Представляємо вашій увазі перший випуск літературного часопису «Стежина»
Представляємо вашій увазі перший випуск літературного часопису «Стежина» До нього увійшли вірші поетів Кіровоградщини — членів літературного об’єднання «Степ». Багато років нею опікувався незмінний голова літоб’єднання Віктор Погрібний, який відійшов у Вічність першого жовтня. Нещодавно «Степ» очолила письменниця й поетеса Ольга Полевіна.
Бажаємо, щоб під її керівництвом «Стежина» й надалі вела нас крізь сірі будні до світла. Сподіваємось, нова рубрика приживеться в нашій газеті й полюбиться шанувальниками живого поетичного слова.
Віктор Погрібний
Ця блузонька біла…
А фоном — спориш.
А фоном — святі солов’ї Матусівки.
Не чіпай цеї жінки — згориш,
тільки димок піде голубою цівкою…
Степ
(Арсенівка)
Духмяна скирто –
розкішна жінко!
О як ти пахнеш!
Аж через вікна…
О як ти — пряно!
О як ти — ніжно!
Встелилось поле:
цілує ніжки.
Тобі цілує
і примовляє:
’’Духмяна скирто,
ой загуляєм!..’’
Завечоріло.
Лиш синь надворі.
Розкішну жінку
украли зорі.
Ні, не украли –
защебетали
і цілу ніч їй
любов шептали.
Ще й місяченько
накинув оком,
пірнав у скирту
стрибком глибоким.
На ранок сонце
ревниво встало.
Його колеса –
всіх розігнали.
Золоті бризки
побігли гінко:
’’Духмяна скирто –
розкішна жінко!..’’
А хто був свідком,
хто запримітив?
А он тіка за горб
вусатий вітер…
На асфальті взимку
Біжить з акації стручок –
біжить за мною насінина…
Ах, жаль,
що не біжить дитина
за мною хвостиком,
від тебе хлопчик –
не біжить.
Володимир Яремчук
Де ви бачили пророка
у своїй землі?
Заздрість ходить видроока,
сіє зерна злі.
Хто це, раптом, ліпший неї?!
Де це бачено?!
І пліток сплітає невід,
і собачиться…
Топче ближнього під ноги:
«От чи й не мудрець!»
Висилає проти нього
полчища на герць.
життя йому коротке,
і душа — в золі…
Де ви бачили пророка
у своїй землі?!
Володимир Курченко
***
Щоб заціпило зловісним залізницям,
Ніби перед смертю динозаврам!
Шпали — спини змій. Зіниці ниці
Колій в пащу втягують назавжди.
Чи домовичок сімейний зможе
Залізничний поклик заглушити
Кволістю стосунків наших, мовби
Зранений мангуст в останній битві?
***
Листопадова Мелодія
І купюри, і жовтий лист
Залітали в футляр музиканта,
Цілий день романтичний лис
Роздавав листопадову каву.
Еротично хрипів баян,
Чергова молодичка зітхала,
Задививсь музикант–султан
Під мелодії жовте жало.
Вітер. Кіт за листком стрибнув
У футляр, де грошей піввідра вже,
Підбадьорливо підморгнув
І поплівся до лиса по каву.
Впала сутінь. Баян розпавсь —
Розірвались міхи під «Сім сорок»,
Кіт обходив осінній парк,
Рештки кави хлюпнув лис у морок.
Наталія Бідненко
Зайду за струмені дощу —
Свого минулого лаштунки,
Усе забуду, все прощу:
Образи, біль і поцілунки.
Тоненьку свічку запалю,
Нехай в кутках таяться тіні
І прийде той, кого люблю,
Моє життя щасливо змінить.
Змиває дощ облуду фраз,
Світ очищаючи для мене…
Хай буде все, як в перший раз,
Моє кохання незбагненне!
З тобою бути
З тобою бути сном пахучих трав,
Розливом вод, коли шаліють весни,
І зеленню некошених отав,
Й веселками сплітати перевесла.
З тобою бути — як на волі птах
І бути світлом в світі недовіри.
Аквамарином бути в небесах,
Коли на душу тисне небо сіре.
З тобою бути водограєм рим
І розсипом зірок в нічному небі.
І бути Словом. Стислим і п’янким.
То й більш нічого, мабуть, і не треба.
З тобою бути…
Олександр Косенко
Вже скрипка ридає безсонням
В чотири напружених жили
Чоло холодить підвіконня
Це місто
Мені почужіло
Лакуна
Навали лавини
Упали в пусте потойбіччя
Та тягне мене пуповина
Назад
У минуле сторіччя
Де в друзях ще недруги
Літо
Ще сонячне і незбагненне
Там осінь вогнем попеліти
Ще не долетіла до мене
Там вітер
Ворожить над бруком
Шукає стежок до Біянки
Ще вірші не випали друком
Ще пісня коротка як танка
Цю сірість
Помножить на біле
Бездушна агонія снігу
Нудна недочитана книга
Це місто
Мені почужіло
Оксана Шпирко
***
Ти забудеш, як тебе й звати
В цій пекельній і дужій грі!
Я закину тебе за грати
При червоно–жаскій зорі.
Я спалю тебе подихом зову
Серед злих незнайомих облич,
Я знайду тебе знову і знову –
Тільки ти ще гучніше клич!
