“Щоб колосився спів” - до сторіччя письменника-земляка з Кіровоградщини Яра Славутича
“Щоб колосився спів”
Національні мотиви у збірці
“Співає колос” Яра Славутича
(Кіровоград, “Степ”, 1996)
* * *
Він належить до найбільш національних зарубіжних поетів. Його слово, його муза “не лукавила”, не шукала легких шляхів на Україні, тому його не друкували там, але настане час, коли в Україні його ім’я буде між найславнішими зарубіжними поетами і між першими своїм національним звучанням.
Марія Гарасевич.
Приходять до українських читачів творчі надбання українців із діаспори, які довгий час були нам недоступні. Серед них чільне місце займає багатогранна творчість того, хто перестав активно творити у 2011 - на десятому десятку життя - Яра Славутича з Канади. Лише в каталогах і картотеках Кіровоградської обласної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського (до речі, за свідченням Яра Славутича, його вчителя й колеги), бібліографія його публікацій і про нього нараховує до 100 позицій. Тут три перші книги, подаровані Яром Славутичем 1991 року, кілька власних книжок із автографами. До його 100-річчя бібліотека підготувала ювілейний біобібліографічний покажчик. Яр Славутич представлений тут своїми виданнями досить багатогранно - як поет, перекладач, мовознавець, літературознавець і критик, бібліограф, навіть пісняр. Публікаціями його творів зарясніли центральні та регіональні періодичні видання в Україні. Перше бібліографічне впорядкування цей потік знайшов у рекомендаційному покажчику Повернуті імена, випуск третій, виданому Національною парламентською бібліотекою України 1994 року.
Поетичну творчість Яра Славутича зібрано в десяти книжках (першодруках), дев’ять з яких вийшло на Заході, а десята - Шаблі тополь - 1992 року в Україні. Ми ознайомилися з кількома вибірковими перевиданнями його віршів, що зроблені вже на Батьківщині. Це збірка Слово про Запорозьку Січ, (1991, 1992), Соловецький в’язень (1992), Живі смолоскипи (1992), поема Моя доба (1993), в які автор включив те, що вважав необхідним у першу чергу представити землякам у такий гарний час: перед здобуттям і в перші роки незалежності України. І ось нарешті - підсумковий двотомник (1994). Він розширив уявлення про обшир поезії Яра Славутича, що найповніше представлена була в Зібраних творах, 1938-1978, виданих в Едмонтоні (Канада) 1978 р. Особливо широко подано його переклади.
Яр Славутич - із тих щасливців, що ще при житті не обійдені увагою критики. Протягом 1969-1984 років у Канаді вийшло дві книжки про його творчість і бібліографічний покажчик. Інші три літературознавчі видання про нього - книжки Костя Волинського, Тетяни Назаренко й Петра Сороки вийшли вже у нас, в Україні. Отож - “відкрити” поета вже досить важко. А він же родом із наших долинських степів. Недарма й пише в одному вірші: “у моєму серці біснуватім не вмирає дух степовика”. Зрілі поети часто цураються своїх перших творів як недосконалих. А він захотів у 1996 р. перевидати саме окремим виданням першу книжку! Перечитали її - невеличку за обсягом (45 віршів), якою й починається двотомник. І переконались: вона не боїться часу. Пам’ятною стала вона ще й на ниві діаспорної культури, бо “Співає колос” - була першою українською книжкою, виданою за рубежем представником другої великої хвилі української еміграції.
З післямови Леоніда Череватенка до двотомника Яра Славутича запам’ятались кілька виразних лаконічних самооцінок останнього: “...з мене досить бути різним поетом. Я за суворість форми, за точність рими, за прозорість думки; я намагався бути собою, а більше ніким”. Народилась вірші переважно в степах України, а вийшли друком в Німеччині, 1945-го.
