою, бо купа жіночок по–материнськи, обережно, але настирливо щось чаклували: перевертали, мов лялечку, перев›язували, робили уколи, ставили крапельниці, — тобто повертали мене до життя.
Кажуть, що кожна хвороба ‘’дається’’ людині для того, щоб вона зробила зупинку у життєвому вирі і проаналізувала свій скарб: що було зроблено правильно, а де вийшли хибні кроки. Моє життя теж сповна гріхів, хоча, як мені здається, в головних християнських постулатах я щира: не вмію обманювати, пліткувати, бодай торкатися чужого, навіть в думках ніколи ні на кого не спокушалася, задовольняюся найнеобхіднішим (моя ганебна журналістська пенсія більшого не дозволяє —спасибі рідним і друзям, які забезпечили моє перебування тут), прагну дотримуватися здорового способу життя, час від часу сповідуюся священникові. Але випробування випало ймені. Отже, треба розібратися: що не так?
Та перша половина перебування в лікарні після операцї не дозволяла зробити це через неймовірну ‘’надокучливість’’ персоналу. Кожні 15 — 20 хвилин хтось з них з’являвся в справах: чатували над моїми ранами Валентина Садикова і Аня Тулянцева, Юлія Васильєва, Альона Рябцева, Наталья Мельникова. З ними довелося пережити найскладніші післяопераційні дні, вбираючи від них порцію добра, милосердя, витримки. Особливо тяжкими були третя і четверта післяопераційна доби, коли поступово виходить анестезія і починаєш відчувати і своє пошматоване тіло, і болі геть до втрати свідомості. Піднімається тиск, кидає в піт, і знову немає кінця крапельницям.
В пам’ять врізалися обличчя, впевнені дії, чітківимоги Лариси Сєрової, Ірини Явтушенко, Наталії Забудько, Тетяни Чучко, медсестричок Наталії Леонтієвої, Яни Білої, Оксани Майніч, санітарок Яни Єршової та Людмили Шишкіної. Вони повністю перевернули мої погляди на охорону здоров’я, яке ми (більшість пересічних українців) так любимо критикувати. Справжню жіночу любов і терпимість вкладають у свою працю (тобто в мене!) Любов Дубінчук, Надія Маруценко, Оксана Вереїтіна, Людмила Понуренко, сестра–господарка Оксана Козир, буфетниці Надія Петренко та Анжела Михалко. Я швидко здружилася з усіма ними і, кажу щиро, полюбила на все життя (принаймі, зараз мені так здається).Екстремальність ситуації миттєво здружує і з іншими пацієнтами палати, які теж готові прийти на допомогу, якщо перебувають на стадії одуження —такими для мене стали Маша з Петрового і Тетянка з Кіровограда: напрочуд милосердні і приємні люди, тут всі мовби зв›язані іншими нитками, відмінними від попереднього, здорового життя.
Замість ‘’копання’’ в собі думаю про цих людей. Знаючи їх злиденні заробітки, дивуюся, як гарно і спокійно виконують вони свої обов›язки. Чомусь понесло мене на таку собі словесну паралель: як було б усім нам, українцям, гарно жити, якби такою ж злагодженою і відповідальною була влада нашої країни: і президентська, і урядовська, і парламентська. Якби кожен відповідально, як команда цього колективу, виконував свої обов›язки. Якби не розкрадалися мільонами кошти бюджету, грантів, різних допомог, які так часто отримує наша держава від усіляких фондів. Але ж, як права велика провидиця Ліна Костенко, говорячи: ”Україно, чи ти була коли незалежною, хоч на мить, від кайданів, що волю сковують, від копит, що у душу б›ють, від чужих, що тебе скуповують, від своїх, що тебе продають”. Кожний новий уряд ніби–то розвінчує попередників (і ми бачимо сейфи з грішми, валізи з цінностями і найдорожчими годинниками, казкові палаці в найвишуканіших містах світу з власними пляжами та іншими благами, — все це відкрито і демократично оповідають нам ЗМІ), але кожний ново– чи староспечений очільник невдовзі поринає в таку ж безодню корупції і відкритого розтранжирування (розкрадання) того, що має творити реформи. А значна більшість класних фахівців, включаючи моїх спасителів, вимушені задовольнятися найменшим. Тому керівникам подібних медичних установ, щоби забезпечити ремонти, сучасне обладнання, більш–менш комфортні умови для пацієнтів доводиться... чого тільки не доводиться їм робити в той час, який можна віддати собі, своїй родині чи навіть пацієнтам. І це стосується не тільки охорони здоров›я. Існуюча безодня між генієм–фахівцем будь–якої галузі і рожевощоким безвідповідальним політиком, який ледве не лусне від турбот про народ, не зникає, не зменшується. “Вгодований локшиною” електорат знову лишається обдуреним. І ми з заздрістю і надією дивимося на стабільний і заможний захід, який теж прагне нібито допомогти нам, українцям, і час від часу втрачає терпець від нашої товстошкірості, чи, може, дурості.
Скільки триватиме такий кругообіг?
— Егей, Тетянко, мабуть, ти починаєш одужувати, раз у тебе з›являються такі думки. То, може, краще все ж таки знову спробувати розібратися з собою?
Але ж давно відомо, що ми легко даємо поради іншим і дуже складно впоруємо свої проблеми.
Попереду боротьба за життя, як говорив фельдшер реанімаційного відділення Віталій. Дуже багато боротьби. І ще не одна зустріч з цим злагодженим симпатичним колективом, якому я довіряю і завдячую. І мені хочеться звернутися до лікарів словами пісні олександрійської поетеси Тамари Аноко., яку вона присвятила великому, нині покійному, хірургу Альберту Ващенку.
Человек занемог от сует,
от печалей, от вьюг.
Его жизнь, как свеча,
не сгорев до конца, угасает.
И тогда ты приходишь на помощь,
товарищ хирург.
Как родному, тебе человек
свою боль доверяет.
За окошком дожди,
и снега, и крутые ветра.
Чей–то муж или сын
новый мир для себя открывает.
А тебе над больным
предстоит простоять до утра,
Ведь тебе человек
все надежды свои доверяет.
Будут годы спешить.
И Любовь будет
царствовать всласть.
Будет скальпель послушен:
искусство предела не знает.
Ты опять победил!
В схватке с недугом
вновь твоя власть,
Ведь тебе человек
жизнь единственную доверяет.
І дійсно. Що ще додати? Спасибі вам, лікарі, і Тобі, Господи!
Тетяна
із Олександрії
Замість післямови.
Цю історію розповіла моя знайома, яка нещодавно лікувалася у відділенні проктології Кіровоградського обласного окнодиспансера. Всі імена в ній реальні, не вигадані. Зокрема, у ній йдеться про завідувача відділенням заслуженого лікаря України Олексія Самойловича Чалого та його злагоджену, гуманну і дуже професійну команду. Дай, Боже, здоров’я цим людям і кожному з нас!
