Письменниця, в яку була закохана вся інтелектуальна еліта України, Європи і Росії

 

П’єр Жозеф Прудон якось висловився про свого знайомого: «Щасливий! У нього жінка не настільки дурна, щоб не зуміти приготувати доброї страви, і не настільки розумна, щоб говорити про його статті. Це все, що треба для сімейного щастя»

 

Це не про героїню нашої розповіді. 

Проте так про неї подумав чоловік, котрий збирався на ній одружитися.

Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 (10) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Її батько Олександр Олексійович Вілінський був офіцером російської армії, мати — Парасковія Петрівна Данилова — з місцевого дворянського роду, доводилася двоюрідною сестрою Варвари Дмитрівни Писарєвої, матері Дмитра Івановича Писарєва, відомого російського критика.

Невідомо, що сталося з батьком Марії, але мати вийшла заміж вдруге. Вітчим створив неприємну атмосферу в сім’ї. «Який то був жах, — згадувала Марія Олександрівна, — через нього мати мусила відправити мене до родичів».

Після навчання в пансіоні (1845 — 1846 р.р.) Марія оселилася в Орлі у Катерини Петрівни Мардовіної, своєї тітки.

У салоні Мардовіної зустрічаються, спілкуються, дискутують відомі діячі культури, етнографи, письменники — П.Якушин, П.Кириєвський, М.Лєсков, І.Павлов. Тут вісімнадцятирічна Марія зустріла й українського етнографа, засланого до Орла під адміністративний нагляд за участь у Кирило–Мефодіївському братстві, Опанаса Васильовича Марковича.

Про свій рід він розповідав Марії, що діди його були досить заможні, поміщики з достатком, а потім зубожіли «…через гостей. Всіх любили від щирого серця прийняти. Столи і в хаті і надворі від частування вигиналися».

— Пиріжки та гулі не одного в постоли взули, — сміялася Марія.

В Орлі Маркович служив в канцелярії генералгубернатора. У місті його, випускника Київського університету, знавшого Гоголя, Шевченка, приймали радо. Він постійний гість літературних вечірок, обідів. Тут зустрів відомого фольклориста Якушкіна, молодого літератора Лєскова і… Марію. Все більше приділяє їй уваги, розповідає про рідну Полтавщину, дідівські перекази, народні пісні, звичаї. Вона слухала завжди уважно, зацікавлено, не перебиваючи. 

Спілкуючись з Марічкою, Опанас Васильович мріяв, що зможе зліпити з неї свій ідеал, незважаючи на те, що був старший за неї на десяток років з гаком. І тоді він ще не знав, як помиляється. Обожнюючи її, як хтось казав: «Передає куті меду».

Тітка Марії пані Мардовіна воліла, щоб племінниця була покірна і вдячна. Вона хотіла підібрати їй жениха із становищем і достатком. Проте дівчина не терпіла тітку. Невдовзі, перед заміжжям, Маша втекла від Мардовіної до Писарєвих. Від них і вінчатися їхала.

З Орла вони з Опанасом Васильовичем кочують — Чернігів, Київ, Качанівка, Немирів.

У Немирові Маркович працює учителем молодших класів гімназії. А там всі в неї закохані: колеги–вчителі, старші гімназисти.

Вона із захопленням вивчає українську мову, літературу, побут, пісні, повір’я селян, приказки, синоніми. У Немирові починає писати. Пише вдень, вночі. Показує Опанасові. Він радіє — «Пише українською! Марієчко, ти ж перша українська письменниця». (і дійсно — Ольга Кобилянська народилася в 1863–му, Леся Українка — в 1871 році). Перечитує, править. Йому допомагає (таємно закоханий) Ілля Петрович Бідолага, учитель математики. Як і Опанас Васильович, переживає кожен рядок, кожне слово, перед тим як надіслати Пантелеймону Кулішеві.

Наприкінці 1857 року (їй 24–ри) в Петербурзі окремою збіркою під назвою «Народні оповідання» вийшла перша Маріїна книга під псевдонімом Марко Вовчок. Її вітали Добролюбов, Чернишевський, Герцен, Писарєв, Тургенєв, Шевченко, Куліш.

