Щоб повірити в добро, треба почати його робити
Наближається до завершення рік. Усі підбивають підсумки, роблять висновки, поспішають встигнути щось зробити важливе і корисне… Але в добра немає терміну, обмежень і кордонів. Наша рубрика «Добре серце» — тому підтвердження. Сьогодні наш гість — патрульна поліцейська Альона Большова (Смілянець).
«Я вірю в те, що добрі вчинки повертаються до нас як бумеранг. Я завжди хотіла допомагати людям, які цього потребують, тож і обрала для себе відповідну професію — пішла працювати у поліцію. Повсякденної допомоги може потребувати звичайний перехожий на вулиці, але у поспіху люди забувають навіть звернути увагу на інших і проходять повз. Мене ж це не стосується. Якщо я можу допомогти людині в тій чи іншій ситуації або зробити якусь корисну справу — то обов’язково це зроблю.
Яка моя перша добра справа? Під час навчання в інституті на одній із пар викладачка розповіла нам про свій похід до притулку для людей похилого віку, від яких відмовилися родичі чи у яких взагалі їх не залишилося, — «Милосердний Самарянин». Тоді Олена Вікторівна (так звати викладачку) запропонувала нам зібрати речі, продукти харчування, солодощі та відвезти до притулку. Так сталося, що разом з іншими я не встигла передати речі, тож довелося відвозити їх трохи пізніше самій. Власне, там зрозуміла багато що…
Коли працювала у газеті «Зоря», разом з тодішнім її головним редактором Вікторією Семененко організовували благодійні ярмарки—продажі декоративно—ужиткового мистецтва. Всі виручені кошти передали одній із громадських організацій Кіровоградського району, представники якої закупили необхідні речі для бійців антитерористичної операції та передали їх на схід країни. Потім проводили конкурс «Малюнок воїну АТО», який тривав у декілька етапів, після завершення якого всі малюнки, а їх було близько тисячі, також передали військовослужбовцям. Займалися збором пластикових кришечок, передавали їх волонтерам. Декілька разів мені доводилося побувати на сході країни у зоні АТО, спілкуватися з бійцями, писати про них. Дорога туди була довгою та виснажливою. Тоді ми возили допомогу від мешканців Кіровоградського району та передавали малюнки, листи і обереги від дітей, яким військові були дуже вдячні.
Одного разу під час зустрічі з подругами разом з Вікторією ми дізналися, що протоієрей Спасо Преображенського собору Андрій Бобрик разом з іншими волонтерами кожного вівторка та четверга ходить до дитячої обласної лікарні міста Кропивницького, аби прочитати молитву за зцілення тяжкохворих дітей, які перебувають у гематологічному відділенні лікарні, а інші — займаються з ними, навчають чогось, розважають. Ми вирішили приєднатися. Купували канцелярське приладдя та розмальовки, приходили до діток, спілкувалися та займалися з ними. Пам’ятаю, як одного разу дванадцятирічний хлопчик Ростик, який перебував на лікуванні, попросив мене сісти біля нього в ігровій кімнаті лікарні на підлогу. Він мені сказав: «А ти можеш сісти біля мене, бо трішки паморочиться в голові. Сьогодні мені капали хімію, від якої таке буває, але воно пізніше пройде, ти не переживай. Зі мною все буде добре. Це дивлячись, яку хімію капають. Від однієї я можу постійно спати, від іншої — болить голова», — беручись за голову говорив мені Ростик. Я тоді сиділа біля нього і не могла підібрати слів, у мене просто мову відібрало. Не я його заспокоювала, а навпаки — він мене. А ще там я познайомилась з веселим та товариським Марком, бойовим та терплячим Юрчиком, маленьким усміхненим та сповненим життя Денисом, який у свої три рочки розумів, що не можна витягати крапельниці з рук, та з посмішкою на вустах терпів, коли від нього їх заберуть, щоб потім піти погратися з іншими дітками.
Таких історій безліч. Не розумію, за чиї гріхи страждають ці діти і в чому вони винні, за що несуть таке покарання. Коли наближався День Святого Миколая, ми запитували їх, що б вони хотіли отримати під подушку, вони нам розповідали. Це була акція від видання «Кіровоградська правда». Через всі можливі інформаційні ресурси та соціальні мережі, в яких писали про допомогу на збір подарунків цим діткам, ми змогли зібрати кошти та придбати всі необхідні подарунки, які «загадали». Тож розмовляючий хом’як, робот— трансформер, фотоапарат, машинки — все це відправилося до своїх щасливих власників. Потрібно було лише бачити, якими щасливими були ці діти.
Також, зібравши майже всі свої м’які іграшки та організувавши їх збір у декількох селах Новоархангельського району, де проживають мої батьки, я передала їх до дитячого будинку.
Восени цього року співзасновник, директор з проектної діяльності та комунікацій Міжнародного благодійного фонду «Янгол життя» та PR— менеджер Кіровоградського обласного відділення ВБО «ВМ ЛЖВ» Вікторія Семененко запропонувала мені стати однією з авторів збірки соціальних історій «Парасолька». Я одразу погодилася. Але навіть не думала, що це буде так важко. Коли писала, дуже хвилювалася, навіть плакала, адже моя історія — реальна. Всі виручені кошти від продажу збірки передали маленьким пацієнтам гематологічного відділення дитячої обласної лікарні, які кожного дня борються за своє життя. Я дуже рада, що змогла долучитися до цього проекту та допомогти. Також передавала саморобки на один із ярмарків—продажів, одним з організаторів яких була Вікторія.
У серпні цього року волонтери МБФ «Янгол життя» організовували акцію для своїх дванадцятьох маленьких підопічних «Збери портфелик школярику», у якій взяла участь і я. Волонтери збирали шкільне приладдя діткам, які пройшли лікування дитячої онкології, а їхні сім’ї залишилися у боргах. Я не змогла стояти осторонь, тож придбала трішки зошитів, альбомів для малювання, ручок, олівців та іншого приладдя й передала це все благодійникам.
Також іноді перераховую кошти на лікування людям, які цього потребують. У мене є одне табу — не кидати гроші до скриньок людей, які збирають їх на вході у супермаркети. От не довіряю я їм. Одного разу запитала у дівчини, для кого вона їх збирає, а та не змогла відповісти, хоча на коробці у неї було написано.
У мене навіть чоловік трішки займається благодійністю — перераховує кошти на лікування тяжкохворим людям або тим, які постраждали під час дорожньо— транспортних пригод. Також перераховує гроші і на лікування тварин. Знаєте, добро — це найблагородніша зброя, яка тільки може бути. Щоб повірити в добро, треба почати його робити, адже життя не буває тимчасовим, тому, аби допомагати, потрібно діяти тут і зараз».
Вікторія Семененко
