Полковник МВС у відставці Янішевський ділиться спогадами

 

 Годинник з минулого

Травень 1954 року. Після трьох безсонних ночей, присвячених пошукам злочинців, колишній фронтовик, а зараз лейтенант міліції старший оперуповноважений карного розшуку обласного УМВС Борис Чинченко спав як убитий. Засинав з надією, що хоч ця ніч пройде спокійно, а молодий організм відновить сили.

 

Його надію зруйнував настійливий стук у вікно. Очима, які не хотіли розплющуватися, глянув на свій американський годинник з фосфорним циферблатом — лише друга ночі. Хутко одягнув штани, підійшов до вікна, і у  кватирку почув: 

— Вас терміново викликають. Машина поруч. Я чекаю.

Струшуючи з себе залишки сну, який не судилося додивитися до кінця, вийшов у двір, про себе проклинаючи невідомих злодіїв, які, крім матеріальних благ, вкрали ще й його сон. В автомобілі його чекав товариш і колишній сусід молодший лейтенант оперуповноважений Василь Твердоступ. 

Від нього слідчий дізнався, що, за оперативною інформацією, з потягу Одеса — Ростов на зупинці у  Кіровограді цієї ночі висадився кримінальний десант, в планах якого пограбування магазинів в центрі міста.

Нарада у начальника карного розшуку Петра Абрамовича Мазуркевича була дуже короткою, але змістовною.

 — Хлопці, треба будь за що затримати гастролерів. Від них серйозні клопоти. Я вважаю, що вбивство охоронця ощадної каси — це справа їх рук, не кажучи про три пограбуваня крамниць. Я ранком зв’яжусь з товаришами з  Одеси та дізнаюся, що до чого. А зараз — по конях.  

Центральний універмаг взяв на себе заступник начальника розшуку Федір Барків. Борису Чинченко та Твердоступу дістався гастроном на головній вулиці міста. 

Через чверть години Б. Чинченко, В. Твердоступ та два сержанти міліції вже непомітно вивчали вулицю навколо торгівельного закладу. Борис Іванович розставив сержантів так, щоб їх ніхто не помітив, а сам з напарником впритул підійшов до центральних дверей. Тихесенько  постукали. Нікого. Потім погрюкали в двері так, що і мертвий прокинувся б. Але і це не подіяло, хоча вони знали, що всередині є сторож. Пішли до чорного ходу у двір будинку і у вікно вони побачили, як сторож спить на стільцях.

Постукали у вікно, яке було ближче до «сумлінного» працівника, той нарешті продер очі і через кілька хвилин впустив співробітника міліції.

Б. Чинченко почав його дорікати: 

— Якщо ви так будете охороняти, то не почуєте не тільки, як гастроном обкрадуть, а як і вас винесуть! 

Капітан показав розбудженому службовцю посвідчення і запитав: 

— Є підвал або підземний хід під гастрономом? 

— Є, товаришу начальнику, — озираючись навкруги, відповів  охоронець, — ось через той люк ми викидаємо золу у підвал. Через нього можна легко пролізти у приміщення. Підвал закритий на замок, а ключ у мене.

Спершу вони разом оглянули приміщення гастроному, особливо придивлялись до вікон, стелі, а потім сищик відкрив кришку люка.

— А чому ляда не міцно зачинена?

— Не знаю. Начебто було все в порядку.

Почувши цю відповідь, капітан занервував.

— Невже спробували проникнути? — прийшла в голову перша думка, проте запитав у сторожа про інше.

— А де сейф?

— В кабінеті директора, але він його закриває на три замки, і ключ у нього. Та ще й опечатує двері.

Трохи поміркувавши, Б. Чинченко продовжив: 

— Дайте нам ключ від дверей підвалу, я перевірю його.

Через хвилинку Б. Чинченко з В. Твердоступом були на вулиці. Капітан переговорив з колегами, а потім запропонував В. Твердоступу  піти з ним у підвал.

Дістали із кобури пістолети ТТ, відкрили двері і почали тихенько спускатись по східцям. Обстежили з ліхтариком по периметру увесь підвал і побачили велику купу ящиків, саме там, де розташувався люк, на одному з ящиків помітили сірники, свічку, зубило, молоток.

— Мабуть, підготувались. Не сьогодні, так завтра підуть на справу. Треба наступної ночі організувати засідку, — поділився думками Борис Іванович з Василем Твердоступом. — Згоден?

Для себе він вирішив, що до шостої ранку вони тут залишаться. Загроза появи непроханих гостей не виключена. Але була цікава думка напарника.

— Борис Іванович, я вважаю, що треба тут бути. А раптом прийдуть. Адже про це свідчать речі на ящиках, — поділився своїм передчуттям напарник.