Уже в першій збірці Яр Славутич постає “різним поетом”, який є людиною щирою, сміливою, мужньою, прямолінійною, з чутливою душею, захопленою бажанням матеріалізувати свої ліричні ідеї. Адресований увесь той молодий і гарячий нестрим перш за все рідній землі предків, її буйній природі, її роботящому сільському людові, нащадкам запорозьких козаків, що вміли і трудитись, і волю боронити (про що засвідчує і родовий герб Жученків, на якому вже кілька століть значаться меч і щит). Є тут і єдиний (!) у всій творчості Яра Славутича цикл любовної лірики, присвячений першому коханню. А взагалі - тут усе дихає любов’ю, а далі - з роками - в поезії Яра Славутича все більшає криці - гніву. Про це виразно сказано в сонеті “Хрещатий меч на красному щиті”. Мені найближче почуття любові...
Кіровоградські вчителі підготували перші методичні розробки для шкільних лекцій за творами Яра Славутича (брошура “До храму власної культури”). Книжка ж, яка вийшла у світ у нашому місті, найбільш підходитить для першого знайомства школярів із постаттю та творчістю нашого відомого в світі земляка. Ті, можливо, й ця стаття сприятиме популяризації його правдолюбної поезії. Але жодного разу ці почуття не адресовані Україні так, як у Євгена Маланюка, а тільки ворогам!
В одному з інтерв’ю (взятому Л. Череватенком) Яр Славутич зізнається: “Скажімо, Юрій Липа для мене занадто публіцистичний”. Але здається, що деяка пізня поезія Яра Славутича теж до певної міри публіцистична. До того ж правопис його творів “діаспорний” - особливий, та ще з відтінком того, що ним послуговується вчений мовник, славіст, історик. У мові чимало архаїзмів чи пак історизмів і неологізмів, які не завжди роблять відразу ясною мовну канву, іноді цим “затемнюють” розуміння образності. Для аргументації додамо, що тільки до збірочки Слово про Запорозьку Січ ми зробили словничок по ходу читання. Туди включили 44 слова (а в тому виданні 30 сторінок), на зразок “домаха” (шабля з дамаської криці), “югастий”, “бутний”, “бурулі”, “кітляр”, “румак”, “жеґно”, “ятаган”...
Імпонує в першій збірці Яра Славутича те, як відповідально ще з молодості ставився він до слова. Про це свідчить порівняння текстів першої збірки у двотомнику (1994 р.) та в попередньому виданні Зібрані твори (1978 р.). Через півсторіччя уже зрілий майстер зробив деякі невеличкі правки в десяти з чотирьох десятків віршів.
Хіба це не доказ того, що його поезія не боїться часу? Що вона варта уваги, бо витримала випробування часом? Розуміємо, що й сьогодні до неї звернеться читач
Тішим себе й тим зізнанням, яке вичитали в спогадах М. Федоренка про відомого японського письменника Ясунарі Кавабата, який вважав, що “останнє і єдино вірне виправдання для письменника - голос публіки, непідкупне враження читача. Що б не говорило “літературне середовище” і критика, як би не захвалювала, як би не злобствувала, завжди повинна залишатись надія, що в найпотрібніший момент почується слово читача, що підбадьорює або засуджує. Це навіть не слово, навіть не голос, а начебто легкий подих душі народної, не окремих душ, а саме - колективної душі”.
Це читацьке слово про те, що найсильніше в ранній поезії Яра Славутича, - її закоріненість у національну стихію. Дух, характер, тип, мова, пісня українця, спресовані в часі, звучать у ньому, живлять його героїв і нас, його читачів. Своєю “українськістю” він є і буде завжди впізнаний на інших материках.
А про те, як формувався він як поет, той, хто потім перший сформулював визвольно-патріотичну ідею правдоносців ці “протокольні” роздуми при читанні.
