Найкращі ліки для поважного віку
Ой, піду на вечорниці,
Де гармошка щемно грає...
(народні співанки)
Ця стаття, присвячена цікавому колективу талановитих людей, вийшла нещодавно у ЗМІ міста Олександрії. Авторка ставила за мету показати мужність і закоханість в пісню учасників хору «Українські вечорниці». А от директорка палацу культури «Світлопільський», де проходять репетиції хору, сприйняла цю статтю з роздратуванням. Але ж на любов і смак товариш не всяк. Читайте, розмірковуйте, робіть висновки.
Щоразу, коли чую схвальні відгуки про європейських стариків — які вони розкуті, щасливі, мандрівні, не обтяжені віком і побутом, — хочу вперто говорити про їхніх вітчизняних однолітків. Не про тих, хто цілими днями гає час під під’їздами, плюючи насіння та пліткуючи про сусідів. Моя оповідь про невтомних оптимістів, які цінують кожну хвилину свого життя, вщент заповнюють його змістом, не тільки збагачуючи свою особисту духовність, а й створюючи духовну ауру нашого міста.
Хочеш бути щасливим — будь ним
Важко не погодитися з класиком. Соціологи й психологи, лікарі й політики вже давно довели, що для щасливого життя зовсім не має значення матеріальне забезпечення людини.
Можна з мільйонами бути нещасним. І навпаки. Бо складовими щасливого життя є, перш за все, вміння творити щастя, не впускати в нього песимізм, роздратування, смуток, безділля. При цьому надійними супутниками щастя є вміння підтримувати гарний настрій собі, своїй родині й оточенню, оптимізм, здатність ретельно наповнювати кожен день цікавими й потрібними тобі й твоєму оточенню справами й т.і. Особливо важлива така тенденція для людей так званого похилого віку. Подивіться на десятки пенсіонерів, які атакують бібліотеки міста у бажанні вивчати комп’ютер, англійську мову, психологію чи робити власними руками прекрасне. Вони беруть пензля, хоча до цього ніколи не займалися образотворчим мистецтвом, їхні вишиті картини прирівняні з найдосконалішим жанром мистецтва, а ручні вироби зачаровують і надихають. Вони сміливо використовують щонайменшу можливість для свого духовного зростання, багато читають, спілкуються з такими ж невгамовними однолітками, кардинально змінюють свої вподобання і інтереси. Досягнувши солідного віку, не бояться вчитися й змінюватися разом зі світом. І цим щасливі. Незважаючи на вік, язик не повертається називати їх стариками, хоча у кожного є вже не тільки онуки, а й правнуки. Сьогоднішня моя розмова про один з таких осередків, який 30 років тому започаткував свою діяльність як клуб “Українські вечорниці”.
Від танців до пісень
Пам’ятаєте, як наприкінці 80–х на центральній площі Олександрії почали гуртуватися далеко не юні громадяни, щоб разом поспівати–потанцювати? Є у нашого народу така риса: відвести душу у пісні й танці. Міська громада зустріла їх неоднозначно: одні, може, ті, що й самі б не проти долучитися до веселощів, посміхалися й ностальгічно уповільнювали крок. Дехто й долучався. Інші ж — скептично відверталися, всім своїм видом показуючи несприйняття такого сільського балагану. Та, здавалося, учасникам цих зустрічей було однаково, що про них думають: кожні вихідні вони залюбки влаштовували свято. Пізніше стало відомо, що поштовх їхнім зустрічам дала Надія Дмитрівна Дзбановська (царство їй небесне — впевнена: вона саме там!). Працюючи завідувачкою бібліотеки, вона першою пригріла людей, закоханих у народну творчість, разом з ними обладнала підвальне приміщення під вечорниці, і я пам’ятаю, яким різнобарвним й цікавим було їхнє життя після основної роботи. Влітку аматори виходили на площу, наповнюючи округу переливами гармошки. Так–так, саме гармошка стала головним діючим інструментом клубу, такий собі раритет музичного мистецтва! Хоча можна назвати раритетом, у кращому розумінні цього слова, кожного учасника клубу. Візьміть хоч гармоністів Анатолія Михайловича Матяша й Володимира Івановича Солов’я. Перший — 42 роки пропрацював на електромеханічному заводі, з гармошкою ніколи не розлучався, хоча самоучка. Саме він очолив після Надії Дмитрівни цей самобутній клуб і до 2007 року опікувався ним як керівник, аж поки на зміну йому не прийшла така ж невгамовна Юлія Григорівна Мельник, колишній дошкільний працівник. Другий гармоніст, Володимир Іванович Соловей, — теж колоритна олександрійська постать, колишній водій автобуса, а по життю — найталановитіший актор, справжній козак, так до лиця йому козацьке вбрання.
