Никанорівський оперний бас з Кіровоградщини

      

Біографією оперного співака Павла Журавленка зацікавився років із десять тому, коли мені до рук потрапив альбом із документами, в тому числі фотографічними, що належав його молодшому братові Герасиму Журавленкові–Журавльову, випадково придбаний на розвалах однієї з антикварних лавок, що донедавна подекуди зустрічалися в нашому степовому місті. З часом альбом доповнився новими цікавими експонатами з інтернет–аукціонів, а це — кілька фотозображень дружини співака і, звичайно ж, його самого, в тому числі й доволі цікава сценографічна фототека митця у вигляді розгортки, або ж так званої у середовищі філокартистів гармошки… 

 

Журавленко Павло Максимович народився у звичайній селянській родині (29. 06. 1887, Никанорівка, тепер у межах  Кропивницького, неподалік міського саду — 28. 06. 1948, Ленінград, тепер С–Петербург). По закінченні Єлисаветградського народного училища працював писарем в окружному суді, 1905–го навчався співам, а з 1906–го вже у Москві у відомого польського оперного співака, тенора Антона Секаря–Рожанського (06. 05. 1863, під Варшавою — 29. 01. 1953, Люблін, Польща). До речі, педагог молодого Журавленка встиг попрацювати солістом Московської приватної опери Сави Мамонтова (1896 — 1901 рр.), в той період гастролював в Поволжі (1896 — 1897, разом із Федором Шаляпіним), в Полтаві (1997), Ялті і Севастополі (1998, із Сергієм Рахманіновим і Федором Шаляпіним). З 1904 року виступає у Києві (антреприза уродженця Полтавщини  Матвія Бородая), Москві, Одесі і Харкові (1905 — 1906). Неодноразово стажувався в Мілані то Парижі…

 

В 1911–му Павло Журавленко дебютував на сцені Казанського міського театру в партії Варсонофьєва в опері «Хованщина» Модеста Мусоргського (антреприза М. Максакова).

 

Не встигнувши отримати належної музичної освіти, він занадто ретельно навчався переважно у театральному середовищі — скрізь, де йому доводилося виступати. Вже у 1912 — 1918 рр. він — соліст Петербурзького театру музичної драми, а у 1918 — 1948 рр. — театру ім. Кірова (в дожовтневі часи і після 1992–го — Маріїнського). Володів потужним, рівним у всіх регістрах голосом, що відрізнявся гнучкістю і рухливістю. Найкраще проявив себе в гострохарактерних і комічних партіях. Створив яскраву галерею (близько 100) художніх образів. Йому випала честь бути найпершим виконавцем таких партій: Барона «Скупий рицар», Пріора «Беатриса»,  Миколи Болконського у ІІ редакції «Війни і миру», Шептуна «Лід і Сталь», Лікаря «Броненосець «Потьомкін», Ковальова «Ніс», Михея «Князь–озеро», Василя Шуйського «Комаринський мужик», Мілюкова «Двадцять п’яте», Черевика «Сорочинський ярмарок», Челія «Любов до трьох апельсинів», Барона Окса «Кавалер троянд», Колумба «Колумб», Мадрацьйо «Іспанський соловей». Кращими його партіями вважають: Фарлаф, Варлаам, Скула, Іван Хованський, Лепорелло в «Камінному гості» і «Дон–Жуані», Додон, Салтан, Черевик, Виборний, Собакін, Дід Мороз, Сашко, Дон Базиліо, Осмін, Фальстаф. Сучасниками відмічено блискуче віртуозне виконання баритонових партій. Інші партії: Мірошник, Гудал, Пимен, Яремко, Варязький гість, Гремін, Рене, Мефистофель, Спарафучиле, Цуніга, Санчо Панса, Бургомістр, Погнер, Мендозо, Боженко, Священик… 

Партнерами Павла Максимовича було багато відомих виконавців Любов Андрєєва–Дельмас, Микола Большаков (Аркадьєв), Розалія Горська, Наталія Єрмоленко–Южина, Федір Шаляпін, Іван Єршов, Василь Луканін, Олександр Мозжухін…

 

