Про автентику, фольклорні дослідження та перемоги сільського гурту «ЕксампейЯ»

Автентичний гурт «ЕксампейЯ» з Кіровоградщини святкує перше п’ятиріччя. За період існування гурт із Соколівського досягнув великих вершин – від сцени із сільського та районного будинку культури він яскравою зіркою зійшов на небосхилі фестивалів та конкурсів всеукраїнських та міжнародних рівнів. Учасників гурту впізнають на вуличках Західної України, запрошують на музичні гастролі та вручають солідні відзнаки, премії, гран-прі. Як вдалося досягнути таких вершин, в чому родзинка та яке місце займає автентика у житті солістки Світлани Буланової – читайте в інтерв’ю «Перша міська газета».

- Пані Світлано, як Ви потрапили до автентичного гурту «Ексампейя»?

- У 2012 році я пришла у сільський будинок культури Соколівського. До речі, у Соколівському я нині проживаю. Тут я  і дізналася, що на базі сільського будинку культури є діючі колективи. Мені дуже хотілося співати автентичних пісень. Я коли прийшла до тодішнього директора будинку культури Тетяни Дикаренко та музичного керівника Едуарда Дикаренка, так і сказала: «Я хочу співати». Вони мені тоді запропонували гурт «Подруженьки», у якому  жіночки співають народні пісні, але сучасного характеру. Я спочатку вирішила спробувати, чи вийде. Так потихеньку я почала співати у «Подруженьках». Але паралельно з Едуардом ми вели бесіду про те, що все ж таки потрібно підіймати з колін автентику - пісні, які співалися 200-300 років тому. Йому також боліла ця тема і йому хотілося робити такі пісні.  

Так ми серйозно почали брати цей репертуар в обороти, наші ряди стали рідшими. Якщо у нас спочатку було дев’ять осіб на сцені, то під кінець наш основний кістяк - три особи на сцені. На сьогоднішній день нас четверо. До нас приєднала Вікторія Крістєва – вона альт, тембрально вона, дійсно, народниця. Вона випускниця нашого музпеду, дуже багато років співає у хорі «Горлиця».

- Тобто фактично довелося створювати новий гурт?

- Так, у нас зародився новий гурт, у якому зараз залишилися Едуард та Тетяна Дикаренко, я та Вікторія.

Ми почали думати: якщо репертуар ми беремо з глибин, із тих віків, то нам потрібно придумати таку назву, щоб вона відображала Кіровоградщину за десятки століть до сьогоднішнього дня. Едуард подав ідею – взяти за основу скіфські часи. Адже за часів Скіфії місто Ексампей, як історик Геродот описує, було десь на території нашого сучасного Кропивницького і частини Миколаївської області, тут був заритий священний казан. Тож ми взяли за основу назву міста Ексампей і вкінці додали літеру «я» для мелодійного звучання, або, як каже Едуард «це ніби наша маленька імперія».

Так ми почали співати. Едуард  почав робити сучасні аранжування. Ми дійсно побачили, що це подобається молоді. Особливо, коли все обробляється у сучасні аранжування, наприклад, рок-музика чи другі стилі. Коли йде автентична пісня в такому симбіозі, здавалося б, незвичному  для нашого вуха. Але воно дійсно кльово виходить. Але саму пісню, так, як вона подається, ми залишаємо в оригіналі. Тобто пишеться аранжування саме під конкретну  пісню - чи то мелодичний малюнок, чи ритмічний. Ми це не змінюємо. Так, як наші баби співали 200-300 років, ми вкладаємо це в ту музику. Ми починаємо розкладати на голоси, щоб максимально наблизитися до первинних виконавців автентичних пісень.

- Чи всім зрозумілий репертуар гурту? Адже мова автентичних пісень своєрідна…

- Не всім зрозумілі слова староукраїнські, діалекти. На даний час ми співаємо пісні не лише нашого регіону. У нас в репертуарі є пісні поліського краю, східного Поділля, центральної України, Київської області, Чернігівщини, Житомирщини. Деякі люди навіть думають, що ми співаємо на іноземній мові. Але це є наша українська мова, але староукраїнська, плюс діалекти. Наприклад, ми проспівуємо «Да перейди місяцю через нашую юлицю, бо на нашій юлиці  юсі дівки красуньки». Коли проспівується ця фраза вперше, люди навіть не розуміють, на якій мові ми співаємо, поки не прислухаються, не вдумаються, не розшифрують.