І зупинять коня сармати
Там, де пристрасті течія…
Ти забудеш, як тебе звати.
Я забуду
своє
ім’я.
Станіслав Новицький
Плин
Мовчу, але життєвий плин
кудись мене несе. Він звідти —
з отих небес, з отих вершин…
…Не небо — то земля… І квіти…
І розпач схлинув. Лиш труна
стоїть і дивиться на схили.
І листя, ніби сарана,
там на пухкі зліта могили.
А ти втішаєш: то лиш прах.
З землі прийшов — у землю ляже.
Прокряче й наді мною птах.
Коли і де — ніхто не скаже…
Артем Луценко
Діалог
Я подивлюсь тобі у вічі —
Ми розпочнемо діалог.
І, щоб знесилити мій відчай,
Мені тебе малює Бог.
Тонка душа — сполука ліній,
Сполука вільностей, думок.
І я завис на волосині,
Назло пустелям, пусткам змок.
Я подивлюсь тобі у вічі,
Заплаче зеленню весна.
А на душі завіє січень,
Завіє холодом? Хто зна…
І я тут, поруч із тобою,
В одній порі розквіт, засох,
І — мов осліплений весною…
Мені тебе дарує Бог!
***
Пітьма світів –
Сьогодні тільки ми.
Ти — мої музи.
Я — твої поети.
І серед всесвітів,
Холодних і німих,
Немає жодної знайомої планети.
Сьогодні ти моя,
І всесвіт — мій.
Сьогодні я тобі,
а не для когось!
І так підступно
змовились світи
Співати,
Звабивши на шепіт голос.
Сьогодні тільки нам
зорять святі.
Боронь планетам нашим
збавить лету.
Сьогодні тільки ми —
нема світів!
Ти — мої музи,
Я — твої поети.
Ольга Полевина
Ветер предательств
листья надежды
грубо срывает,
словно одежды.
Золото мыслей,
мудрость и зрелость
вы каблуками
втопчете в серость.
Осень златая —
сбор урожая.
Сколько умею,
сколько я знаю!
Скольким готова
с вами делиться!..
Шорохи, шепот,
злобные лица…
Слезы — дождями,
зависть — туманом…
Ягоды волчьи —
спелым обманом…
Солнце коварно:
светит — не греет…
Город иль чаща?..
Люди иль звери?..
Осень — итогом,
местью, наградой?
Яблоком спелым
в час листопада!
Гроздья хмельные,
полные тыквы…
Небо — как купол.
Время молитвы.
Клены, как свечи, —
в огненных кронах.
Боже великий,
храм Твой огромен!
Ты же нас создал,
Боже, для счастья!..
Благословенна
святость причастья!..
…Дворник сметает
пурпур и злато.
Вспыхнут — и дымом
канут куда–то…
Олександр Архангельський
Я — українець!
Я — українець! І йменням цим гордий!
Не малорос, не хохол недолугий.
Я — українець! Історія вдруге
шанс надала, щоб моєму народу
бидлом нікчемним в ярмі не ходити,
щоб під п’ятою імперськой не бути,
у ланцюги споконвіку закутим,
щоб у Сибіру в ГУЛАЗі не гнити.
Я — українець! Європа — колиска.
Кров і слов’янська в мені, й половецька,
скіфська, норманська, і римська, і грецька —
тільки не грає у венах ординська.
Мова моя — ніби трель солов’їна.
В пісні — і шелест дібров, і зітхання
вітру над степом, зізнання в коханні,
й щира молитва во здравіє сина.
Я — українець, у битвах затятий.
Я не загарбник: чужого не треба.
Я захищаю своє — поле, небо,
Буг і Донець, і Дніпро, і Карпати.
Я — українець! І вольная воля —
понад усе, ніби батько і мати.
Буду до скону знамено тримати —
в цьому призначення, вибір і доля.
Валентина Кондратенко
Зима. Різдво. Сніги і поле.
Кудлате хуги помело.
Старенькі братові гринджоли
І рідне мамине село.
Орали сніг швидкі санчата,
Аж ворушилися горби.
І реготала наша хата,
Метнувши ввись снопки–чуби.
Димар покашлював димами,
Аж в небі щулились зірки.
А на старій спідничці мами
Соромились нові латки.
У хаті кваші дух вишневий
З макітри дихав на черінь.
В дворі Сірко брехав коневі
Про іншу, ирійну теплінь.
Окатенький бичок дводенний
В соломі цуцика лизав.
Морозко пензликом студеним
На шибах радість зображав.
Понад дверима на поличці —
Спітнілі (парились в печі!)
Дари різдвяні, новорічні —
Смагляві житні калачі.
Надбита шиба–вітродуйка,
Розлога колисанка–піч,
Трофейна кружка–«поцілуйка» —
Найбільш коштовна в хаті річ...
Родинне коло розірвалось,
І брата вичахли сліди.
І скільки б серце не пручалось —
Не виплакать жалю–біди!
Нема сестри, і мами, й брата –
Он сіють жито в небесах.
Поплакавши, сконала й хата:
її земний скінчився шлях...
Селянський двір, батьків обійстя...
Аж стогне серце у плачах...
Комфортніше в чужому місті,
А вогник хатній не прочах!
Куди, куди все відлетіло?
Років розмотую сувій...
І тільки спомин — коник
білий —
Пасеться в пам’яті моїй.
