Поезія здружує кропивничан і олександрійців, українців і болгар
Літературні гастролі
Поезія здружує кропивничан і олександрійців, українців і болгар
Не так сталося, як гадалося. А ще краще! Болгарська община «Нашите хора», в якій нещодавно відбулись звітно–виборні збори і головою вдруге обрано завзятого Сергія Осадчого, продовжує курс на географічне й змістовне розширення болгарської культурно–просвітницької роботи не лише в межах обласного центру.
У мене чимало творчих друзів скрізь. Але в гості вже вдруге цього року запросив керівник літературного клубу «Джерело», священик Анатолій Штанько — на презентацію їхнього четвертого однойменного альманаху — у коледж культури Олександрії. Зібрали команду з п’яти чоловік: троє літераторів з обласної організації Національної спілки письменників України і 2,5 болгарських громадських діячів (0,5 — це я). Але форс–мажор з водієм розвалив проект і з С.Осадчим рушили маршруткою.
Минулого місяця я була в складі літературної делегації (В.Бондар, О.Полевіна, О.Архангельський), яку запросив губернатор С.Кузьменко, гостями Олександрійської центральної міської бібліотеки ім. О.Пушкіна, де директорствує Т.В.Троцюк. Провели літературні зустрічі і взяли участь у відкритті картинної галереї — і от опинились ми знову вдруге тут зранку за кавою у товаристві іменинника, мого товариша й співавтора по моїй книзі «Віку мого день» Віктора Сорбата, художника і його дружини Наталі Фесенко — музиканта, хормейстера й поетеси в одній особі. Обоє брали участь у січневій зустрічі. Десяток літ тому ця своєрідна творча сім’я, де кожен індивід доповнює іншого, що вони довели, створивши спільні книги, з’явилась завдяки моєму сватівському хобі, тож я тепер у них ніби родичка — з картоном для малюнків та солодощами.
До нас приєдналась бібліотекар Марина та А.Штанько. І хоч приводом для зустрічі був день народження В.Сорбата та 13–річчя творчого об’єднання «Сузір’я Долинщини», яке ми створили 10 лютого, в день його народження (бо Віктор, перший його керівник, згодом переїхав до Наталі в Олександрію), розмова швидко набрала ділового відтінку перемовин про можливу майбутню співпрацю між болгарами та українцями, між олександрійцями й кропивничанами, між літераторами й художниками.
Зустріч проходила на фоні виставки живопису В.Сорбата та ілюстрованих ним книг (А.Корінь, В.Погрібного, В.Журби), альманахів долинських митців. Домовились, що він візьметься за ілюстрацію та дизайн п’ятого випуску «Джерела», приуроченого до 30–річчя клубу, що стукне цього року.
Сергій Осадчий, як завжди, мов Мадарський вершник, висічений на скелі (до якого в Балканах, сопучи, вилазять лише молодші туристи), «осідлав болгарського коня». У палку промову вклався і короткий курс довгої історії Великої Булгарії, і щорічний Роденкраївський собор на могилі хана Кубрата на Полтавщині, і туризм, і навчання під час туристичних подорожей, організоване за доступну плату в Софії, Варні, Велико–Тирново та Габрово для всіх бажаючих одержати знання з болгаристики — українців з болгарським корінням і просто болгаролюбців, яких все більшає. Запропонував при бібліотеці створити групу українсько–болгарської дружби з назвою «Мартенічка» (адже ми на порозі весни й свята «Честите баба Марта!»). А ще С.Осадчий запропонував пересувну виставку репродукцій картин про російсько–турецькі війни, у яких брав участь і наш земляк, один з корифеїв театру, М.Садовський. Він потім видав спогади про цю подію. А ще разом зі своє трупою у 1905–1906 рр. гастролював у театрі Олександрії. Пропозицію господарі сприйняли позитивно. Запорукою дружби стали сувеніри — болгарський літературний журнал «Знаци» та болгарський календар, на якому поставлено печать «Нашите хора».
Подивившись телефільм, знятий про батька дніпровською тележурналісткою Юлією Сиротою (у Дніпрі працює і син Наталі, а ще двоє їхніх дітей — у Польщі й Чехії, жаль, в Болгарії поки що ніхто не був), сфотографувавшись на фоні виставки В.Сорбата, ми плавно перетекли у коледж культури. Тут у 90–х рр. вчилась і моя донька, нині журналістка Т.Корінь, а я тричі була головою Державної екзаменаційної комісії, і нам «втерли носа» — колишнє повітове місто показало губернському, як треба проводити презентації книг. Це була режисерська дипломна робота, ціла вистава, поставлена студентами, під керівництвом завідувача режисерським відділенням, яка вразила всім. Сценарієм з декламацією віршів трьох десятків авторів, паралельно на відеоекрані йшли їхні фото та чудово дібраний відеоряд. Це, мабуть, і є новий жанр молоді — відеопоезія? Піснями — між віршів, відповідних їх тематиці, оформленням сцени, музикою, звукорежисурою, авторськими стильними костюмами студентів, яких десятків три заповнили сцену, хореографією, родзинкою у вигляді маленької співачки, відсутністю помпезних нудних промов ми були задоволені. Навіть те, що герої сиділи не на сцені, а в залі, розчинившись між студентів, додало нам усім молодості й краси. Закінчилось свято однаковою для українців і болгар традицією — братчиною, вечерею вскладчину.
Ми були в українських і болгарських костюмах, при промовах підносили бокали (в т.ч. і з фірмовим болгарським вином з етикеткою на спецпляшці «Нашите хора», її забрав, теж як сувенір, Ю.Півень, поет, пообіцявши на наступному святі заповнити її українським змістом). Я подарувала сім своїх книг для бібліотеки коледжа, серед яких і пісенник Н.Бредихіної з моїми та їхніх земляків піснями й пісенні тексти — з надією, що тут вони стануть піснями. Колись перші пісні на мої вірші тут створила В.Безверха, а виконували їх М.Кузів та В.Левчук, викладачі. Палка промова (двомовна) С.Осадчого закінчилась врученням календарів — на довголіття, а ще ми зробили символічний внесок на новий альманах — 100 шоколадних доларів. Усі читали вірші, а я поезію про Болгарію і болгарські переклади. За день в Олександрії випав сніг, але нам було тепло й душевно, за що дякуємо господарям: директору бібліотеки,директору коледжа І.М.Баранову, поетам А.Штаньку, Н.Фесенко та художнику В.Сорбату. Надіємось, що згодом поетичні українсько–болгарські стежки новими знаннями й емоціями зміцнять нашу творчу співпрацю, виявлять активістів з громадських організацій національних меншин, яких за довідником тут шість.
Край, де колись звучали імена народного артиста Г.Юри, шевченківських лауреатів поета Б.Нечерди та художника Г.Синиці, Б.Йогансена, літераторів І.Звєрєва, Д.Чижевського, В.Біля–Білоцерківського, Л.Малошийченка(Чернова), космонавта Л.Попова, кількох Героїв Радянського Союзу та Соціалістичної праці, де сучасна влада розуміє та підтримує митців фінансово, повинен продовжувати і розвивати традиції всебічної слави. Гадаємо, наша народна дипломатія цьому сприятиме.
Тим часом ждемо приїзду олександрійців у «Степ» та «Байгород».
Антоніна Корінь,
член Національної спілки письменників України
та «Нашите хора»
