Інклюзивний фотопроект у Кропивницькому: «Важливо дати дітям волю»

Олеся Присяжна про інклюзивний фотопроект:  «Важливо дати дітям волю»

 

Не так давно у Кропивницькому презентували соціальний фотопроект «Право жити без бар’єрів», покликаний привернути увагу громадськості до проблем людей з інвалідністю. У фотопроекті були задіяні дітки з інвалідністю та без інвалідності, які спілкувалися на рівних, без бар’єрів. Реалізувати задумку організатори запросили місцевого фотографа Олесю Присяжну. 

 

— Нещодавно ти презентувала фотовиставку «Право жити без бар’єрів». Це перша твоя фотовиставка?

— Так, перша. Будемо сподіватися, що не остання. 

— Тобі легше дітей фотографувати чи дорослих?

— Звісно, з дітьми легше працювати, вони більше відкриті і справжні. А дорослі більше обросли проблемами, штампами…

—  Скільки вдалося відзняти світлин загалом? І чи будуть представлені інші, які не потрапили на фотовиставку? 

— Було відзнято сім локацій. З кожної локації виходило близько півсотні фотографій, а то й більше. Більша частина з них не потрапила на фотовиставку. Для того, щоб їх використовувати у соціальних мережах чи надсилати на конкурси, необхідно буде спочатку взяти згоду у батьків. Адже є певні етичні і юридичні правила. Багато фотографій можна використовувати і в інших проектах, або ж з них створити ще кілька фотовиставок.

— Щоб зробити такі емоційно–насичені фотографії, тобі ледь не до кожної дитини доводилося знайти підхід. Як діти відкривалися? 

— Діти відкривалися легко. Адже головне — спілкуватися з ними на рівних. Це  моє правило спілкування з дітьми. Тому я з ними спілкувалася як одноліток. Для мене вони були дорослі діти. Потрібно прислухатися до них, а потім буде контакт, історії. Тож діти поводили себе легко, за що їм велике дякую. Вони молодці!

Під час локації у шкільній бібліотеці я навіть їх трохи повеселила. Щоб зробити вдалий кадр, я залізла на стілець. Але виявилося, що стілець несправний, і я впала. У процесі мого падіння всім було весело. І поки діти з мене сміялися — я їх фотографувала. Вже було неважливо, як я упала, головне було підтримати сміх і зробити влучні кадри.

Була в нас весела ситуація під час фотозйомки у піцерії «Соренто». Один хлопчик так захопився майстер–класом з виготовлення піци, що з’їв майже усю начинку і замастився кетчупом, борошном. Він нас усіх повеселив. Ці фотографії були представлені на виставці. Важливо дати дітям волю.

— Яка локація давалася найважче, а яка найлегше? 

— Найважчої локації не було, по тяжкості вони були всі однакові. Найлегшою виявилася перша локація в школі. І все завдяки дітям, тому що всі вони були з однієї школи, знали один одного. Вони настільки відкрито і щиро спілкувалися, що з ними працювалося на одному подиху. 

— Розкажи про фотографії з інвалідним візком. Де була зйомка, де взяла візок? Як вдалося поєднати в кадрі ведмедя, шарики і візок? 

— Інвалідний візочок моєї бабусі. Їй цього року буде 88 років, вона вчителька. Бабуся знала, що я знімала проект з дітками. Доставити візочок у супермаркет «Фуршет», що в районі Пацаєва, мені допомогли мої родичі, за що їм велике спасибі. Там допомогла мені знайома Юля Шатьоха, у якої там свій відділ із продажу кульок і м’яких іграшок. Тож білого ведмедя і кольорові кульки вона мені дала, за що їй подяка. 

Композиція із ведмедиком і кульками у мене виникла значно раніше. Загалом, до життя люди по–різному ставляться: хтось серйозно, а хтось граючись… Особливо граючись до чужих проблем, адже сприймає це, як не свої проблеми, думаючи, що з ними подібного не станеться… У багатьох така позиція: якщо я щось не бачу чи не відчуваю, значить, мене це не стосується… А проблем у людей з інвалідністю настільки багато, що на них не потрібно закривати очі. От у багато приміщень людина на візочку не може потрапити. І в моїй композиції така метафора «у приміщення хоч на кульках залітай». Діткам не так легко пересуватися містом, тож хочеться, щоб підприємці пам’ятали, що їх відвідувачі — це люди з різними потребами.

— Під час роботи у фотопроекті чи після його презентації, у тебе змінилися цінності, пріоритети? 

— Мої погляди не змінилися, оскільки я сама з дитинства хворію, часто спілкувалася з дітками із інвалідністю…

— Під час спілкування з маленькими героями на проекті які історії тобі запам’яталися найбільше? 

— Дітки багато про що говорили. З першої локації запам’ятався Максим — веселий хлопчик, і його товариш. Коли закінчилася зйомка, він постійно казав мамі, щоб до нього прийшов в гості його товариш. Коли знімали проект у бібліотеці, щоб були більш природнішими знімки, я просила дітей читати. Так, я знову з ними згадала свою шкільну програму. Скільки кісток у тілі людини, знаєте? 205 кісток. З іншими дітками у бібліотеці Чижевського ми обговорювали слонів, равликів та інших тваринок. 

— Що нового у своє життя ти принесла завдяки цьому проекту?

— Нового?.. Я підписалася на Ютуб канал учасника проекту Максима. Моя 7–річна донька Варя теж підписана, і ми разом його переглядаємо. Також я познайомилася із багатьма мамами діток з інвалідністю. Як зустрічаємося з ними у місті, вітаємося, спілкуємося. 

— За допомогою фотографії можна привернути увагу до соціальної проблеми. Як гадаєш, цього вдалося досягти?

— У наш час, час «Фейсбука» й «Інстаграма», фотографія має дуже велику силу. Надруковане і електронне фото виглядають по–різному. Якщо у соціальних мережах фотографія зачепила, людина потім починає читати до неї статтю. Тому, думаю, ці фотографії допоможуть привернути увагу до проблеми. Але зупинятися не потрібно. Про проблеми потрібно говорити, говорити і, звичайно ж, щось робити.

— Можливо, після цього інклюзивного проекту буде певне продовження?

— Продовження є в усьому. Тож обов’язково буде. Фотовиставка буде подорожувати в області. Під час зйомки я познайомилася з Оксаною Мороз. Я вже знаю напевне, що з нею буде окремий проект. Ми вже обговорили її образ і відзнімемо її як фотомодель. У неї унікальна зовнішність, тонкі риси обличчя і рук. 

—  Чи часто ти фотографуєш соціальні теми? Розкажи про досвід.

— Соціальних тем у моїх фото не так уже й багато, адже фотографією я займаюся нещодавно. Із визначних проектів — це був перший. Було багато задумок і прагнень, але вони не реалізувалися, бо не було підтримки. Тож коли мене запросили взяти участь у фотопроекті «Право жити без бар’єрів», я погодилася.

Загалом я фотографую із 14 років. Тоді вперше взяла фотоапарат у тата. А професійно — три роки. За цей час я брала участь у фотовиставці «Погляд — 2015 року». Цього року взяла участь у фотоконкурсі «Фотопортрет бієнале імені Степана Назаренка», що проходив в Івано–Франківську. Подавали участь майже тисяча фотографів, а пройшли фото лише двох сотень, серед яких і моє. Це для мене визначні конкурси. 

 

Вікторія Семененко