Отже, відкриймо разом перший том його творів, що вийшов 1994 року у видавництві “Дніпро” в Києві. Це стане для багатьох читачів першим повним знайомством із поетом Яром Славутичем. Автор сюди включив усю творчість із попередніх десяти збірок. Прислухаймось, про що “Співає колос”. Які важливі для нього (і для нас) думки й почуття вклав півстоліття тому (і не відрікся від них нині) у спів колоса? У тій пісні зливалось те, що співала йому рідна земля і те, що вперше співав їй він, юний студент Запорізького педінституту, майбутній вчитель рідної мови й літератури. Вже за однією цією назвою можна упевнено констатувати, що поет - слов’янин, українець, для якого споконвіку існують дві цінности, два скарби - хліб і пісня. У першому ж творі “Жар-птиця”, написаному двадцятирічним юнаком, у першому ж його рядку знаходимо “золотий ключ” до розуміння того, що стало джерелом, першопричиною його потягу до творчості. Відомо, що перший вірш він написав ще дев’ятирічним хлопчиком, а в 14 уже мав рукописну книжку дитячих віршів “Слово про Запорозьку Січ”, оправлену дідом. Тим дідом, який мав серед своїх друзів Д. Яворницького, який навчав хлопця рідної історії, образ якої не раз опісля з’являвся у творах онука, а присяга, складена дідові на Хортиці та перед його смертю на рідному хуторі в голодоморний рік, живитиме Гриця (опісля Яра) все життя і стане головною ідеєю його творчості, покликаною служити незалежності України. Так ось той дід був дуже проти того, щоб проста сирота, дівчина Тетяна, стала дружиною його сина Михайла, майбутнього батька Яра Славутича. Але пісні, на які мати була майстринею, полонили діда; вони відхилили всі “класові” сумніви. У матері й казки були “співними”, як зауважив Яр Славутич у вірші “Жар-птиця”:
Поетичні “співні казки”, які “доладу” складала мати, й розповідала, мабуть, малому хлопчикові на сон грядущий - разом із колисковими, будили його фантазію, розширювали уяву про світ, народжували мрії та мету: здобути щастя, яке у кам’яних скринях береже жар-птиця “в далекім краї, в царстві золотому, у недоступній людям далині”. Може, та дитинна незагнуздана мрія разом з обставинами й повела його через кілька років у світи, в далекі краї, на чужину, пошукати людського щастя? Шукав його, несучи правду “всьому навперекір”, — в Німеччині, Америці, Канаді, бо змушений був залишити Україну під час війни, щоб чорне крило розкуркулень та репресій, голодоморів і духовних утисків, що зачепило діда й батька, не затьмарило світ і йому.
Ті мамині казки й пісні ще в ранньому дитинстві підсвідомо сіяли бажання й собі творити, вигадувати, розповідати. Вчитаймось у вірш “Моє чоло дві зморшки перетнули”. Вже в юності багата фантазія дозволяла йому подумки “перекидати місток” на багато літ уперед (і століть назад, як бачимо в інших творах), і ось він бачить себе дідусем, який розповідає онукам свою казку. Та поезія нагадувала дійсність, дивною була й та сміливість, із якою ця “казка” складалась у 1940-43 роках. “В однім великім і безладнім царстві”, де на родючій землі важко трудилися знедолені люди... / падали ті люди, як бадилля, Як будяки під гострою косою, змій гримучий, із Кавказу родом, їм не давав ні їсти, ані пити. Одного разу, як терпець урвався, Повстали люди - змія закололи, (т. 1, с. 24).
Давнім духом народних билин, дум, казок, переказів, навіяних фолкльором, віє від цієї оповіді, що особливо відчутно в “Гомоні віків” (1946).
І весь час пише він про рідний край, про один з клаптиків “великого й безладного царства”, роздаровуючи нам успадковану з діда-прадіда найдорожчу спадщину — любов до України. Пише про її справжню історію, цьковану та приховану від нас, про героїв, які віками боролися за її визволення з-під колоніального гніту, за її державність. Цьому присвячено ще замолоду пристрасні вірші “Правдоносців”, а потім тематичних збірок “Слово про Запорозьку Січ”, “Живі смолоскипи” та інші.
А періодично в поезії Яра Славутича знову і знову зринає образ найдорожчої для кожного українця людини - матері. З ним пов’язане і все те, що наші матері, немов берегині, передають із покоління в покоління: наші народні звичаї, обряди, традиції - обереги всього, що закодував народ навіки у своїй генетичній пам’яті. У збірці “Співає колос” є маленький вірш про звичай української родини збиратися разом у свят-вечір, лишати вечерю для тих, кого нема, хоч усі члени родини стараються бути в цей час разом.