Якщо брати діалектичні особливості, які відрізняються від центрального регіону – це, наприклад, Полісся. У них дуже багато слів, які схожі на білоруські або російські. Наприклад, пісня «Сєриє гусі гречку поєлі, на синє море пить полєтєлі. Вийди, Маринко, позаймай гусі, в твого Іванка чорнії вусі, чорнії вусі будуть цоловать, люблю Іванка, буду шановать». Або: «Ой, вийду я на реченьку, стану на мосточку. Ой випєру, ой вибілю, милому сорочку». Ці фрази діалектично, дійсно, відрізняються.

- Звідки у Вас особисто любов до автентичних пісень?

- Я вже у зрілому віці зрозуміла, що дуже багато втратила. І дуже шкодую про це. Виросла я на Маловисківщині. Практично все моє дитинство пройшло у бабусі. А бабуся є первинним виконавцем автентичної пісні. Просто для мене це було настільки незвично жити в цих традиціях. Коли ти відкриваєш очі вранці, а бабуся вже запарила опару на хліб, тоді вона його зачиняє і вимішує. І до кожного дійства була своя пісня. І я лише зараз  почала розуміти, вивчаючи це з других джерел. Я зрозуміла, що зростала в тих традиціях, це для мене було нормою.

Коли я виросла, переїхала жити до міста, почала  знайомитися з іншими музичним жанрами, направленнями. І зрозуміла, що є дуже багато гарної музики – і всесвітньо відомої, і нашої української. Контент музичний дуже заповнений. І мої музичні смаки теж зростають. Але оте сокровенне, на чому я росла, я би хотіла, щоб воно жило, відроджувалося, щоб його чули наші діти, внуки, правнуки і так далі. Нехай ми не зможемо це все передати в оригінальній формі, але нехай воно трохи почується. А вони нехай передадуть цю ж саму пісню, можливо, в іншому звучанні, з іншими ритмами. Але вони повинні знати, що це саме наше, притаманне нашому народові.

І мало того, що мені це подобається, що я ним живу, що це вже не хобі, а невід’ємна частина мого життя. Я розумію, що це моя місія. І впевнена: те що я роблю, те що ми робимо колективом, воно безслідно не піде. Можливо, пройде кілька десятиліть,  залишаться наші відеозаписи, наші дослідження. І діти, внуки це будуть бачити і розуміти. Все одно сіється зерно і це дуже добре.

- З тих стародавніх пісень, які у Вашому дитинстві наспівувала бабуся, Ви котрусь із них відтворювали?

- Якщо говорити про гурт, то ми співаємо пісні не лише ті, що моя бабуся наспівувала. І Вікторія, і Едуард також з Маловисківщини. А Таня родом із Бобринця,  зараз мешкає у Соколівському. І те, що Тетяна співає – її мама співала, і те, що співала моя бабуся – воно перегукується. Можливо, дещо відрізняються слова чи трішки мелодії в одній пісні. Але те, що притаманне саме Кіровоградщині, ми співаємо. У нашому репертуарі дуже багато пісень, які співали наші бабусі. На ювілейному концерті ми виконали  26 музичних творів.

- Яка автентична пісня для Вас найцінніша?

- Є одна пісня, яку співала моя бабуся. Зараз у нас немає її в репертуарі, але на майбутнє ми говорили, що будемо співати цю пісню. «Летіла зозуля, крила потомила, ой чиє така друга, як я нещаслива?». Бабуся завжди співала цю пісню, тому що вона пройшла Голодомор, народила десятьох дітей. Померла вона у 95 років. Коли вона помирала, на той час у неї залишилося лише троє дітей, одна з них – моя мама. У мене навіть в голові не вкладається, як можна було взагалі пережити це все?... І Голодомор, і колективізацію, і війну, чоловіка забрали на фронт, а в неї на той час уже було шестеро дітей, скільки вона натерпілася від радянської армії, які і дітей залишали голодними, і корову зарізали посеред двору, і курей побили… І от коли ми збиралися на Різдво чи День народження у бабусі, вона завжди накриє  стіл, понапікає всього. І от сідаємо ми, і перша пісня, яку вона починала співати -  «Летіла зозуля, крила потомила. Ой чиє така друга, як я нещаслива?..» Вона в цій пісні, як зозуля, про себе співає, вона відчувала себе тією зозулею… Тому ця пісня для мене дуже важлива і важка…

- Я знаю, що Ви записуєте автентичні пісні. Розкажіть про своє дослідження.

