Незабутні: кіровоградський поет-сатирик Борис Чамлай
Писати автобіографію, та ще й лаконічну — справа нелегка. Адже треба вкласти в неї важливі дати, віхи, в той же час передати свій характер. Поету–сатирику Борису Чамлаю, якому б у квітні виповнилося 85 років, це вдалося. Принаймні, проковтнувши його слово про себе у довіднику Кіровоградської письменницької організації «Письменники Приінгулля. 15 х 15», хочеться познайомитися з творчістю нашого земляка. Й хоча веселого пересмішника вже десять літ з нами немає, пам’ять про нього жива, а гумор — не старіє.
Ось ця біографія: «Я народився 10 квітня 1931 року у селі Розкішному Голованівського району на Одещині (тепер Кіровоградська область). Мати моя, Чамлай Ганна Макарівна, на зорі колективізації уже працювала в новоорганізованому колгоспі імені Петровського. Батька, Чамлая Феоктиста Даниловича, активіста нового життя, обрали головою. На цьому фоні (колективізація, розкуркулення, а дещо пізніше і голод) протікало моє дитинство. Досі пам’ятаються залишені хати сільських вдів, розвалені й без даху, від яких тхнуло пусткою. Єдиною радістю для малюків села були три ставки, де влітку досхочу купалися, а взимку каталися на ковзанах.
Невдовзі розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка все круто змінила. Батько пішов на фронт, старшого брата забрали в Німеччину на примусові роботи, а ми п’ятеро залишилися з мамою. Труднощі не припинялися до кінця війни.
Я вслід за середнім братом 1951 року пішов до армії. Прослужив чотири роки. Після демобілізації переїхав до Кіровограда, де закінчив 10 класів і вступив до Кіровоградського педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна. Після закінчення працював у середніх школах Миколаївщини і Кіровоградщини, а коли надокучило їздити по школах, влаштувався до Кіровоградського облсоцзабезу, де й прослужив до пенсії».
Співавтор десятка колективних збірок, він був класичною «візитівкою» сатирично–гумористичного цеху в нашому краю. А починав з голованівської районки та студентської багатотиражки, де друкував статті, нариси, поезії. Згодом — «Молодий комунар», «Кіровоградська правда», «Думка», «Вечірня газета», «Народне слово», далі — журнали.
Працював Борис Чамлай у колгоспі, служив у артилерії в Ленінграді. На фронтах Великої Вітчизняної війни втратив батька… Сорочку ні за що було купити, тож подався до Кіровограда — шукати щастя. Був бетонником на будові, став студентом педагогічного. Серед (згодом знаних) літераторів–земляків знав тоді B.Юр’єва, М.Смоленчука, В.Базилевського, В.Гончаренка. Під впливом C.Олійника послав перші проби пера в районку. Згодом став членом обласного літоб’єднання «Степ», потім — Національної спілки письменників України (1987 р.). Цього ж року в інтерв’ю Є.Желєзнякову у «Кіровоградській правді» афористично визначив свою перспективу письменника: «А авторучка… вона може полоти бур’яни на життєвому полі не гірше за добру сапу».
Як він творив свої вірші — «букети з будяків»? Як сам зізнавався, іноді списуючи на гумореску стос паперу, якого б вистачило на роман. Бо головне для гумориста — терпіння. І «дружба» з «героями» навиворіт. Справжній гуморист повинен усміхатися лише тоді, коли своїх «героїв» доведе до сліз.
Ще в часи так званої «перебудови» він бачив завдання сатирика в тому, щоб «успішно воювати із закоренілим злом, …критикувати, дивлячись відверто в очі хай неприємної, але правди». Правда, за це і сатирикам буває часто непереливки, як і їхнім героям, але така вже доля. Ось тому, вважав Чамлай, ліриків у нашій літературі в кільканадцять разів більше. Років сорок ми читали в журналі «Перець» Бориса Чамлая: то «Пучок баєчок», то «Пучок колючок». Ілюстрував їх відомий «перцівник» А. Арутюнянц.
У книзі гумору «Ментальність диявола» (1999 рік), читаємо у бліц–інтерв’ю автора, яке він дав редактору книги Василю Бондарю, серед запитань–відповідей, такі:
— В незалежній Україні не поменшало об’єктів для Вашої критики?
— Навіть побільшало. Раніше, скажімо, Москву не можна було критикувати, а зараз — будь ласка!
— А як і де Ви пишете?
— Всюди і по–всякому: і на ходу, і лежачи, і жуючи. Мені не пишеться тільки за письмовим столом.
— Борисе Феоктистовичу, Ви любите своїх героїв?
— Ненавиджу. І думаю — де вас стільки набралося, клятих? Та й які вони герої…
Книжка проілюстрована «найкра-щим, тобто найдотепнішим карикатуристом України — Олегом Гуцулом, який мешкав у Малій Висці» (так охарактеризував свого співавтора
Борис Чамлай). Нині Олег Гуцул меш-
кає у Мінську (Ред.)
Диву даєшся: «свободи слова» тоді ще не було, а сатири — повно у пресі. Запам’яталося пояснення автора у відповідь на моє запитання: «Де різниця між гумором і сатирою?» То він мені дохідливо пояснив, користуючись визначенням класика О. Ковіньки:
— Гумор, це коли ланкова бригадиру дає дулю через поле! А сатира — це коли ту ж саму дулю — та під самого носа!
А потім додав від себе: «Гумор — це профілактика хвороби, а сатира — гіркі ліки».
Дякуючи цій «класифікації», відтоді безпомилково вирізняю ці жанри. Ось і серед «Ментальності диявола» по самих назвах можна визначити дистанцію між дулею та її адресатом. «Прихватизатор», «Заєць–репортер», «Вовча пропозиція», «Дріт у рило», «Осел і батіг», «Кіт–демократ», «Опозиція», «Шуліка–демагог» — це тягне на «дулю під носа». А от букет з «ужинку смішинок» — це м’якший жанр, результат якого тягнеться «через поле». (Взагалі, відстань у поета завжди була в пошані, казав, що зі своїми «героями» любить здороватись через зачинені двері).
Міні–твори зі скалками гумору і сатири — народний сплав думок і почуттів, інтелігентних, ліричних, лукавих, ностальгійних. А як влучно використовував він імена! Почитаєш і зітхнеш: таких вереміїв, филимонів, жор, вов і климів ти й сам не раз зустрічав серед прози життя, а тепер їм повезло — «прикрасити» собою літературу, мало того — увічнюватись в ній, бо ж які живучі недоліки людські. Алегоричні герої Чамлая, на жаль, у будь–якому суспільстві — довгожителі. Адже мова про ледарів, хапуг, невдах, нахаб.
Найхарактернішою ознакою його творчості є народна українська по–селянському запахуща мова: соковита, дошкульна, мудра, життєдайна, дотепна, небагатослівна, але влучна. Кожне слово — б’є в ціль. Не раз і ми обмінювалися з ним епіграмами та пародіями. Причому він їх наперед показував мені, а друкував менш дошкульні. На вид — грубуватий, а був делікатний…Пам’ятаю його аскетичне помешкання: майже порожня квартира, в якій, долаючи життєві негаразди і хвороби, жила й мужньо боролась з недоліками суспільства його творча думка та душа. Отака була людина. Незабутня.
Антоніна Корінь,
Член Спілки письменників України
