Ірина Ткаченко: Все поєднати і не збожеволіти

  • 31 лип. 2019 13:17
  • 1649
    • Новина Ірина Ткаченко: Все поєднати і не збожеволіти Ранкове місто. Кропивницький

    Здається, часу і не гаю,

    а не встигаю, не встигаю!

    Щодня себе перемагаю,

    від суєти застерігаю

    і знов до стрічки добігаю,

    і знов себе перемагаю,

    і не встигати не встигаю,

    і ні хвилиночки ж не гаю!

    Ліна Костенко

     

    Інколи їй здавалося, що вона збожеволіє. Від хронічного безсоння, лавірувань між написанням дисертації, кашками-пелюшками, годуваннями та лекціями в університеті, підготовкою та проведенням громадських акцій, написанням проектів. Поміж тим студенти й колеги сприймали її як невгамовного енерджайзера, якому все дається легко і невимушено. Ніхто навіть не здогадувався, що єдиним бажанням цієї тендітної жінки було… виспатись. 

    Ірина Ткаченко – доцентка кафедри видавничої справи та редагування Центральноукраїнського державного педуніверситету імені Винниченка, співзасновниця агенції сталого розвитку «Хмарочос», авторка цікавих проектів з урбаністики, журналістики, соціальної активності… Перелік напрямків, у яких «засвітилась» Ірина, міг би зайняти не одну сторінку. Мені доводилося зустрічатися з нею під час заходів, які проходили в рамках програм Британської ради «Активні громадяни», Малої академії наук, «Громадські ініціативи України», Мережа освітніх темпів «Чистий простір» та ще на кільканадцяти майданчиках, до організації яких причетна Ірина, а згодом її чоловік Сергій.

    Завжди дивувалася: звідки в ній стільки енергії? Як вдається «на всі сто» викладатися в професійній та громадській діяльності, генерувати нові ідеї, водночас виховувати трьох синочків: дванадцятирічного Назарія, десятирічного Любомира та восьмирічного Матвія?  

    — Це вже самозарадні чоловіки, які багато в чому нам допомагають і які, можливо, колись або дорікнуть, або подякують мені та чоловікові за той стиль життя, який ми їм влаштували, – пояснює моя співрозмовниця.

     

    Секрети стилю

     

    Що ж то за стиль, який сповідують Ткаченки? Родина, де не ділять роботу на чоловічу та жіночу, поєднують успішну професійну діяльність та відповідальне материнство (батьківство), при цьому лишаючись цікавими й корисними для інших? Про це Ірина розповіла під час зустрічі у креативному просторі KOWO «Про декрет як розвиток, а не обмеження», яку організувала журналістка й молода матуся Ірина Іванова. Вона запросила відомих кропивничанок, які працюють, подорожують, займаються наукою, бізнесом, при цьому отримують задоволення від материнства. І вміють усе це поєднувати, долаючи звичні уявлення про декретну відпустку як вимушену зупинку чи самозречення.       

    Тато в «декреті», мама на роботі

     

    — Зазвичай мене часто питають: як поєднати роботу, науку, громадську діяльність і материнство – і не збожеволіти? – зізнається Ірина Ткаченко. – Я пережила всі бібліотечні походи, пошуки рідкісних книг, нічні посиденьки над конспектами. Ми жили на сьомому поверсі гуртожитку і весь час тягали на собі дітей, сумки, купи речей. Можливо, через це у свої 36 років я виглядаю як школярка і вбираюся в одяг, який носила ще в 10 – 11 класах...

    У сімейному альбомі є фото, зроблені десять років тому, коли обоє – і вона, і Сергій, тоді ще викладач держпедуніверситету, писали кандидатські дисертації. На одній зі світлин – височезна купа книжок, на якій, немов на Олімпі, сидить усміхнений малюк. Поруч – щасливий татусь.

    Сергій – односелець та однокласник Ірини, кращий друг і порадник. Вони й під час навчання в університеті були разом, а на останньому курсі побралися. Чоловік не приховує, що закоханий у свою дружину та досі вважає її найкращою жінкою на світі.

    Тож нічого дивного, що замість Ірини декретну відпустку взяв Сергій, аби дати дружині можливість захистити кандидатську дисертацію.

    — Я був у «декреті» з Любомиром – середнім сином, – розповідає Сергій Ткаченко. – Взяв академвідпустку, бо ми обоє навчались в аспірантурі та одночасно викладали в університеті. Але з двома дітьми такий обсяг обов’язків не потягнути. Довелося призупинити написання своєї дисертації. Формально я пішов у декрет, щоб Іра змогла захиститися. Далі своєю дисертацією міг зайнятися я.