Окрилена такою підтримкою, вона продовжує писати оповідання, які друкуються на сторінках журналу «Русский вестник», а в 1859 році її твори вийшли окремою книгою російською мовою в перекладі Івана Тургенєва.

Прийшла слава. З Опанасом Васильовичем в січні 1859 року переїздять до Петербурга. Там вона знайомиться з Тарасом Григоровичем Шевченком, який ще в Нижньому Новгороді прочитав «Народні оповідання» і високо оцінив їх. На згадку про цю зустріч поет написав вірш «Марку Вовчку» (січень 1859 р.). Пізніше (1869 р.) він переслав за кордон свій «Кобзар» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».

Пантелеймон Куліш, побачивши Марію, одразу закохався. Читає, править її твори, організовує видання. Дуже сподівається на інтимні взаємини. Він признався собі: «Вона викликала в мені таке почуття, як жодна жінка». Ревнує її до всіх, особливо до Івана Сергійовича Тургенєва, «який очей з Марії не зводив».

Вона бачить, що на неї дивляться чоловіки не лише як на письменницю… і, зрозуміло, як будь–яку жінку, це її тішить. Ось задивилися на неї польські поети Сава Желіговський і Зігмунд Сераковський. Про неї шепчуться в Петербурзі, особливо жінки: «З ласкавої киці виросла тигриця».

«Із чого ви взяли, що ця канапка сама писала оповідання, — говорила дружина Куліша Олександра Михайлівна, — її чоловік писав, а мій чоловік правив».

Слава, чоловіки поступово віддаляють Марію від сім’ї, від Марковича — «нудно з ним». Вона хоче відсахнутися від Опанаса, придумує хворобу, що їй треба поїхати за кордон лікуватися…

Нарешті, 29 квітня 1859 року, вона разом з Тургенєвим виїздить до Німеччини.

Ось вже Марія біля диліжансу, із сином Богданом. Їх випроваджує Опанас Васильович, він весь час її наставляє, як дитину, як себе вести за кордоном, з незнайомими людьми, стерегтися злодіїв і ще багато чого. Їй нудно, обридло, — «та коли вже рушить цей диліжанс?!» А він вже котрий раз повторює свої настанови. Для неї хвилини розставання тягнуться так довго…

Тургенєв спокійно спостерігає за тими, хто їде, і тими, хто випроводжає. Він бачить, що незважаючи на удаваний спокій, його супутниця Марія Олександрівна дуже хвилюється.

Нарешті вони з Богданчиком в диліжансі, він рушає. Через вікно вона бачить, що Опанас рухається поруч, махає рукою, щось кричить, але їй не чути… Вони їдуть. Марія полегшено зітхнула.

У Дрездені Іван Сергійович познайомив Марію з подружжям Рейхель — Марією Каспарівною (довірена особа О.Герцена) і її чоловіком Адольфом (директор Дрезденської консерваторії). Вона живе у Рейхелів, знайомиться з містом, музеями, знаменитою галереєю… і пише. Тут починає роботу над «Інституткою» (спочатку назвала її «Панночкою»). Прагне побачити якомога більше. Швидко призвичаїлася до поїздок, готелів, пансіонів (Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен). І, нарешті, Лондон. Зустріч з Олександром Івановичем Герценим. На цей час приїхав Опанас Васильович. Вони, разом з чоловіком і сином, морем прибули до Лондона у квітні 1859 року.

Герцен і вся його сім’я дуже радо прийняли Марковичей. Це було їхнє перше знайомство, проте вони вже знали багато про Марка Вовчка з газет та журналів, читали її твори. І Олександра Івановича вона вразила з першого погляду… Не лише як письменниця.

Повернувшись до Дрездена, Опанас і Марія часто бувають у двоюрідної сестри Герцена Тетяни Петрівни Пассек. Тут Марія Олександрівна познайомилася із старшим сином Пассеків Сашею (випускник Московського університету, юрист).