- У мене є записи у текстовій формі. Я їх возила навіть на Київщину, презентувала ці записи гурту Сусанні Карпенко, відомій дослідниці фольклору, учасниці гурту «Божичі». Ми з ними розбирали цикл пісень весільних та обрядових.

Коли я до них збиралася, вирішила їхати не з порожніми руками. Тому ми з мамою зробили «рейд» у селі Розсохуватка, де проживала моя бабуся. Коли ці пісні ми потім почали досліджувати, розбирати науковцями-фольклористами, то вони сказали, що в цих піснях дуже багато є насаджень з радянських часів. Тобто трохи автентика вже була закомунізована. Але ж часи – все, що відбувається в країні – це відбивається на пісні. Наприклад, йде пісня з глибин, передається з покоління в покоління. Якесь покоління в ній щось викидає, щось додає. То саме якщо брати  Розсохуватку Маловисківського району, то там в обрядових піснях, дійсно, прослуховуються слова радянського характеру.

- Скільки у Вас зібрано автентичних пісень?

- Ще будучи студенткою у мене було більше часу. У мене був такий блокнот, у який я писала по порядку лише назви пісень. Це пісні, які я знала і співала. Тоді я дійшла десь до сотні автентичних пісень. Це ті, що я знала ще до нашого гурту «Ексампейя», а будучи в гурті звичайно скільки репертуару додалося. Ми з гуртом вже більше півсотні стародавніх  пісень співаємо.

Але  на той час, будучи студенткою, я не розуміла, що то автентичні пісні. Це до мене дійшло років 5-6 тому. Розуміння того, що я жила у цій автентиці, але я її ніяк не зафіксувала. І до мене, як кажуть, прозріння прийшло: «Що ж я наробила? Бабуся померла...» Дійсно, так співпало, що через рік після смерті бабусі, мене почало «ламати». Так ламати, що я просто не витримувала. І я почала думати – де б мені приткнутися, щоб співати пісні. І отак я поїхала в Соколівське.

- Скільки років найстарішій пісні, яку Ви виконуєте?

- Якщо навіть брати пісню «Летіла зозуля», бабуся казала мені, що вона її вивчила від своєї прабабуні. А якщо моя бабуся була 15 року, а всі вони були довгожителі. То ще відмотати два століття, то десь 200-300 років. А та прабабуся теж її звідкись вивчила. Глибина – навіть безмежна. І вони як співали, то  мімізматіку туди вставляли, а не просто співали. Якщо, наприклад, у нас у куплеті хтось співає перший рядок, то кінець першого рядка вже був початком другого. Там ніде, як кажуть, і пуля не пролетить. Уже коли почали це все досліджувати – вся фішка у диханні і пульсації. Вони, як починали співати, як заводили і виводили, там починалась така специфічна пульсація, що за рахунок неї вони встигали брати кожна у свій час дихання. Наприклад, співає їх 7 осіб і ти їх слухаєш, а немає ніде розриву, тому що кожна жіночка у свій час брала своє дихання, а не разом кинули, а потім взяли дихання і далі співають. Цю техніку старики називали  «волневоє» або «цепное пеніє». Тобто одна починає, інша підхвачує не на другому слові, навіть по середині, а потім знову інша. І вони отак одна за одною чіплялися, кожна у свій час бере дихання. А в загальному виходить суцільний потік і пісня ллється, як річка. Цим власне славить саме Кіровоградщина.

Ми їздили з гастролями у Західну Україну, то там такої техніки взагалі немає. Вони всі співають у два голоси максимально. Вокально звукова подача узагалі не така, вона більш простіша. І коли ми почали читати і думати, чому так відбувається, зрозуміли. Ми живемо у степах і лісостепах. А люди співали або в полі, або як ішли на поле, чи поверталися з нього, і коли вони кричать «гей», то звук розливався і було куди. А там у них – гори. І в них звук йшов угору. Він відбивається і йде у гори. Йому немає куди летіти. І він був більше закритий, а у нас – центральний регіон - відкриті звуки «гей», «га». Ну і плюс багатоголосся – це унікальна вокальна техніка, якій немає аналогів у світі. Коли 4-5 людей стають і співають, кожен тримає свою партію, а вкінці вони зливаються в унісон, що мурашки тілом.