    Але не так сталося, як бажалося. У певний момент Сергій усвідомив, що має інше покликання.

    — Той рік «декрету» дав мені змогу зрозуміти, що наука – це не моє. Інколи важливо зупинитись і відкинути те, що є зайвим у житті. Ми живемо у світі якихось умовностей, залежимо від очікувань інших людей. Мені, наприклад, хотілося, щоб раділи мої батьки: я – перший син цього роду, який отримав вищу освіту й науковий ступінь! Та пауза дала мені змогу зрозуміти, що я – більше викладач, ніж науковець, що мені більше подобається викладати, спілкуватися зі студентами. І я відмовився від ідеї бути науковцем.

    Ірині ж, навпаки, це дало змогу ствердитись у науковій праці. У рік, коли народився другий син, вона написала близько двадцяти наукових статей, успішно захистила дисертацію. Має бути баланс. Якщо хочете щось мати, треба щось відкинути або втратити. Ми прийняли обопільне рішення: я займаюся дітьми, дружина – наукою.

     

    Партнерські пологи

     

    Цей вчинок Сергія Ткаченка здивував багатьох. Не менш дивним для оточення стало його рішення бути поруч з Іриною під час народження дитини. Це сьогодні партнерські пологи вважаються нормою в Україні та у світі. Тоді ж, дванадцять років тому, ні суспільство, ні офіційна медицина до них не були готові.    

    — Я дуже хотів бути присутнім на пологах, – аргументує Сергій. – Сприймав це як акт турботи про дружину і про майбутню дитину. Народження нового життя – це один із сакральних моментів у житті сім’ї. Ми так чекали кожного малюка! Ще до їхньої появи на світ розмовляли з ними, сприймали їх як членів родини. Тож ця зустріч не могла відбутися без мене. Іра так само була не проти.

    Ще одна причина, яка спонукала мене бути поруч, – цілком прозаїчна. Для акушерів та лікарів народження дитини – звична справа. Це зазвичай заважає їм проявити чуйність, емпатію, співчуття, яких так потребує жінка в найвідповідальніший момент свого життя. До речі, мене намагалися виставить із родильної зали. Переживали, що доведеться відкачувати, як інших чоловіків. Але я лишився.

    Сам момент народження ми обійшли делікатно. Я був просто біля Іри, дивився в її очі, тримав за руку. Всі естетичні переживання відійшли на другий план. Мабуть, я давав тієї миті те, що їй потрібно, – підтримку і спокій. 

    На жаль, нам довелося скористатися кесаревим розтином під час третіх пологів, бо малюк не схотів перевертатися. Але я його чекав, поки мама відходила від наркозу. Коли немовля привезли на великій таці, воно на мене дивилося! Мені його поклали на груди, і це було чудово. Зараз син також до мене часто горнеться, очевидно через наш зв’язок у перші хвилини його життя.

    Кілька років тому Сергій звільнився з університету і пішов служити до Національної поліції. Було важко, складно, але цей досвід дав можливість усім членам родини стати ще ріднішими. Тепер подружжя Ткаченків разом «хмарочосить» у створеній нещодавно агенції сталого розвитку.

    Пріоритети й докори сумління

     

    Втім, те, що здавалося найголовнішим у 2006 році, перестало бути пріоритетом у 2019-му, зазначає Ірина. У неї вдома лежить 230 примірників монографії, надрукованих за кредитні кошти. Зараз ці книги нікому не потрібні.

    — Іноді мені здається, що я віддала науці дуже багато часу, – зізнається моя співрозмовниця. – Що я погана мама, яка забрала у своїх дітей щось важливе. Не завжди була поруч, не балувала смачненьким. Зараз вони підросли і вже самі вміють готувати. Наш середній син уміє замісити тісто і спекти «жайворонків». Буває, повертаємось додому із заходу – а вже готова вечеря.

    Дійсно, успіх дорого обходиться жінці, яка вирішила поєднати народження дітей і професійну діяльність. Ірина продовжує:

    — Пам’ятаю, як моя однокурсниця в день державного іспиту потрапила в пологовий будинок. Ми з дівчатами міркували: ну чому ж не можна все так організувати, щоб студентки могли без стресів народити дитину і потім не приходити одразу після пологів складати ті екзамени? Це був приклад жіночого стоїцизму, це я розумію зараз, коли стала мамою тричі.