— Молодець, Васильок! Логічно міркуєш. Залишимось обов’язково. Але де розташуватись? Разом, чи по різних кутках?

— Краще разом! — відповів В. Твердоступ.

Вибрали самий глухий куток. Навіть спорудили з ящиків та дощечок стільці — не стояти ж більше чотирьох годин на ногах! В них правди немає...

Почали розповідати один на одному випадки з практики карного розшуку. Час від часу капітан поглядав на годинник.

 — Цікавий у тебе хронометр! — зауважив В. Твердоступ.

— А ти не знаєш, звідки у мене цей годинник? Розкажу. Коли почалася війна, я, звісно, пішов добровольцем. Мені ще тоді не було 18 років. Я у військкоматі додав собі один рік. Так робили багато хлопців, щоб потрапити на фронт. Спочатку воював на Сталінградському фронті: командир гармати 45 мм у складі 103 гвардійського стрілецького полку 34 дивізії. Пережив Сталінград. А потім, ти ж пам’ятаєш, почали гнати гітлерівців на схід. Пройшов Європу, від Польщі до Німеччини, брав участь у штурмі Берліна.

А ось на Ельбі братався з американцями, коли повідомили про Перемогу. Була зустріч військ, і один з союзників подарував мені цей годинник на згадку про перемогу. Він у мене як талісман.

Слід зауважити, що Борис Іванович Чинченко, як фронтовик,  користувався неабияким авторитетом серед колег. Він почав свій бойовий шлях автоматником у складі 103 гвардійського стрілецького полку 34 гвардійської стрілецької дивізії Сталінградського фронту, а закінчив війну командиром гармати у складі 2–го Білоруського фронту. Брав участь у штурмі Берліна. Мав бойові нагороди: «Орден Червоної зірки» — отримав у 1944 році, «Орден слави ІІІ ступеню» — у лютому 1945 року, «Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня», «За взяття Берліна» — 28 жовтня 1945 року, «За визволення Варшави» — 6 травня 1946 року.

Ветеран війни та товариш по карному розшуку Володимир Григорович Подопригора згадує, за що сержант Б.Чинченко отримав другий орден:

— Частина, в який воював артилерист Борис Чинченко, отримала завдання разом з іншими бійцями захватити плацдарм на березі річки Одер в районі німецького міста, якщо я не помиляюсь, Нотрдорфа. Незважаючи на сильний вітер та мороз, бійці форсували Одер. Закріпились на протилежному боці в 80–ти кілометрах від Берліна. З’ясувалось, що у містечку німецькі військові й гадки не мали про небезпеку. Німці прогулювались вулицями, офіцери відпочивали у кафе та ресторанах, курсували пасажирські потяги на Берлін. Через кілька годин почався контрнаступ. Зав’язався жорстокий бій, німці оскаженіло чинили опір, шквал гарматного вогню та дзоти не давали можливості просуватись в місто. Група бійців під керуванням Б. Чинченко, ризикуючи життям, здолала захисні споруди противника, прорвала оборону німців і зайняла стратегічний об’єкт, який відкрив переможну дорогу на Берлін. Була контузія та важке поранення.

А взагалі майор міліції Борис Іванович Чинченко був дуже скромною людиною. Охоче підтримував молодих співробітників. Він виховав не одного оперативника, а на його рахунку чимало блискучих затримань злодіїв, розкритих злочинів, про що свідчать численні  подяки, подарунки, грамоти і таке інше.

Ось черговий витяг із архівної особистої справи. В 1955 році у Кіровограді майором Б.І.Чинченко було особисто викрито вбивцю, який майже півроку переховувався від міліції. А в 1956 році за його участю була затримана група грабіжників, які вчинили з десяток особливо небезпечних злочинів в обласному центрі. Також в 1957 році за затримання до десяти фігурантів злодійської групи Мешкова і Курочки начальник УМВС І. Бурлака підписав нагородний лист до МВС України про нагородження Б.І. Чинченко урядовою медаллю «За відмінну службу по охороні громадського порядку». Але в МВС СРСР його відзначили Почесною грамотою, мотивуючі тим, що відмінник міліції Б.І.Чинченко нещодавно отримав медаль «За бойові заслуги».  

Його фото прикрашало Дошку пошани УМВС області.

Ось на таких атлантах і тримався карний розшук у післявоєнні роки.

Закінчив службу майор міліції керівником Новгородківського райвідділу міліції.

Разом з дружиною Катериною Володимирівною Чинченко виростили та виховали чудових доньок Людмилу та Анну, обидві талановиті музичні особистості, які все своє життя присвятили творчому розвитку дітей та молоді міста Кіровограда. 

 

Автор — журналіст                                                 

Веніамін Янішевський — 

полковник МВС у відставці.