Працює на Кіровоградщині сільський педагог– ентузіаст Василь Доценко: краєзнавець, громадський діяч і люблячий батько

 

 

Вчитель іноземної мови Гаївської ЗШ І-ІІ ступенів Кіровоградського району Василь Олександрович Доценко належить до тих людей, які ставлять професійні інтереси вище особистих. Переконаний у тому, що у навчанні мають велике значення розвиток пізнавальної діяльності, мотивація дітей, творча праця.

 

На уроках він, Заслужений вчитель України, дає своїм вихованцям не лише знання з німецької мови, але й розуміння понять культури, історії, традицій німецькомовних народів, що сприяє усвідомленню ними свого місця в українському суспільстві. А ще вважає, що вчитель має зробити так, аби учень сприймав процес навчання не тільки як щось необхідне, але і як приємне заняття.

 

Біля хати, мандрами по кручах. порослими дерезою, теплою ставковою водою, запахом сіна, гарячою дорожньою пилюкою, диханням зоряних ночей». 

 

Після закінчення 9-го класу Гаївської школи з відзнакою продовжив навчання у сусідній Бережинській школі, яку закінчив із золотою медаллю, а потому здобув диплом з відзнакою у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Винниченка. Не відгукнувся на запрошення навчатися в аспірантурі, а повернувся до рідного села, де здобував освіту свого часу відомий український вчений Григорій Назарович Доленко, про що нагадує на фасаді школи меморіальна дошка, встановлена його вдячними нащадками знову ж таки за ініціативи Василя Доценка. 

 

Вже через кілька років самостійної роботи з дітьми став він переможцем обласного етапу Всеукраїнського конкурсу працівників позашкільних установ "Джерело творчості" в номінації "Керівник гуртка", засновником комп’ютерної газети (до слова, вона друкувалася українською та англійською мовами – авт.) з назвою «Велика верба», визнаною в Україні найкращою за тематикою та версткою за результатами Національного конкурсу шкільних стінних газет, проведеного у Миколаєві. І не дивно, бо її сторінки були «заселені» не лише інформацією про шкільні події, а й цікавими матеріалами про земляків, реабілітованих історією, минуле села та його мешканців, традиції українського народу, творами початківців, зокрема Юлії Заверухи - лауреата Міжнародного конкурсу - фестивалю дитячої журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах. 

 

Як вмілий організатор позакласних заходів створив шкільний осередок Українського дитячо–юнацького товариства «Січ», спрямовуючи свою діяльність на національно-громадське виховання школярів шляхом залучення до активної дослідницько-пошукової діяльності. 

 

Колишні випускники гаївської школи згадують про впорядкування разом зі своїм вчителем найбільшої курганної групи – чотирьох могил із 18 гаївських степових могил ямної культури (ІІІ – ІІ тисячоліття до н.е.) – однієї з найвідоміших спільностей мідного віку степового півдня Східної Європи. Саме за ініціативою Василя Олександровича, який на духовному і фізичному рівнях не здатний був допустити розорювання степових могил, бо то є нищення, на його переконання, родової пам’яті, матеріального свідчення славного минулого України, культурного спадку, від якого неприпустимо відмовлятися. Тому все зробив задля того, щоб вони були поставлені на облік як виявлені пам’ятки археології. 

 

 

– У ямників набув масового характеру курганний етап поховання. До речі, є багато паралелей з минулого в сучасність. Зокрема, небіжчика – ямника посипали червоною вохрою, а загиблого козака накривали червоною китайкою. Отож мій прадід, готуючись до смерті, казав: «Пора риштувать вози в дорогу». Цікаво й те, що ямники теж ховали небіжчиків на возі або за возом.

 

Ще одне. Під орудою сільського педагога – ентузіаста члени Гаївського куреня УДЮТ «Січ» свого часу дбайливо обгородили курганну групу «Могили» деревами та встановили гранітну антропоморфну стелу і базальтовий пам’ятний знак - плиту з охоронною дошкою із зображенням сцен життя прадавніх мешканців прадавніх степів. На самій плиті вибито сонячний знак із Коляди, який наразі прикрашає перший в районі шкільний герб та курінний прапор УДЮТ «Січ» - знамено Гаївського куреня. 

 

Кілька років тому до школи завітали почесні гості – письменники з Києва та та Кіровограда (нині – м. Кропивницький – авт.). Після зустрічі з колективом закладу керівник Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький залишив у гостьовій книзі запис: «Гаївка – справжнє диво. Ця школа - справді школа патріотизму і українського духу. Низько кланяюся її педагогам. Бажаю світлих життєвих доріг її учням». А прозаїк Василь Бондар додав: «Вражений побаченим і почутим у вашій школі. Козацька педагогіка – ваш здобуток. Плекайте його, і хай вся Україна вчиться, як слід любити рідний край».

 

Новою сторінкою в біографії Василя Доценка стало написання ним історико-краєзнавчого дослідження до 75 – х роковин Голодомору «ВИХІД. Дума про голод», присвяченого Голодомору 1932-1933 років, у якому на прикладі сіл Гаївської сільради Кіровоградського району осмислено трагічні події замовчуваної української історії минулого століття. Її автор виконав титанічну працю по вперше укладеному мартирологу убитих голодом, а також по складанню списків репресованих комуністичним режимом безневинних людей у 1923 – 1937 роках на території сільради. 