    У мене нині декілька робіт, громадська діяльність, волонтерство. За таких умов усвідомлення, що ти маєш усе осягнути, дуже виснажує. Але світ не зміниться, якщо ви чогось не встигли або зробили не так. Це нормальний стан, особливо коли навколо тебе весь час хтось «мамкає»: коти, діти, чоловік. Та іноді треба не чути те, що кажуть інші, і навіть відмовлятися від деяких пропозицій. Бо згодом це може перерости у синдром невикористаних можливостей. Наприклад, я отримала цікаві запрошення в урбаністичні проекти, які страшенно люблю. Але я від них відмовилась, бо ж неможливо осягнути неосяжне! Ця думка додає мені душевного комфорту. Я вважаю, що із зони комфорту треба не виходити чи повертатися – потрібно її розширювати. Тоді легше переживати все інше.

     

    Про цінності й дедлайни 

     

    Зараз, згадуючи ту маленьку квартирку у відомчому гуртожитку, всі ті виклики, перешкоди, фінансові негаразди, подружжя розуміє: цей шлях треба було пройти. Хоча б заради того, щоб нині відчувати себе спроможними й самодостатніми, щоб робити важливі речі для міста, для громад, для себе та своїх дітей. І бути від того щасливими.

    Розмірковуючи про передумови успіху, Ірина відверто зазначає:

    — Ми – звичайна родина. У нас прості батьки, не було стартового капіталу. Лише зараз, дякуючи татові, отримали власне житло. Ми до цього йшли 20 років! За цей час я навчилась радіти тому, що дає життя. Тепер можу отримати те, що мені не давала викладацька чи наукова робота. Наприклад, довго не могла дозволити собі подорожувати. Зараз завдяки участі у громадських проектах я мандрую Україною і світом.

    Мій найважливіший дедлайн – це просто можливість жити. Час невпинно рухається вперед. Але не варто боятися дедлайнів. Світ не зупиниться! Колись мій чоловік пожертвував різдвяними вихідними, щоб я собі дозволила хоч трохи поспати.

    Водночас Сергій не вважає свою роль у родині якимось героїзмом:

    — Ми намагаємось не розділяти обов’язки. Часто робимо все разом. Коли сини були малесенькими, догляд за ними не був проблемою ні для мене, ні для Іри. Я міг погодувати дитину молоком, яке вона зціджувала й лишала у пляшечці. Взагалі нічого складного немає у тому, щоб чоловік міг переодягти, випрати, попрасувати. Звісно, я готую не так смачно, як Іра. Але можу погодувати синів, коли вона у відрядженні або активно задіяна у проекті.

     

    «Секрети» успіху від Ірини Ткаченко

    Все встигати неможливо. Ми це маємо визнати і пробачати собі, якщо щось не зробили. Життя на цьому не зупиняється.

    Варто навчитись визначати пріоритети. Я сама цьому навчаюся, і це дуже непросто. Іноді мені здається, що я в певні періоди свого життя віддавала пріоритетність не тим речам, яким потрібно. Але я вдячна за досвід, отриманий у період моїх активностей.

    Уникайте стосунків, від яких вам погано. Ми себе часто спалюємо, коли починаємо переписувати сценарії свого життя. Але змінити нічого не можна. Ніколи себе не картайте за те, що вчинили або не вчинили.

    Навчіться визнавати поразки. Це просто досвід. Різний, але це ваш досвід.

    Відпочивайте і нагороджуйте себе за будь-які успіхи, навіть найменші. Я, наприклад, дуже люблю щось купувати. Я себе цим винагороджую. Навіть чимось найменшим – блокнотиком, одягом, смаколиком. Я щаслива в тому найменшому, чим можу себе винагородити за свою роботу.

    Що нам допомагає не збожеволіти? Спати! Я не спала за весь час трьох вагітностей, поки діти стали самостійними. Зараз я можу дозволити собі лягти спати не після другої ночі, а значно раніше.

    Читайте корисні книги. У нас вдома є гарна бібліотека. Там є багато цікавих книг, одна з них – «Годі бути вівцею!» Ніки Набокової, яка допомогла особисто мені переосмислити чимало речей.   

    Зрештою, треба усвідомити, що найбільшою цінністю є ви самі. Якщо мамі комфортно, вона почувається щасливою. Відтак, щасливими є діти, чоловік та люди навколо.    

     

    Людмила Макей         

     

    Читайте також: Від прикордонниці до художниці – три поверхи.