Але за вікном 1942-й рік. Майже через 30 років звернеться Яр Славутич знов до цієї теми, і в свій день народження, одразу після Різдва (це теж, мабуть, його традиція - багато віршів підписано датою 11 січня), він напише вірш “На Різдво”, з присвятою матері. У ньому знову виникає образ жар-птиці з маминої казки. Його прагнення “Нехай навіки спомином іскриться той добрий час - на все моє життя!” ще не раз зреалізується у вірша “Мати”, “Матері”, “Пам’яті матері”. У них - китиці найніжніших слів синівської вдячності за життя, за любов, за охорону. Хай не образить це інших, але так, як пишуть про матір поети-українці, чи пише ще хтось? Спробуйте пригадати щось із програмної шкільної чи вузівської російської літератури. Що присвятили матерям Пушкін чи Лєрмонтов? Не пригадується. Зате відразу спливає єсенінське: «Тьі жива ль еще моя старушка?» і чомусь назріває внутрішній, «національний» протест. Вірш-то прекрасний, але оце слово... щось не пам’ятається, щоб хтось з українців величав матір, на “ти” звертався до неї - «старушка». «Ненько», «сива ластівко», «сиве сонечко» - так у наших поетів. У Яра Славутича ж читаємо: «Мамо, журавко рідна моя, Жайвора виспів, трель солов’я»; «Чайко, що гріла вутлих пташат, Ласкою крила, літеплом шат», «Благословенна і найдорожча! В серці живеш ти, Лаврина проща, Богозахисна стріхо моя...» У цих рядках відлунює якась дуже особлива українська пошана до матері, Берегині, нашої доброї захисниці та нашої оборонниці, вічного притулку. А ще в них - журливі мотиви народних пісень, молитовна висока духовність, ніжність і любов, якою здавна українці відзначалися у почуттях до жінки, порівнюючи її з Пречистою Богородицею.
...Тут пригадалось і наше перше знайомство з Яром Славутичем 10 травня 1991 р. в стінах Кіровоградського педінституту. Наприкінці того року Україна мала стати незалежною. Але ніхто ще не знав про те. На тій зустрічі Яр Славутич говорив так незвично для нашої ще напівофіційної свідомості: вільно, розкуто, сміливо - про політику, про наше та їхнє життя, про рідну мову й літературу. Видавався щасливим у тому, нам незнайомому, вільному демократичному світі. Людиною, яка знайшла себе там, реалізувавши свій науковий і творчий потенціял. Тому дещо здивувала його ствердна відповідь на запитання із залу, чи хотів би повернутися в Україну? Але й зблизила та відповідь: “Хотів би, і якщо не жити, то хоч померти”.
Запам’яталась і така маленька, але виразна деталь. Наприкінці зустрічі ми з мамою - А. Корінь - підійшли за автографами з окремими аркушами його віршів, передрукованих із тих, що першими з’явилися в нашій періодиці. Було незвичним його звертання “пані” та “панно”, цілування руки. А коли він почув ім’я “Тетяна”, ніби аж стрепенувся зраділо і повторив протяжно: “Те - тя - на... Боже, як довго не чув я цього імені! Так звали мою маму...”.
І стільки любові було в тих трьох реченнях, як і в його віршах про матір. Через рік ми знову - випадково - зустрілись в педінституті, а пізніше він зупинявся й у нашій сім`ї.
Але повернімося до збірки “Співає колос”. Уже в другому її вірші “Земля парує...” бачиться в епіграфі ще юнацька заявка Яра Славутича на те, що стало потім лейтмотивом його поезії: любов до рідної землі, віру в її живлющу силу, у те, що матінка-земля здатна надихати нас, як і материнська пісня: “О земле рідна, дай напою. Щоб колосився спів!” Яка гарна метафора! Здається, ні в кого з наших поетів ще не “колосився спів”.
