На відстані руки і серця
На відстані руки і серця
«Людині під силу все, якщо вона йтиме до обраної мети наполегливо, не піддаючись відчаю при невдачах, не спокушаючись успіхами на легких відтинках путі», — кажуть у народі. Це правда.
Бо життя людське — це теж дорога. Є в ній початок, довжина, темрява й сонце, є й кінець. І коли бачиш перед собою напівтемряву або пітьму — починаєш бідкатися, бо за особистими справами так і не знайшов часу, аби пройти медичне обстеження, яке буває таким запізнілим для відновлення зорових функцій. Бо, коли людина починає втрачати зір, у її душі розкриваються інші, невидимі вікна, крізь які ледь–ледь, і то не завжди, пробиваються протуберанці сонячного світу — його барви та зміст. Все, що сприймало вчора звуки й пахощі землі, все, що усвідомлювало форму та зміст кожної речі, наразі постає, наче стіна, на боротьбу з несподіваною пітьмою, яку, на жаль, не завжди можна перемогти.
— Я теж була зрячою і бачила, як пересуваються незрячі. Серед них не всі можуть ходити з тростиною, — каже Наталія Севастьянова — інвалід першої групи по зору. — Тому треба цінувати те, що втрачаємо. Якщо трапилася біда — не слід впадати у розпач, а йти вперед. Попри життєві труднощі, отримала дві вищі освіти: економічну і психологічну. Почуваюся досить щасливою, оточеною людьми, які мене люблять і завжди радо зустрічають у Кіровоградському навчально–виробничому підприємстві Українського товариства сліпих, де я беру участь у художній самодіяльності.
Спілкуючись із людьми, Наталія прислухається до кожного промовленого слова, яке дарує надію й ілюзію щастя. Його не можна взяти в руки, розуміючи, що слово з’єднує і роз’єднує. Його не можна узяти в руки, з’їсти чи одягти на себе. Слово не сприйнятне на дотик, але воно не атрофується, як зір. Незрячі не бачать маленькі живі подробиці живого організму, кольору очей і волосся співрозмовника, нахил голови і легкість ходи, відгомін дня, який вони відчувають внутрішнім зором. Важко уявити, як у такому фізичному стані їм вдалося витримати удар долі. Єдине, що залишила їм природа, — це можливість сприйняття світу й інформації за допомогою слуху і пам’яті, які стають для них дивовижно феноменальним знаряддям. І у цьому полягає невтомна вдача відчувати потребу для суспільства. Вистояти — і здобути перемогу у жорстокому двобої з долею.
Свого часу Федір Достоєвський писав, що людина звикла рахувати свої біди, проте не любить рахувати свої радощі. Ці рядки не стосуються Наталії Севастьянової, яка радіє зустрічам із знайомими та друзями з вадами зору Олександром Меркуловим, Інною Криворучко, Оксаною Андрієнко, Сергієм Рокожицею, заступником директора із соціальних питань підприємства Валентиною Миколаївною Раєвою, небайдужих до світу мистецтва.
— Для мене оплески слухачів, які приходять на концерти, — найвища нагорода, — наголошує моя співрозмовниця.
Анатолій Саржевський
Фото автора
Нагадаємо: Студент з Кропивницького переміг у Всеукраїнському фестивалі фентезі «Брама»