У 2002 році “Українські вечорниці” знайшли свій прихисток у Палаці культури “Світлопільський”. Величезна кімната на третьому поверсі, обладнана у національному стилі, стала для акторів другим дорогим серцю місцем. Тут вони двічі на тиждень (а коли треба — й частіше) зустрічаються на репетиціях, тут вітають одне одного з днем народження, тут, мов одна родина, відзначають свої невеличкі свята. Світлиця не в змозі вмістити всіх численних вітань, грамот, подяк, дипломів, всіляких сувенірів, якими обдаровують самодіяльних артистів на фестивалях, конкурсах, творчих зустрічах. Гостинна “Світлополка” виділила аматорам гідні їхнього статусу українські костюми і вже 15 років співпрацює з колективом. Продовжуючи свої танцювальні традиції, в зимовий період року частина другого поверху Палацу приймає любителів танців. До речі, саме оголошення на телебаченні із запросинами на танцювальні вечори й спонукало автора цих рядків зустрітися з керівниками колективу. Як виявилось, запрошення це зробили не актори, а танцюючі.
Географія виступів
От і прийшла пора, щоб порівняти наших стариків з їхніми закордонними ровесниками. Наймолодшим учасникам “Вечорниць” — під 60, найстаршим — близько 80–ти. Живуть вони в різних мікрорайонах Олександрії: на БАМі, біля військової частини, у Звенигородці, на 8–й школі, на 14–ому мікрорайоні. Тож зустрічаються завжди вдень, через це не поповнюється колектив працюючими артистами, хоча бажаючі є. Щомісячно вони дають два–три концерти в місті, районі або за межами. Фольклорний колектив найчастіше запрошують з жартівливими піснями, але в їхньому репертуарі чимало ліричних любовних, патріотичних, воєнних пісень. Все залежить від тематики концерту. Ознакою останніх років стало невеличке нововведення: вони самі собі підтанцьовують. І роблять це залюбки, щиро й весело, як і годиться народній пісні. П’ять разів вони виступали на Сорочинському ярмарку, стільки ж — у народному музеї архітектури й побуту Пирогові, залюбки виступають на “Полтавських галушках” та “Серпневому зорепаді”(фестиваль Олександрійщини), час від часу беруть участь у програмах “Грай, гармонь”, викликали захват публіки на концерті у Чубинському, стали лауреатами Міжнародного фестивалю “Музичні барви України” (Київ) та завоювали третє місце на 7–му Всеукраїнському фестивалі “Червона калина”, який цього року проходив у Кривому Розі. Треті із 105 колективів, що прибули на фестиваль!
До речі, тут, у Кривому Розі, їх ще й запросили на гала–концерт. І вони поїхали. А їздять “Вечорниці” на майже всі фестивалі за свої кошти. Звідки вони беруться, спитаєте ви. З кожної пенсії вони відкладають певну кількість грошей до спільного рахунку: по гривні за кожну репетицію. Тобто за 9–10 репетицій на місяць — 9–10 гривень. Звичайно, цього замало, але вони намагаються використати різні влучні моменти, щоб поповнити свою скарбничку. Так, перед поїздкою влаштували співанки на залізничному вокзалі, чим потішили пасажирів і збагатилися аж на 400 гривень. Іноді допомагають небайдужі депутати та різні чиновники. А до Кривого Рогу, наприклад, добиралися електричками, бо вони безкоштовні для пенсіонерів. Крім концертних виступів, прихитряються разом відпочивати: і на Голубе озеро їздили, і до звіринцю в село Озера. І завжди поруч з ними дві незмінних гармошки. І на концертах, і на відпочинку. Останній цьогорічний виступ Анатолія Михайловича з двома солістками на фестивалі “Грай, гармонь”, що проходив на Миколаївщині, приніс їм теж третє призове місце. Звичайно, не на всі запрошення відгукуються “Вечорниці”. Там, де за участь треба вносити певну плату за кожного актора (що активно культивується у так званому культурному середовищі нашої країни — Боже, який дурдом!), вони, звичайно, пропускають — не з їхніми пенсіями. А що ж офіційна культура? На обласний фольклорний фестиваль “Невичерпне джерело”, що відбувається раз на два роки, поїздки фінансує управління культури.
