Олександр Гавриленко: У руках гончара — продовження його думок

Олександр Гавриленко: У руках гончара — продовження його думок

 

Він не користується мобільним телефоном й комп’ютером. Він називає ці речі протезами, непотрібними тому, хто хоче жити в гармонії із собою і світом. Говорить він не так, як більшість з нас, — пересипає мову філософськими сентенціями. 

 

Особливо коли йдеться про справу його життя —  гончарство. Він — це Олександр Гавриленко, керівник гуртка «Гончарики»  загальноосвітньої школи № 35 Кропивницького. Нещодавно з ним познайомився кореспондент «Первой городской». 

Директор школи Юрій Конопат, з яким автор цих рядків, прибувши в заклад,  поспілкувався насамперед, підкреслив:

— Олександр Вікторович — людина неординарна. Гончарство, художня кераміка — це для нього не просто захоплення, це — його життєва справа. Навіть якщо  вихованці Гавриленка не стануть керамістами, митцями, його уроки не минуть для них безслідно. Адже він навчає дітей відчувати красу у всіх її проявах. При цьому він — вимогливий вчитель. А ще, щоб ви знали, Олександр Гавриленко не продає своїх витворів. Він їх просто дарує…    

Далі директор показав мені, як пройти до майстерні Олександра Гавриленка. Відчинивши її двері, автор цих рядків звернув увагу на стелажі, заставлені глиняними фігурками, такими ж келихами, горнятками, дзвониками, панно, іконами...  Господаря цієї краси я застав за роботою. На столі перед майстром — чималий шматок темно–коричневої глини. Невеличка його частина уже перетворилася в руках Гавриленка на симпатичну корівку. Розмовляючи, Олександр продовжував працювати над деталями цього витвору.    

— Коли, питаєте, я захопився гончарством? — перепитав він. — Років з п’ять тому, коли тему дипломної роботи в університеті вибирав. Я в місцевому педуніверситеті навчався, на мистецькому факультеті, спеціальність — «Графічний дизайн». Так от, при виборі дипломної викладачка Лариса Олександрівна Кулініч порадила мені: «Займися глиною». Я послухався її і зрозумів, що глина — це моє. Глина — це дуже цікавий матеріал для творчості. Цікавіший, ніж дерево, ніж папір.   

Як розповів Олександр далі, тоді ж та ж викладачка познайомила його зі знаменитим у Кропивницькому і далеко за його межами сімейством Фірсових — родиною митців–керамістів.    

 — Микола Іванович (старший з Фірсових — Авт.) одразу після знайомства дав мені  шматок глини, щоб я показав, на що здатен,  — пригадав Олександр Гавриленко. І продовжив по–філософськи (як виявилося згодом, Олександр полюбляє пофілософствувати):   

— Коли твориш,  хочеться спробувати нового. А воно, нове, — поряд. У мене так вийшло з глиною. Я ж сам — сільський, і глина для мене — це  субстанція, можна сказати, рідна. Я і дітям іноді кажу: «Дарма думаєте, що прекрасне — десь далеко. Щоб знайти його, треба лише озирнутися довкола».

Що ж стосується згаданої вище університетської дипломної роботи, то був, як повідомив Олександр Гавриленко, керамічний витвір «Дерево роду». 

— У символічній формі я зобразив сім’ю, яка мене всиновила, — уточнив Олександр.   

Почувши таке, автор цих рядків наважився запитати у  співбесідника, яким було його дитинство.

— Усе, що було, пішло мені тільки на благо, — той почав свою відповідь знову по–філософськи. —  До семи років я виховувався в інтернаті. Потім мене всиновили. Гарні люди, моральні. У селі — більшість таких. Бо живуть в ладу з природою. А знаєте, чому Надія і Віктор Гавриленки вибрали мене з–поміж багатьох інтернатівських дітей? Тому що коли Надія Петрівна уперше зайшла на подвір’я інтернату, я кинувся до неї. Я гадаю, що це сталося не просто так…   

Як зізнався Олександр далі, то були чудові роки — коли він, усиновлений добрими людьми,  жив з ними у селі Куйбишевому (тепер Благодатному) Бобринецького району на Кіровоградщині. Батько (якого вже немає на цьому світі) привив йому смак до чоловічої роботи — теслювати, обходитися з технікою. 

— А мати свинаркою працювала, — пригадав Олександр. — Я залюбки ходив з нею на ферму, щоб допомогти.   

Про сільську школу, в якій здобув середню освіту, Гавриленко згадує також з теплом. 

Там же він виявив свій художницький хист. 

— Я непогано малював, — каже чоловік. — Як треба було щось намалювати для школи, то зверталися до мене. 

У великій пригоді став художницький талант Гавриленка і командирам військової частини, де він юнаком виконував священний обов’язок. Олександр досі пам’ятає, яке враження на офіцерів справив намальований ним велетенський танк. (Служив Гавриленко в часи, коли у війську цінувалася всяка бутафорія, а все справжнє занепадало).  

А от роботи, гідної його хисту, Олександру Гавриленку довго не вдавалося знайти. Хоча чоловік аніскільки не жалкує, що до того, як здобув вищу педагогічну освіту (заочно), йому довелося попрацювати і на крупорушці, і в охороні, і складальником меблів.

Оглядаючи роботи Гавриленка, розташовані на стелажах у його майстерні, автор цих рядків не тільки відзначив про себе надзвичайно високий рівень техніки майстра, а й запідозрив, що в багатьох, навіть дрібних,  деталях його творів криються символи.  Ніби прочитавши мої думки, Олександр пояснив, який сакральний зміст несуть такі–то рисочки в обрамленні тризуба на кухлі, що означає лелека на дзвонику і т.д. Про це митець може говорити довго, то згадуючи Святе Письмо, то посилаючись на приклади зі світової історії.   

А от запитання про технологію виготовлення виробів з глини (деякі з яких навіть звучать! — маю на увазі губні гармоніки та дзвоники) Олександр сприйняв як несуттєве: 

— Де глину беру? Купую. Хоча її накопати можна і в наших краях. Та не буду ж я відкривати кар’єр. Щодо інструментів. Ось вони — ніж, стек. Є піч, в якій обпалюю вироби. Та головний інструмент  тут — це руки. А рухи наших рук — це продовження наших думок. Я й дітям про це повсякчас кажу.  

На прохання розповісти про власну педагогічну методику Гавриленко сказав: 

— Привчаю дітей до праці, до дисципліни і водночас — образно, творчо мислити. Але зауважу,  що учні молодших класів проявляють більший інтерес до гончарства, ніж старшокласники. До речі, на цих стелажах — і роботи моїх учнів.     

А от свого головного твору Олександр Гавриленко показувати не став.   

— Такого немає, — пояснив вчитель. —  Я сам ще вчуся мистецтву кераміки. І тим живу.

 

Іван Вітько