Зразу ж між ними «блиснула іскра», яка розгорілася у вогонь любові. 23 жовтня Саша із сім’єю їде до Франкфурта, а потім — Гейдельберга, де вступає до університету. Та його вже не покидають думки про Марію. Вони листуються. Якось прочитала у Стендаля: «Жінка належить тому, хто її найдужче любить». А вона подобалась, нею милувались, пишались. Її дружби бажає Герцен, Тургенєв, Куліш і … і… і… а про Марковича казали: «Зовсім збожеволів». Та все то не те. Вони всі старші за неї, досвідчені… А Саша щасливий від її погляду, подиху, юний і чистий.

 Він же терзався, без неї не міг, заняття в університеті були запущені, ревнував до кожного. Мати Саші страшенно переживає, називає стидовищем відкритих взаємин із заміжньою жінкою, обзиває її вовчицею. Чернишевський пише Тургенєву: «А Марія Олександрівна дуже блудствує з маленьким Пассеком».

Чоловік, Опанас Васильович, восени 1860 року їде з Німеччини до Петербурга. Марія, провівши його, їде до Парижа. До неї приїздить Саша. Про їхню любов можна написати роман. Вони живуть разом, згодом їдуть до Італії. Саша раптово захворів, не встає з ліжка. Лікарі кажуть, що у нього спадкова хвороба — батько помер від сухот.

Прожили вони разом цивільним шлюбом шість років. Саша помер в 1865 році у Франції. Марія перевезла його до Москви. Поховали біля могили батька.

З Марковичем Марія Олександрівна розійшлася. Покинувши в 1867 році Париж, вона переїхала до Петербурга.

А що ж письменниця Марко Вовчок? Багато подорожувала — міста Німеччини, Італії, Франції, Англії. Зустрічається з російською діаспорою — вчені, письменники, поети, критики, політичні діячі. І пише. У Франції вона стає постійним співробітником популярного журналу для юнацтва «Журнал для виховання і розваг». Друкує там французькою мовою власні оповідання і казки «Мелася», «Панянка», «Зла колючка і добра троянда», «Мандрівка на крижині», «Сестричка», повість «Слизький шлях».

Під час поїздки до Італії стежить за ходом боротьби італійців із загарбниками, революційною діяльністю Джузеппе Гарібальді, пише цикл італійських нарисів. Там же знайомиться з М.Добролюбовим. Він разом з Чернишевським допомагає Вовчок публікувати повість «Жили да были три сестры», книгу «Новые повести и рассказы» (1861 р.), другий том «Народних оповідань» (1862 р.). У цей період виходять її казки «Кармелюк», «Невольничка», «Дев’ять братів і сестра Галя».

Повернувшись в Росію, лишається членом редакції «Виховання та розваги для дітей» з умовою, що буде перекладати для журналу свої твори, а для Росії — твори європейських письменників. Справжнім даром були її переклади Жюля Верна. 1867 — 1876 р.р. переклала п’ятнадцять творів фантаста, у т.ч. «Діти капітана Гранта», «П’ятнадцятирічний капітан», «Вісімдесят тисяч верст під водою» та ін. 

У Петербурзі на Марію Олександрівну чекала ще одна людина — Митя Писарєв, її троюрідний брат, закоханий в неї ще з дитинства (на сім років молодший за Марію). Дмитро Іванович Писарєв російський критик, революціонер–демократ. За свої переконання 4 роки перебував в одиночній камері Петропавлівської фортеці. Вони зустрілися після її приїзду з Парижа. Живуть і працюють разом в одній квартирі (перекладають або пишуть кожен своє).

Якось подруга запитала, чи любить Марія Митю Писарєва, відповіла — ні. Вона пам’ятає Сашу, їхнє кохання. Проте мати Дмитра Варвара Дмитрівна просила Машу бути з ним, боячись, що він знову захворіє. І хай вона буде ким завгодно — сестрою, дружиною, коханкою, аби коло нього були рідні дбайливі руки. Марія Олександрівна визнавалась, що не любить його так, як Сашу. Та дедалі Митя ставав їй усе потрібнішим і все дорожчим.

