Прикрашайте життя добрими справами

          

Кожен з нас по–різному відкривається, коли творить добро. Кожного на це спонукала певна ситуація, подія, випадок із близькими людьми. Кожен самостійно обирає, як прикрашати цей світ, як допомагати іншим, щоб не бути випадковим перехожим… Сьогодні у моїй рубриці «Добре серце» я вас познайомлю з Ольгою Присяжнюк — тендітною жінкою, серце якої пронизане випробуваннями, які, власне, і привели до благодійної справи. 

 

— Добрі справи роблять звичайні люди, — каже Ольга. — Вони щодня, як і ми, ходять по вулицях, виховують дітей, працюють, живуть у сусідніх квартирах. Так сталося, що нашій сім’ї довелося звертатися за допомогою до людей. І саме в той час я зрозуміла, що добра в цьому світі набагато більше, ніж думала колись. У перші тижні хвороби моєї доні нам на допомогу прийшли сотні, а може, й тисячі небайдужих людей. Сусіди, колеги, знайомі і незнайомі, з Кіровограда, України і навіть інших країн. Усім і кожному з них я вдячна за життя моєї доні. Дехто з них і досі, вже шість років, не забуває про Лесюню, питає про неї і радіє за неї. 

Проте тоді, в лікарні, я бачила, що не усім так щастить. Далеко не усім допомагали так, як нам. Саме там ночами, поки Олеся капалася, а мені треба було слідкувати за інфузоматом, за дитиною, я вмикала наш старенький ноут і писала, розсилала повідомлення з проханням про допомогу в соцмережах, читала дитячі життя на «Донорі». Саме тому, мабуть, я і зрозуміла, що буду робити далі, після одужання доньки, після її перемоги. 

 

— Яка ваша перша добра справа?

 

— Вперше про відділення гематології я почула, здається, в 2009 році. Тоді я працювала у педакадемії, і до нас прийшли із запрошеннями на благодійний захід, запропонували купити квитки. Збирали гроші на ремонт того самого гемовідділення, у якому через два роки довелося пожити і нам. Я пам’ятаю, як із жахом слухала про діток, що борються за свої життя в жахливих умовах…

З першим підопічним я теж познайомилася в дитячій обласній лікарні. Це був Максим Колодій — однорічний малюк з вродженим тяжким імунодефіцитом, врятувати якого могла лише пересадка кісткового мозку від неродинного донора. Зробити операцію дитині могли лише за кордоном. Її вартість становила 103 тисячі євро…

Було дуже страшно! Олеся ще не закінчила лікування, проте ми були вже вдома. А вони жили в лікарні… І я взялася. Створила групи в соцмережах, ночами розсилала прохання про допомогу, вдень — десятки дзвінків. Часу на збір дуже мало було, буквально кілька місяців. Після певного віку зміни в організмі таких дітей були вже незворотними… Але нам все вдалося! Підключилося багато добрих людей і великий благодійний проект! І за кілька тижнів сума була зібрана, ще й з надлишком. Тому вистачило і на квитки, і на прожиття для мами. 

 

— Розкажіть про свій досвід волонтерства.

 

— Першим великим проектом, до якого мене запросили, був «Благодійний Марафон». Це — велика спільнота людей, більше півмільйона, з різних країн світу, які об’єдналися заради порятунку дитячих життів. 

 

Бути адміністратором такого проекту — це неймовірно! Ти відчуваєш себе частинкою такого величезного, потужного механізму, членом команди добра, у складі якої були звичайні мами з різних країн світу — України, Казахстану, Франції, Росії. За час мого волонтерства в проекті були закриті збори більше 100 підопічним. У більшості це діти з онкологічними захворюваннями, і кошти збиралися на лікування за кордоном. Було нелегко, але мої тексти допомагали рятувати життя, мої картинки розходилися по інших благодійних групах. І це надихало, не давало сидіти на місці, хотілося робити більше і більше. 

Певний час я була без роботи і займалася рукоділлям, шила іграшки в стилі Тільда. Їх ми продавали через інтернет, а кошти перераховували тим, хто потребував допомоги… На жаль, таких завжди багато… Мої роботи — іграшки Олесиної мами — роз’їхалися дарувати радість у різні міста і країни. Найбільше замовлень було в Україні, але траплялися і з Австрії, Ізраїлю, Італії, Росії. 

 

Можливості для добра можна знайти в будь–яких справах. Головне — не відвернутися, не відмахнутися від чужого горя. Особливо в наш тяжкий час. І я не лише про гроші. Іноді люди перестають боротися, опускають руки, втрачають віру, тому що немає поряд того, хто підтримає, хто просто постоїть поряд, просто поговорить чи вислухає. 

Іноді нам не хочеться підпускати до себе чужу біду, але життя таке непередбачуване — хтозна, де завтра буде кожен із нас: чи в біді, чи в щасті…

Сьогодні добрі справи — це моя робота і це найкраща робота у світі для мене! 

Давайте прикрашати кожен день хоча б однією доброю справою. І ви побачите, що цей світ прекрасний!

 

Вікторія Семененко