За шість років (1912 — 1918) виступів на сценічному майданчику Театру музичної драми встиг наспівати такого оперного репертуару, що потім сповна вистачило й на Маріїнський та Михайлівський театри, де він і прижився до кінця своїх днів. Ще з часів Муздрами встиг стати своїм у колі петербурзької богеми. Зі спогадів завсідників легендарного і для переважної частини шанувальників поезії «срібного віку» багато в чому сакрального літературно–театрального кафе «Бродячая собака» відомо, що відкриття цього закладу відбулося у новорічну ніч з 1911–го на 1912–й, а також про присутнього на ньому Павла Журавленка разом із Антоніною Поповою (теж солісткою Муздрами) — майбутньою дружиною. Що ж до співпраці з Федором Шаляпіним, то подібна могла статися лише у 1918 — 1921 рр., до моменту від’їзду Шаляпіна за кордон, коли Журавленко вже був надто відомим широкому колу оперних шанувальників, що вже суперечить поширеному біографічному штампу про Павла Максимовича (з легкої руки його рідного небожа Максима Малькова), як про співака «шаляпінської школи». До 1918 р. вони не мали жодної можливості творчих контактів, оскільки Павло ще не був допущений до імператорських театрів, а Шаляпін навряд чи міг спокуситися виступами в неранговій Муздрамі. Маю в колекції листівку із зображенням П.Журавленка і його автографом, вочевидь, що з того періоду, коли натхненний успіхом спільних з оперним генієм виступів Павло Максимович зазначає: «Князь Игорь». Скула. Пьяница, пройдоха, мотъ. Пою всегда, когда участвует Фед. Ив. Он поет Галицкаго». Чи потрібно розшифровувати, що зазначений «Фед. Ив.» як виконавець арії Галицького в опері Бородіна і є Шаляпін?..

Як на сьогодні, то досить комічним виглядає факт постановки у 1927–му за участі П.М.Журавленка радянської опери С.Штрасенбурга «Двадцять п’яте», де засобами серйозної музики відображалися жовтневі події 1917–го в Пітері. А яке ж двадцять п’яте жовтня (сьоме листопада за новим стилем) без Леніна і Сталіна? Важко собі уявити арії з мовними особливостями персонажів обох революційних вождів. А ще ж знамениту фразу «Є така партія!» за оперними канонами необхідно б виконати мужнім басом, чого природньо так бракувало реальному Іллічу...

 

 

Співав в оперетах «Пташки співучі» Ж.Оффенбаха, «Злиденний студент» К.Мілеккера (до речі, разом із рідним братом Герасимом Журавленком–Журавльовим), «Там, де жайвір співа» Ф.Легара, виступав у складі тріо «Три Ко» (разом із В.Войтенком і Н.Закопайком). У роки Великої Вітчизняної виступав перед солдатами на передовій з оперним репертуаром. У 1938–му на сцені Кіровського поставив разом із Я.Мілешком оперу «Щорс» Г.Фарді (І редакція), де виконав партію нашого земляка Василя Боженка. Знімався в німому кінематографі в  ролях начбуда Токарєва в «Блискучій кар’єрі» (1932, про будівництво ГЕС) і боцмана в «Королівських матросах» (1934, про бунт англійських моряків проти соціальної несправедливості), обидва фільми — роботище одного нашого земляка режисера Володимира Олександровича Брауна (01. 01. 1896, Єлисаветград — 21. 08. 1957, Київ), обидва не збереглися. За його безпосередньої участі знято найперший радянський звуковий музичний фільм «Концерт майстрів мистецтв» (1929). У 30–х роках неодноразово записувався на грамплатівки. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1939), Народний артист РРФСР (1939). Похований у некрополі «Літературні містки» на Волковському цвинтарі в Ленінграді (тепер Санкт–Петербург)…

 

*Дружина — Антоніна Іванівна Попова–Журавленко (1896, Кубань — 1981, Ленінград) — оперна співачка, сопрано, заслужена артистка РРСФСР, випускниця Петербурзької консерваторії, прожила пліч–о–пліч із Павлом Журавленком, працюючи в Театрі музичної драми, Кіровському та Малому оперному театрі…

 

 

Володимир Могилюк