Прикінцеве
Атмосфера розмови з керівниками «Вечорниць» була веселою й невимушеною, як і їхні концерти, хоча я розумію, що існує чимало аспектів, які ускладнюють їм життя. Мені дуже хотілось запитати артистів, чи є у них проблеми. І я не могла придумати, як це зробити. Прямо поставити запитання чомусь було соромно. Соромно за всіх нас: і за державу, яка безсоромно вдає з себе величезну піклувальницю (тільки відчувають це піклування одиниці порівняно із загалом), і за культуру, неспроможну берегти й цінувати справжні народні перли (їх залишилось не так багато, повірте мені!), і за всіх нас, хто звик із року в рік вірити чиновникам, депутатам, а вони знов і знов обманюють і грабують нас.
Я дивлюся на їхні минулого століття вишиванки, яким Юлія Григорівна тихенько перешиває перетлілі від часу комірці, та ще й врівноважує своїх артисток: дівчатка, ми ж не вічні, скільки там нам залишилося виступити — і цього буде достатньо. Як би вони були раді, щоб якийсь добрий Дід Мороз подарував їм нові вишиваночки. Хіба вони цього не заслужили! (Гей–гей, Діду Морозе!!! Почуй мене!!!)
То як же віддячує культура міста за їхню безкорисливу звитяжність? Мабуть, їм, любителям пісенності, доступні концерти великих майстрів сцени, які іноді прибувають до міста? Звичайно, не всі, а лише ті, які гріють їхні невгамовні душі? На кшталт хорів чи “Лісапетного батальйону”? Юлія Григорівна соромливо опускає очі: “Ні, зараз це неможливо, колись Тетяна Миколаївна обов’язково знаходила можливість дати нам запрошення. А зараз ні.”
І у мене з’явилась пропозиція щодо цього питання очільникам міста й культури. На олександрійських концертах є певні найпочесніші місця в залі для так званого бомонду, людей не бідних. Частіше за все виділені їм місця або пустують, або їх займають не ті, кому вони видані, випадкові люди, родичі чи знайомі. То, може, краще хай би ходили по запрошеннях на вистави — артисти наших самодіяльних драматичних колективів, на приємні для них концерти — ось ці невтомні трударі, які в свої 70 — 80 продовжують надихати нас усіх, заряджають оптимізмом. Впевнена, що влада міста підтримає мою пропозицію. Все так просто, але цей малесенький крок додасть авторитету тим людям, які спроможні придбати власноруч будь–які квитки. І ще одне: кілька років тому перед виставою Київського театру я звернулася до свого сина, чи немає в нього зайвого запрошення. Він уважно подивився на мене й відповів: «Є, але я хочу віддати їх школярам з інтернату. Мам, а ти не можеш купити собі квиток?». «Звичайно, можу, синочку, можу». Мені стало дуже соромно. З того часу я не прагну заполучити безкоштовний квиток. Думаю, що ті, хто користується запрошеннями на всілякі міські платні видовища, навіть не підозрюють про існування ось такої делікатної ситуації, яку й проблемою не назвеш. Ви згодні зі мною?
А ще дуже хочеться, щоб усі олександрійці, які ще мають “порох у порохівницях”, незважаючи на свій зрілий вік, поповнили ряди танцюючих у “Світлополці” (врешті–решт, це дуже корисно для здоров’я, будь–який лікар підтвердить це), а там, гляди, й до “Вечорниць” долучиться. Бо саме тут безкоштовно роздають оптимізм, гарний настрій, заряд бадьорості й наснагу на життя — найкращі ліки поважного віку.
Тамара Аноко