А далі в книжці — низка віршів, у яких зі знанням важкої хліборобської справи поетизується не просто природа - степ, пшеничний лан, а щось особливе, що може побачити лише поет, - “сонцепілля”, “вітровіння”, “просторінь” (до речі, це забуте слово вживала Леся Українка), - усе, що збагачує красу рідної землі. Упродовж усієї творчості шукатиме і творитиме Яр Славутич ось таку свою особливу поетичну мову, насичену неологізмами. Здається, емоції настільки поглинають його, що душа непомітно “видає на-гора” нові словесні символи, відповідні почуттям. Видно, що в багатьох випадках він свідомо прагне оновити звичну мову. Але буває й так: “Дуже часто навіть не знаю, що працюючи над віршем, я створив нове слово... засвоївши українську мову. Ще в дитинстві, від матері, пізніше, готуючи себе на україніста, засвоїв закони розвитку рідної мови, її шляхи й напрями самобутнього творення... Люблячи магічні пахощі слова, насмілимося сказати, що воскресив він багато рідкісних слів, повернув до діяльного життя слова, що “в глибині бездонній пролежали глухі віки”. Так, цитуючи М. Драй-Хмару, зізнається в своїх методах праці над словом Яр Славутич.
Дивно, як поєднується в його поезії стихія почуттів і цілеспрямованість мети, що, мабуть, і творило характер. У ранніх віршах Яра Славутича вже відчутна та риса, що потім стане визначальною в його особистості. Це прагнення до боротьби з усім, що шкодить землі, людям, свободі. Герой його віршів (а то, відчутно, й він сам) активно вступав у двобій покищо з ворогами врожаю: “пустим, гірчавим молочаєм” і з “куколем”. Тобто, він свідомо не уникає труднощів, а прагне до боротьби за волю й добро.
Характерні для українсько-селянської свідомості окремі народно-аграрні знання, які хлібороби передавали з роду в рід. Володіє ними і наш автор, 20-річний поет, пробуючи “на зуб”, як зерно, і своє поетичне слово: “Кільчиться зерно, вкинуте учора”; “Чи в глибінь іде коріння, Чи воскується насіння?” Арифметично уточнює: “Шепочуть шестигранні ячмені”. І дійсно, звукопис на “ш”, “с”, “ч” створює імітацію польового шепоту. І ще помічає таку типову хліборобську картинку, яка означає контроль і прогноз урожаю: “Виминають повне зерно і кладуть його на зуб...”
А от і ще одна — кольористична деталь, яка, може, й здається комусь притягнутою за вуха, але теж свідчить певною мірою про нашу ментальність, про кольорове, природничо-географічне, мабуть, умотивоване світосприймання.
Не думаю, що свідомо, мабуть, так само стихійно, як і словотворення, уже в перших віршах Яр Славутич досить часто вживав оце символічне поєднання двох кольорів: синього і жовтого з різними варіантами відтінків. За це тоді (перед війною) можна було і в неблагонадійники попасти. Тим більше, що, як зізнається автор, він ще студентом “познайомився” з кадебешниками, бо любив читати заборонених О. Олеся і В. Винниченка. Але ж, читаючи його вірші, думаєш, що недаремно таки українці вибрали саме ці кольори, свій прапор, бо ж вони так бачаться нам на кожному кроці. От і в Яра Славутича: “А як прийде свято, / В гриву золоту / Синю, непом’яту / Стрічку заплету. (“Коню мій буланий”).
У сонеті “Удосвіта” увесь пейзаж “тримається” на цих двох кольорах. “Під синім небом, над ясним колоссям...” - урочисто починається інший вірш, присвячений поетові-земляку, автору віршованого роману “Степ” Т.Г.Масенкові. У вірші “Дощ” знову: “Полився шумно синій дощ На довгу скаргу жовтих площ”. Гарний двоколірний образ бачимо у вірші “Осінь”. По золотому листю, яким дерева встеляють літу прощальну путь, ідуть, проводжаючи його, “ставні дівчата в голубих стрічках”. В “Елегії” він теж ставить ці барви в центрі уваги.
До образу нашого національного генія Тараса Шевченка не раз звертається Яр Славутич, що теж є досить характерним явищем для українських поетів. А першу таку спробу, хай дещо декларативну, він робить уже в першій збірці у вірші “Тебе пригадуєм піснями”. Вірш, якого написано на Хортиці в козацькому краю, приурочений до 125-річчя з дня народження Т. Шевченка, просто констатує всенародну шану до Кобзаревих заповітів. Автор казав, що того вірша він прочитав тоді по радіо в Запоріжжі, а незабаром його надрукував Максим Рильський у Києві, в одному журналі, де був редактором.