- Як сільські бабусі реагували, коли Ви збирали пісні?

- По різному. Справа в тому, що у мене є, як кажуть, засланий козачок – мама моя. Я їй телефоную і кажу, що хочу записати. Вона біжить і домовляється з ними, а коли я приїжджаю у Розсохуватку, вони мене вже чекають. Одного разу, коли я їхала до Києва, мені був терміново потрібен новий матеріал. То бабусі все це надиктували мені на диктофон. Я записала, розшифрувала, надрукувала у кількох екземплярах у відвезла у Київ у музей ім. Гончара. Там ці тексти пісень потрапляють до фольклористів, які їх збирають і досліджують.

Тенденція така, що унікальної пісні, якої я ще не чула, при моїх дослідженнях, ще не було. Все одно ту чи іншу пісню, яку бабулька наспівує, я вже її чула від своєї бабусі. А я ще шукаю ту, яку ніде не чула. Але в нашому регіоні я ще такого не знайшла.

- Які найпоширеніші сюжети автентичних пісень?

- Наприклад, взяти пісню «Да перейди місяцю» - це весільно-обрядова пісня, у якій сюжет покладений в чому. Ідуть два гурти – хлопці і дівчата. Хлопці ведуть нареченого, а дівчата - наречену. І значить ті співають і кажуть: «Да перейти місяцу, да через нашу гору. Бо на нашій вулиці всі дівки – красуньки. Да нема найкращої, як Маруськи нашої». А хлопці кажуть у відповідь: «Хм, у вас же гарна дівка, а в нас же гарний хлопець є. Да, перейди місяцю, та через нашу вулицю, а нашій вулиці немає кращого, ніж Василька нашого». І оце вони йдуть і сватають одне одного.

- Які етапи розвитку пройшов гурт «Ексампейя»? І чи очікувати від вас другий альбом?

- Ми потихеньку почали їздити по всій Україні. У нас була творча акція під назвою «Центр-Захід». Тобто ми, центральна Україна, возили показували західній, яка в нас є культура і  музична спадщина.  Ми дали 6 концертів у 3 областях – Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській. Наша творча акція проходила завдяки підтримці Кіровоградської райдержадміністрації та районного будинку культури.

Цього літа ми багато фестивалили. Цього року ми взяли гран-прі у конкурсі «Червона калина», що проходив у  Кривому Розі, де було представлено 16 областей, більше 120 колективів. Взагалі ми на всіх конкурсах брали перші місця.

Ми багато разів були на Фольк-м’юзику, завдяки якому нас тепер впізнають. В основному така тенденція, приїздиш десь у Тернопіль, йдеш по вулиці, а до нас підходять люди і кажуть: «А ви «Ексампейя», ви з Фольк-м’юзика?».

Ось два тижні тому ми були на міжнародному фестивалі козацької пісні, де співали кілька пісень. Там були співки із Білорусії і Австрії. У Тернополі були на фестивалі Борщівської сорочки .

А після сольного ювілейного концерту ми, дійсно, плануємо зайнятися записом альбому.

 

Автор: Вікторія Семененко

Досьє гурту «ЕксампейЯ»

Народний фольклорний ансамбль «Ексампейя» створено у 2012 році на базі Соколівського будинку культури. У 2016 році гурту присвоєно звання «народний фольклорний ансамбль». На даний час ансамбль базується у Кіровоградському районному будинку культури.

Гурт виконує автентичні українські пісні як традиційно, так і у власній трактовці, використовуючи сучасні музичні інструменти, електронні технології, експериментуючи із змішанням жанрів. Збір матеріалу відбувається за допомогою фольклорних експедицій, зустрічами зі старожилами сіл, роботи з музеями, бібліотеками, інтернет-ресурсами.

«Ексамейя» за п’ять років діяльності брала участь в наступних фестивалях: 2015 – 2016 р. – Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Червона калина» м. Кривий Ріг (диплом І ступеня); 2016 р. – Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичного співу ім. Гната Танцюри у м. Вінниця (диплом І ступеня); 2017 р. – Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Калиновий спів» м. Кропивницький (диплом І ступеня); 2017 р. – Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Червона калина» Кривий Ріг (гран-прі). Ансамбль постійно бере участь у різних етнофольк фестивалях на Кіровоградщині та різних куточках України.