Послухайте дует! або Про класику, «розкрутку» та мобілки на концертах

 

 

«Який слухач для мене ідеальний? Той, хто не грається під час концерту телефоном і не аплодує між частинами твору!» Звісно, ці хлопці — піаніст Андрій Васін та віолончеліст Ігор Пацовський — жартують, коли кажуть про речі, які можуть зіпсувати будь-який концерт.

 

Насправді ж, коли виступають музиканти такого рівня, враження від їхньої віртуозної, злагодженої, вишуканої гри вже нічим не затьмарити. 

 

Один з них — викладач Національної музичної академії імені Чайковського, який успішно концертує в Будинку органної та камерної музики України. Другий — артист Національного камерного ансамблю «Київські солісти», який виступає разом із сестрами Тельнюк, Мирославою Которович та іншими відомими музикантами.

 

Звісно, були в концерті й недоречні аплодисменти. Мабуть, деякі глядачі сприйняли дуже близько до душі слова: «Між частинами бажано не аплодувати. Але якщо дуже хочеться, то можна…» А ж як можна було не аплодувати, коли звучала музика Шумана, Мендельсона, Пьяццолли, Модільяні, Сен-Санса?!

 

Перед концертом, який відбувся в обласній філармонії 23 жовтня, ми поспілкувалися з артистами та художнім керівником філармонії Наталією Бондаренко, яка запросила їх до Кропивницького. А почали з того, що концерти класичної музики не дають касових зборів. 

 

— Так, це справді ганьба і наша біда, — зазначає пані Наталія. — На класику народ не ходить пачками, як на концерти Олі Полякової. А тут двоє артистів протягом двох годин грають надскладну програму напам’ять. Сьогоднішній концерт — шедевр. Цим музикантам потрібно просто поаплодувати за те, що вони приїхали до нашого міста. До речі, вдруге.

 

Андрій Васін: Вперше я приїздив до тоді ще Кіровограда на конкурс юних піаністів імені Нейгауза у 1998 році. Грав на цій самій сцені, посів друге місце. Тож сьогодні виступаю «20 років потому».

 

— Як зазвичай витрачаєте свої премії, виграні в конкурсах?

 

А.В.: На кіровоградському конкурсі премії не вручали. А от на кошти, виграні на міжнародному конкурсі імені Горовіца, я купив собі фортепіано. Якраз у той час я переїздив із гуртожитку до квартири, тож інструмент був необхідний.  

 

— Конфліктів із сусідами не траплялося?

 

А.В.: Було спочатку. Вони приходили, сварилися. Музика їм заважала… о першій годині дня. Я ввічливо пропонував викликати міліцію або звертатись до суду. Згодом, напевно, звикли й перестали звертати увагу на моє музикування. 

 

Ігор Пацовський: Я також не вперше виступаю у вашому місті. Приїздив із камерним ансамблем «Київські солісти», коли ще був живий його керівник Богодар Которович. Тоді він виступав у ролі читця в казці про Бичка Фердінанда, а його донька, Мирослава, виконувала партію Бичка. Я з іншими музикантами грав в оркестрі.  

 

— Доречно згадати ще одну важливу деталь: Богодар Которович і ви були учнями Олександра Тищенка, який відкрив шлях у мистецтво Олегу Крисі, Юрію Башмету, Володимиру Єреську та іншим відомим музикантам. Тож, виходить, ви всі між собою немов родичі. 

 

І.П.: Так, Олександр Дмитрович був моїм першим педагогом. Завдяки йому я став музикантом. Після його смерті я постав перед серйозним вибором, оскільки батько бачив мене математиком і юристом. Але з розумінням сприйняв, коли я все ж таки вибрав музику. 

 

— Андрію, а у вас не було проблем з вибором майбутньої професії?

 

А.В.: Я займався музикою з чотирьох років, але всерйоз не замислювався над цим питанням. Десь ближче до закінчення школи вже визначився з подальшими планами, рідні не заперечували. 

 

— А як народився ваш дует?

 

І.П.: Все виникло спонтанно. Ми познайомились під час навчання в Національній музичній академії імені Чайковського. Вперше разом заграли сонату Франка. З тих пір ми дует. Нам подобається виступати разом, ми добре відчуваємо один одного. Наш ансамбль базується на ентузіазмі. Ніякої розкрутки, реклами. Є просто дует фортепіано й віолончелі. 

 

— Чи побільшало сьогодні, на вашу думку, охочих серйозно займатись музикою?     