А ось інший твір “Моє серце в херсонських степах”. Не випадково він прозвучав 1990 року по кіровоградському радіо в нашій передачі, що вперше знайомила слухачів із постатями двох відомих у діаспорі наших земляків - Яра Славутича та Юрія Дарагана. Написаний 1941 року ще тут, в Україні, він звучить як національно-поетичне кредо поета, як негучна, але щира присяга на вірність рідній землі і зокрема “малій батьківщині”: “Моє серце в херсонських степах, / У притаєних скитських могилах. / Я в душі чебрецями пропах Випасаючи коней по схилах”.
Саме тут уперше в поезії Яра Славутича звучить найдорожча для нього національна ідея — незалежність України. А замаскована вона під епітетом “новітня”: “Не сумуйте, степи! Я вернусь! / І замовкне жалоба чаїна. / Обійматимуть Скитія, Русь / І новітня моя Україна”. (Мабуть написав, емігруючи в час ІІ-ї світової війни).
Поступово ця ідея проникатиме все глибше в його вірші. У віршах “Елегія” та “Новорічні думи” він заявляє з молоим запальним максималізмом про жертовність героя, про готовність прийняти і смерть за рідну землю, за Украну.
Окремим циклом у збірці “Співав колос” стоять “Херсонські сонети”. Вони подвійно цікаві, бо тут автор у пейзажній ліриці представляє не тільки краєвиди милої його серцю колишньої Херсонської губернії, нинішньої Кіровоградщини, де він народився і прожив чверть віку, а й Чернігівське Полісся, де народилась я. Там Яр Славутич, як знаємо з його біографії, воював проти німців у брянських лісах, опісля в “Чернігівській Січі”. Написані в 1943-45 роках сонети засвідчують і зрослу майстерність поета, який ґрунтовно засвоїв класичну форму сонета (до якої звертатиметься все життя), і більш доросле осмислення всього, чим дорога йому велика й мала батьківщина, і врешті — може, найважливіше - свою відданість покликанню поета. Адже йому доводилось тримати і зброю, і перо, бо йшла війна, бо разом із війною прийшла і особиста трагедія: німці спалили його дружину та одноденну доньку, винищуючи села, поблизу яких перебували партизани. У цих сонетах уперше забриніла нотка суму, ностальгія за рідним краєм, яка так і залишилась відтоді найголоснішою, найщемливішою в його поезіях. В одній з них - “Шляхи”, написаній 1945 року, на Заході, автор, здається, ще підсвідомо уяснює для себе важку місію поета-літописця і співця волелюбства та слави. Тут він згадує ім’я іншого відомого земляка Є. Маланюка, з творчістю і постаттю якого ми теж, на жаль, так пізно ознайомились. Це про нього (вже в Німеччині) пише Яр Славутич, уподібнюючись до тих кобзарів, які ходили степовими шляхами, співаючи “про славу Січі”: “В боях за волю, як меткий вірлюк [орлик] / Гасав —
окрилений снаги словами — / На гнідакові сотник Маланюк!”
Далі ми ще не раз зустрінемо у віршах Яра Славутича конкретні історичні постаті та імена борців за волю України (багато кого донедавна обзивали і зрадниками, й ворогами народу). І це чи не найяскравіший серед його національних мотивів, бо він, як той древній Боян, бачить у цьому своє завдання - рокотати славу героям-правдоборцям. А починалось це з раннього усвідомлення й розуміння долі та волі українських кобзарів, народних співців, які в часи заборони українського слова, писемності, звичаїв старались у піснях зберігати історію народу, а значить, національну пам’ять, і гідність, і гордість. Мабуть, компенсуючи сліпоту, Бог наділяв їх “зрячістю” душі й духу. Літописцем-кобзарем бачиться мені також Яр Славутич.