Дмитру Івановичу 27. Він такий безпосередній, такий простий, коли говорять про Машу. Колись в кафе, побачивши його задумливим, «відсутнім» серед друзів, хтось запитав, чи не закохався бува. Писарєв відповів: «Так, справді закохався». І на друге запитання: «Чи то не Марія Олександрівна?» — відповів: «А в кого ж? Якщо вона не буде зі мною, я загину».

Коли їй написала тітка Катерини Петрівни Мардовіної, що Опанас Васильович хворий, просила приїхати з Богданчиком до помираючого, вона не поїхала і син запізнився на похорони батька.

Почала писати роман «Живі душі» і швидко його закінчила з присвятою: «Дмитрові Івановичу Писарєву на знак глибокої пошани». Нєкрасов дуже чекав цей твір і швидко організував його випуск в «Отечественных записках».

Писарєв хворіє. Далися взнаки чотири роки тюрми. Марія хоче добитися дозволу виїхати йому за кордон лікуватися. Проте начальник третього відділення граф Шувалов такого дозволу не дав. Тоді вони вирішили поїхати хоча б відпочити до Риги.

І ось доля знову карає її. Митя увечері 4 липня 1868 року пішов з Богданом на море купатися і потонув. Це була третя труна її чоловіків: Опанас Васильович, Саша, Дмитро.

Писарєва з Риги перевезли до Петербурга і поховали на Волковому цвинтарі, поруч з могилою Добролюбова, недалеко від могили Белінського. Лишилася вона, його друг, жінка, яку він любив.

Разом з Марією Олександрівною глибоко сумували й переживали трагічну смерть Д.Писарєва їхні друзі. Микола Нєкрасов написав вірш:

 

«Не рыдай так безумно над ним,

Хорошо умирать молодым!

…   …   …   …   …   …   …   

Перед ним преклониться не стыдно, 

Вспомни сколькие пали в борьбе!»

 

Було йому всього 28 років.

Дякуючи друзям, однодумцям, Марко Вовчок подолала смуток та відчай і знову взялася за літературну діяльність. У 70–ті роки виходять нові прозові твори «Кармелюк», «Два сини» і друкуються в «Сборнике в стихах и прозе» (1871).

Разом з нею вмістили свої твори М.Нєкрасов, І.Нікітін, М.Благовіщенський, Г.Успенський та інші демократичні письменники. Збірник було конфісковано і спалено, а її, разом з авторами та упорядником було притягнуто до судової відповідальності. З цього часу вона знаходиться під наглядом поліції.

У 1878 році Марія Олександрівна ще раз виходить заміж. Четвертим її обранцем став М.Д.Лобач–Жученко. Вони покинули столицю й переїхали на Кавказ. Останні роки вона з Лобачем і молодшим сином Борисом часто міняють місце проживання: Ставрополь, Абрау–Дюрсо, Новоросійськ, с.Сергіївське. З 1885  по 1893 рік живуть в Україні (Богуслав, Хохітва), буває в Києві. Серед написаних творів 90–х років — нариси, оповідання, казки — «Удельные нравы», «Встреча», «Чортова пригода», «Як Хапко солоду відрікся», «Гайдамаки» та ін.

Останні роки вона з чоловіком живе на Кавказі (с. Олександрівське, Нальчик). Їй вже за сімдесят, хворіє.

10 серпня 1907 року, відома не лише в Україні, Росії, а й в Європі Марко Вовчок померла. Її твори були надруковані й за кордоном — в Англії, Німеччині, Франції, Польщі, Болгарії.

Ольга Кобилянська у передмові до виданої у Відні книги німецькою мовою з творами Марка Вовчка (1903–1904) «Два сини», «Максим Гримач», «Сон» писала, що вони «відзначаються реалістичною правдою, силою почуття і мистецькою красою форми і мови; вони з повним правом стали в ряд з найкращими творами світової літератури про селянство».

В Україні у другій половині ХІХ, початку ХХ століття на найвищий щабель жінок — літераторів стали три письменниці — Леся Українка, Ольга Кобилянська і Марко Вовчок.

Проте Марії Вілінській — Марко Вовчок Бог дав свою, неповторну жіночу долю.

Гарій Войченко