 

А.В.: Викладаючи протягом десяти років у вищій школі, мушу визнати: студенти зараз не такі, якими були ми. У нас не було Інтернету, айфонів, віртуальної реальності. Ми дійсно займались. Зараз у багатьох студентів відсутнє розуміння, що для того, аби досягти результату, треба дуже багато займатися самостійно. Що успіх досягається лише великими зусиллями. 

 

— А сприйняття музики слухачами на концертах не змінилося? Деякі музиканти, наприклад, вдаються до ексцентричних трюків, аби заволодіти увагою публіки. 

 

А.В.: Все це виправдано, якщо закрити очі й почути те, що насправді повинно звучати. Наше ж завдання — виконати твір так, щоб його зрозуміла навіть далека від музики людина.  

 

І.П.: Наш концерт — це не масовий проект, як, наприклад, рок-хіти у виконанні великих симфонічних оркестрів. Звісно ж, це набагато веселіше, ніж слухати фортепіано та віолончель. Там не треба думати, а просто сидіти й отримувати задоволення від масштабу дійства та спецефектів. 

 

— Яким для вас є ідеальний слухач?

 

А.В.: Той, хто не грається під час концерту телефоном і сидить тихо! Можна ще додати: і не аплодує між частинами твору. Звісно, це жарт. Хоча телефони під час концерту справді — жахлива річ. Я не можу описати ідеального слухача. Просто, коли виходжу на сцену, відчуваю, хто сидить у залі, як він сприймає моє виконання. 

      

І.П.: Так, телефони — це не дуже добре. А щодо аплодисментів між частинами твору… Якщо не можна аплодувати, але дуже хочеться, то можна. Аплодисменти не є чимось ганебним, коли людина захоплена, емоційна та щиро сприймає музику. Будь ласка, аплодуйте! Звісно, це може вплинути на настрій музиканта на сцені або перервати думку. Але ж це не кримінал. Ми завжди відчуваємо зв’язок зі слухачем. Його неможливо описати словами. Буває, грається дуже легко. А буває, відчуваєш якусь неприродну тишу в залі…  

 

— А чи відрізняється публіка провінційна від столичної?

 

А.В.: Кропивницька публіка більш чиста, я б сказав, народна. А в Києві вона пістрява й різноманітна. Там в один вечір може відбуватися три концерти: один в оперному театрі, другий у філармонії, а третій в будинку органної музики. І глядач обирає, куди піти. Це дає йому більшу свободу. 

 

— А куди ходите ви? Чи відпочиваєте від музики?

 

І.П.: У мене є хобі — більярд. Беру участь у турнірах. Раніше захоплювався фотографією. Завжди на гастролі брав фотоапарат зі штативом, проводив нічну зйомку. Невдовзі це пройшло. 

 

А.В.: Я під впливом Ігоря також трохи захоплювався більярдом. А з інших пристрастей хіба що велосипед. Можу інколи проїхатись вулицями. 

 

— А як ви ставитесь до своїх прихильниць?

 

І.П.: Прекрасно! 

 

А.В.: Відповідно до їхнього ставлення до нас!

 

— Чи виникало у вас бажання поміняти країну проживання й виїхати туди, де музиканти отримують більше, мають більше почестей та уваги держави?

 

А.В.: Завжди можна бажати чогось особливого. Але потім думаєш: а що я отримаю, коли зірвусь звідси й виїду? Яким чином я себе реалізую там, якщо тут моя реалізація відбулась повною мірою? Я живу в Києві, маю достойну роботу, про яку музикант тільки може мріяти, в тому числі й матеріальний еквівалент. Переконаний, що там такого не буде. Якби я переїхав на Захід, мені б довелося все розпочинати з «нуля», грати в ресторанах, суттєво знижувати професійну планку. Сьогодні я граю в одному з кращих музичних колективів України, викладаю у провідному мистецькому виші і не маю потреби щось комусь доводити. 

 

І.П.: Думаю, таке бажання є в кожного музиканта. Але завжди знаходиться щось, що тримає нас удома. Мене, наприклад, тримає улюблена робота, прокладені стежки, сталий спосіб життя. Чотири роки тому я придбав нову віолончель. Виготовив її український майстер Олексій Тамбовський, який у 80-х роках емігрував до Сполучених Штатів. В Америці такі інструменти коштують дуже дорого. Він продав мені віолончель у тричі дешевше. Коли я здивувався, відповів: «Поживеш із моє — також захочеш зробити щось хороше для своєї країни». Ця фраза запала мені в душу. Мені також хочеться щось робити для своєї країни.

 

Людмила Макей     

 

Нагадаємо: Анатолій Каретний: Відчуваю, що можу ще багато сказати людям