Особлива, душевна зрячість і чуйність його почалася з гіркого усвідомлення, до якого прийшов, уперше відірвавшись від рідних степів, у брянських лісах 1943-го: “... рідну землю, що мене зростила На боротьбу за життєдайні дні, / Я над усе люблю на чужині!”
У “Херсонських степах” Яр Славутич показав себе ще й гарним “живописцем”. Створені ним пейзажі рідного краю (“Мариво”, “Посуха”, “Гарманування”, “Станція Долинська”) здаються гарними візитними картками України і для чужоземного читача. У них відчувається ніби вплив його вчителя в поезії - М. Рильського (недаремно ж той мав стати і редактором першої збірки) і таке типове для українця патріархальне замилування минулим.
Другий цикл сонетів є окрасою і першої збірки, і всієї творчості Яра Славутича. Вже хоча б тому, що як дорогоцінний камінець прикрашав її єдиним цикловим зразком високої інтимної лірики, на яку пізніше Яр Славутич, на жаль, став дуже скупий. Це, можна сказати, “піввінка” сонетів, кілька етюдів, що складають портрет коханої. Це кілька нот, із яких склався гімн першому коханню.
I тут Яр Славутич є українцем із голови до ніг, бо нутром пише про українку. Відчувається народний і особливий темперамент, інтонаційне піднесення, особлива композиційна (з наростанням почуттів) вибудова циклу.
Захоплює й тепер п’янка сила любові, що вперше полонила героя (хочеться вірити, що й 22-річного автора, який і на восьмому десятку пише мамі — поетесі А.Корінь в автографі “Амазонці від козака полум’Яра”)... Такі ж, як він, полум’яні, й ці сонети, сповнені жаги, пристрасті та... окличних знаків. Що ж вихоплює його закоханий зір? Перш за все, очі коханої - “жаркі, співочі”, “як дужа темінь дощової ночі”. Ясно, що вони типово-українські, як у народних піснях, темно-карі, як нічка. А ще, як теж прийнято в наших піснях, поет традиційно порівнює їх із зорями. Але робить це досить своєрідно, бо, мабуть, відчуває, що про зорі краще змовчати, ніж ректи щось банальне. Він порівнює очі з яскравим сузір’ям Волосожару, даючи їм українську назву “стожари”, і цим ще й підсилює безмежну палкість тих коханих очей, бо гра слів тут дуже доречна. I звичайно, важко уявити собі українську кохану не чарівницею. I тут гарно вив’язує поет комплімента, користуючись традицією і новаторством. Його кохана не просто чарівниця, а має в очах “накип чар”. Жаль, нас, жінок уже давно так не обожнюють, не возвеличують, не возносять, як це робив молодий Яр Славутич...
Йдемо далі. Добираємось до вуст. Вони подані в образі п’янкого келиха. Порівняння їх то з кетягом квіток, то з трояндовим вінком, то з полум’ям міцних напоїв, може, і йде десь в руслі світової поезії доби Ренесансу. Але - стоп, ось вона - маленька деталь, що виказує в авторові українця, палкого і кмітливого степовика, який здогадався вгамувати свою любовну спрагу, спивши “з уст цілунок, як дзвінок...”
Сонети “Її коса”, “Її стан” (якому “найстрункіші заздрять дерева”) теж додають типових рис до зовнішності. Від цих фольклорних атрибутів: коса чорна, товста, важка; колодязь, коромисло, “діжка цеброва”, - так і віє на нас піснею “Несе Галя воду”. Так і пахнуть згадувані тут чебрець і материнка (теж символи - він і вона). А “тремкі осики”, здається, тремтять не тому, що зроду такі, а з солідарності до чужої пристрасті...
Гідним описаної поетом красуні видається і закоханий, що не просто осипає кохану, мов перлами, компліментами (ох ці балакучі українські парубки!), а й діло своє лицарське знає, бо возносить милу не тільки в словесах, а “підняв на руки і - як сонце - ніс”. Не забувши лукавою клятвою приректи кохану на вірність: “Клянусь життям, як зрадиш ти мене, / Я обів’юсь і задушусь косою!”