 

Мені пощастило бути присутнім у березні 2008 року серед гостей на відкритті у Кіровоградському обласному художньому музеї виставки «Ми звинувачуємо Голодомор» 1932-1923 років. Того дня відбулася презентація книги сільського вчителя-краєзнавця Василя Доценка з назвою Вихід. Дума про голод», сторінки якої «заселили» зібрані свідчення його земляків–очевидців часів Голодомору. 

 

– Під час цієї роботи над дослідженням дізнався багато цікавого. - Зокрема, про родину Мальчевського із села Демешкового. Це родина дворянського походження, яка дала багато вчителів, подвижників своєї справи. Деякі мої односельці і сьогодні їх пам’ятають. Більшість членів цієї родини репресовані, хтось втік за кордон. Останніх з родини Мальчевських НКВС забрав із сусідніх сіл Бережинки та Христофорівки. Це – приклад феномену українських інтелігентних родин, які цементували національне відродження на початку минулого століття. Сама ідея зібрати такі свідчення виникла після слухання розповідей бабусі - Марфи Бондар, яку голод застав шістнадцятирічному віці. Вона добре пам’ятала і події, і людей, і свої переживання.

 

Більш ґрунтовно тему голодомору мій співрозмовник почав досліджувати 1999 року, а вже у 2003 році праця над книгою була завершена, однак через фінасові труднощі довелося видати її друком за власні кошти і невеликим тиражем.

 

Читаю в книзі одне із шістдесяти свідчень: «Найбільший голод був під весну 1933 року. З нашого кутка від школи до Буланівки у день забирали 5-6 померлих на підводу. Хоронили так: під’їжджала підвода, на ній солома. Труп брали за руки – ноги і кидали на підводу. На Гаївському кладовищі вирили одну велику яму і всіх туди кидали. Ось як загинула сім’я мого дядька, Брайченка Павла Терентійовича. Ще до 1928 року дядько різав свиню, поранився від зараження сибіркою і помер. Зголоду пропали його дружина і двоє синів. Уже була весна. Я забігла до їхньої хати, а мій двоюрідний брат Коля лежав уже холодний на печі.. Долілиць, руки під головою, а під руками – книга. Йому було 12 років. Коли його брат, Павло, лишився сам, уся рідня відмовилася взяти його до себе, бо й самі попухли. Паша пішов на Буланівку, на садибі коло бані заліз у погріб, напився квасу, запхав два буряки за пазуху (може, ніс нам?). Хазяїн застав братика і вбив. Якби мій батько був удома, не пропали б хлопці».

 

У передмові до книги "ВИХІД. Дума про голод" доктор філологічних наук Леонід Куценко (на жаль, покійний - авт.) писав: "Маємо безсумнівно цікаве дослідження, гідне оприлюднення, і, що особливо важливо, рекомендації як зразок до проведення такої роботи вчителями – краєзнавцями в інших населених пунктах області. Адже ж іще кілька років – і ми не матимемо свідків голодомору". 

 

- Слід відзначити, що до книги включено також топонімічне дослідження місцевості, бо свідки Голодомору згадували різні місця, хутори, кутки, які станом на сьогодні вже не існують, а в закутках пам’яті лишилися, - наголошує Василь Доценко.

 

Цьогоріч ентузіасту своєї справи Василеві Доценку виповнилося 40 років. За цей час він устигнув здобути вищу освіту, удостоїтися почесного звання «Заслужений вчитель України», побудувати будинок у рідному селі, посадити далеко не одне дерево, а до того ще й виховує пятьох синів–красенів: Любомира, Ярослава, Володимира, Світозара, а ще дворічного Велеса. Він не на словах, а на ділі відстоює законні права односельців. Йому допомагають любляча дружина Ганна, юрист за фахом, а також Гаївський сільський голова - Віта Прімак.

 

Чотири роки тому був учасником Майдану та Євромайдану. Він член Кіровоградської обласної організації спілки краєзнавців, історико-кульурологічного товариства «Ойкумена», співпрацює з культурологічними та патріотично налаштованими громадськими організаціями обласного центру. Бере активну участь у семінарах-тренінгах, конференціях, заходах різних рівнів краєзнавчого характеру. 

 

 

Разом із педагогами, депутатами, сільським головою цьогоріч організував просвітницьку акцію «Вулиці Академіка Доленка – бути», під час якої школярі виготовили буклети з розповіддю про видатного земляка – вченого, оформили в школі музейну кімнату його імені, запросили до села і зустрілися з його родичами – сином Миколою Григоровичем, який нині живе у Польщі, двоюрідним онуком Володимиром та племінником Анатолієм з Кропивницького. 

 

У спогадах учнів залишиться згадка не лише про Василя Олександровича як вчителя, а й подорож із ним до старовинного міста Лева для для участі в травні цього року в Міжнародній науковій конференції «Геологія та геохімія корисних копалин, проведеної з нагоди 100-річчя професора, лауреата Державної премії УРСР у галузі науки і техніки, академіка АН України, автора 12 монографій та 400 наукових статей, редактора і видавця 25 наукових збірників, уродженця Кіровоградщини Григорія Назаровича Доленка. 

 

 

Василь Доценко - педагог та краєзнавець з Кіровоградщини перебуває у творчому пошуку, живе повноцінним життям, без якого себе уявляє. 

І це – головне.

 

 

Анатолій Саржевський

фото автора

На фото: (зліва направо) Василь Доценко, дружина Ганна, сільський голова Віта Примак