Як і цей приклад, на зразок жартівливих українських пісень, звучить і вірш під назвою “Дописка”, побудований на каламбурі. Тут уже повністю вимальовується гумористична ще й з перцем українська натура козака-жартівника.
І останній, маленький цикл “Жага” - це гарний приклад еротичної поезії, якою б вона мала бути, аби свобода й гласність не розпустили нам так нахабно руки та язики. Крім вишуканих почуттів, палкої недомовленості, бачимо тут і відповідно продумане обрамлення змісту у форму традиційного вірша, та ще й білого, рідко вживаного Славутичем, а далі - рондель, тріолет - як чудова квіткова ікебана...
Ось так тоді “колосився спів” молодого Яра Славутича. Але, кажуть, перша любов не забувається. Може, тому до образу, здається, навіяного від Миколи Чернявського, “Колос колосу співає”, Яр Славутич знову звернувся більш як через чверть століття в баладі “Спадщина”. Написана 1967 року, вона входила в канадські видання, а тепер є і в українському двотомнику. У цій баладі відчувається ніби автобіографічний момент (схожий, власне, на болючий спогад про загибель улюбленого коня, буланого, до образу якого він теж не раз звертається у віршах, бо який же справжній козак не любить коней?). І нові реалії — канадське життя українців. У основі сюжету — трагічна доля хлібо- роба-переселенця, який не мечем, а плугом завойовував чужу пустош-ню землю. Але й таке, начебто мирне завоювання, було, звісно, недовподоби аборигенам із “лихих віґвамів”. І ось реакція: “Прошила тіло стріла із лука - Не стало сина, не буде внука!”
І от старий, усе життя важко пропрацювавши, як і годиться доброму господареві, надбав достаток, та немає кому передати його в спадок. І він переступає через давнє горе — убивство сина, прощає вбивцеві, мабуть, розуміючи, що колись таки і він виглядав для цих віґвамів загарбником. Болюче й принизливе те дійство. Бо герой його, чоловік, якому за 80, поступається у безвиході своєю гідністю. “Уклінно просить” він родичання з колишнім ворогом, звертаючись до індіанки, щоб дозволила свого сина вважати його онуком. І тоді - йому дістанеться спадщина... Цій згоді й миру “співає колос, радіє колос - на повен голос!” А ми чомусь - не радієм. Хоч і розумієм, що будучи за характером “войовничим” поетом, який все життя оспівує боротьбу, Яр Славутич раптом (може, й для себе несподівано?) підводить нас до висновку про те, які ж ми, українці. Виходить, перш за все — мирний народ, що вміємо і терпіти, і прощати, не вдаючись до помсти, а сіяти на своїй і чужій землі не розбрат, а колоски добра і злагоди. І це добре. Але при цьому все ж думається: а може, саме тому і йшов наш народ до жаданої волі так довго, так тяжко, так принизливо, що часто пробачав іншим і зраду, і наругу, і вбивство, і колоніальне рабство, що корився й родичався часом із прихованим чи відкритим ворогом? Не було в нас, як і в інших, звичаю кровної помсти. Ось такі думки виникли при знайомстві з усім поетичним спадком Яра Славутича і зокрема, детальніше - з першою його збіркою.
А закінчити хочу приєднанням до висновків, якими узагальнив його поетичну працю американський літературознавець Володимир Жила. Він писав (у канадському журналі “Жіночий світ”, ч. 88, с. 10): “Ідеї служити Україні визначають його світогляд і його мистецьке сприйняття дійсності. Вони стають його поетичними темами, що органічно зливаються з емоційними прагненнями поета. Яр Славутич належить до тих небагатьох українських митців, які вже в ранній творчості виявили чітке розуміння мети людського життя”. Уважне прочитання першої збірки Яра Славутича переконує в цьому. Хочеться побажати авторові, щоб його “перша дитина” пережила друге народження тут - у дорогих йому степах. Щоб прийняли й полюбили її земляки, для яких золотий колос віками - співає під синім небом”.
Я згодна з твердженням Яра Славутича про те, що “...поетів не судять, їх або читають і приймають, або відкладають набік”.
Тетяна Корінь, студентка в час написання статті, нині журналістка.
Місто Кропивницький
