Кропивничанка Оксана Нетеплюк, як і решта її земляків, жили своїм розміреним життям до 24 лютого 2022 року. Але з того чорного четверга все кардинально змінилося. Оксана згадує, як проходили перші тижні війни для неї і як її родина допомагала рятуватися від вторгнення переселенцям зі сходу.

Думала, що жарти

– Оксано, пригадай 24 лютого. Як ти дізналася, що росіяни перейшли в наступ?

– Перший день війни закарбувався у пам’яті похвилинно. Вранці я збиралася на роботу, і коли вийшла з душу, виявила на своєму телефоні 2 вхідні дзвінки без відповіді: один від мами, інший – від подруги. Подумалося: вони що, змовилися, що за жарти о 6-й ранку? При тому, що над містом увесь час гуділи літаки, я ще не до кінця второпала, що це вже війна. Перетелефонувала. Ну ясно, що на тому кінці дроту плачі, сльози...

В судомах набираю номер телефону доньки, яка живе у Харкові. Відповідає: ми живі, але кругом вибухи, будинок здригається і хитається, а в сусідній квартал заїхали танки, я їх бачу...

Ну, що сказати, діти (донька і зять) першими «зустрічали» орківську техніку на Північній Салтівці. Кричу-волаю: тікайте, тікайте, прошу, будь-куди у західному напрямку, аби живими! На дерев’яних ногах дісталася центру міста на роботу. У мозках пульсує і відбиває молотком єдина думка: тільки б діти встигли виїхати, тільки б встигли виїхати...

– На роботу того дня дісталася?

– Звісно. Колеги в шоці, всі розгублені і налякані. Я не випускаю телефону з рук і увесь час на зв’язку з Харковом. Крім дітей, там ще й батьки зятя і його бабуся. Обідньої пори нервова система не витримує і я заревла. Від безвиході, від неможливості тут і зараз бути біля своєї дитини й допомогти їй.

Аж ось отримала звістку про те, що дітям вдалося добратися до залізничного вокзалу, але сісти на потяг неможливо. Через якийсь час Вадим увіпхав Дашу у вагон потяга, що їхав до Полтави, а сам, звисаючи на підніжці, тримався за поручень. Так і рушили. Мене трохи попустило. Тим часом містяни змітали з полиць магазинів продовольчі товари, товклися біля банкоматів у чергах, усі в паніці.

Тут війна, а вони…

– Кроп сильно змінився?

– На робочу обідню перерву пішли з колегою запізно. Оскільки нервова система того дня вже неабияк була витріпана, організм включив свою програму захисту. Ми з Іриною Валеріївною (колега-подружка) купили по морозиву – великому шоколадному ріжку – сіли на лавці біля кінотеатру «Зоряний» і стали методично та не поспішаючи цямкати те морозиво.

Я дивилася на метушливих згорблених людей, які, вперіщившись поглядом у землю, кожен у своїх сумних думках, проходили мимо нас. Навкруги суцільний рух – ідуть, біжать, їдуть. І раптом цих людей вибиває з колії протилежна картинка – на лавочці сидять дві пані і, не поспішаючи, їдять морозиво.

Вони, ті люди, зупинялися, на якусь мить виринали зі свого стану і витріщали на нас здивовані очі. У них у всіх в очах читалося  одне і те ж саме запитання: ви що, здуріли? Тут війна, а вони сидять як два спокійні удави (чи удавихи) і їдять морозиво! Через кілька хвилин ці перехожі знову «пакувалися» у свій кокон з власними думками і бігли далі.

– Чим завершився перший день війни?

– Додому до свого приміського Соколівського, до матері, того дня я добралася аж о 19:30 вечора, безнадійно чекаючи на громадський транспорт. Таксі викликати неможливо. Вперше дуже пошкодувала, що не поїхала на роботу своєю автівкою. Зателефонувала другові, той відсварив, що не звернулася одразу, й машиною доставив. Вдома мама у розпачі: що зі мною, як діти, а що це воно буде, а щоб ті москалі подохли і все таке...

Тим часом діти добралися до Полтави й хвилина у хвилину до закінчення комендантської години встигли зайти до квартири доньчиної колеги. Фу-у-у-х, трохи видихнула.

На другий день війни мама мені говорить: «Їдь і купи насіння». «Яке насіння?» – питаю. «Ну, як яке? Моркви, огірків, перчику, чорнушки». «Мамо, не до насіння, війна, не знати що далі буде». Але вона вперто стояла на своєму: війна війною, а город садити треба. «А як завтра бомба на нас усіх впаде?» «Ну, впаде, то впаде. А мені розсаду треба сіяти». Воістину незламне це покоління, подумала я.

«Рота, підйом!»

– Що було далі? Життя змінилося порівняно з довоєнним?

– Перші три доби після 24 лютого 2022 року я не спала. Від слова «зовсім». Донька на якийсь час лишилася у Полтаві, оскільки там була філія її компанії і службова квартира. А наша хата перетворилася на деякий час на «перевалочну базу». Люди зі сходу рухалися на захід, вивозили сім’ї.

Десь о 16-17 годині дня мені телефонувала донька і сказала: «Мам, ти норм? Тут таке діло, люди, наші з Харкова (це могли бути «моєї колеги з роботи троюрідні сусіди хрещених знайомих швагера, який є племінником подружчиного свекра») не встигають до комендантської години до Умані добратися, за підрахунками через пару годин доїдуть до Кропа. Не можуть ні з ким зв’язатися телефоном, готелі вже забиті, волонтери падають з ніг, місто незнайоме, а ночувати десь треба. Мої колеги згадали, що я родом звідси, і що ти і бабуся тут живете». Я: «Доню, які питання? Хай їдуть, всіх розмістимо». Донька: «Там 5 осіб, на двох автівках, малі діти і собака».

– Зустріли? Розмістили?

– Потім у хаті лунала команда: «Рота, підйом!» Мою АллуЙванну (так я, буває, звертаюся до мами) швиденько посадила на кухні чистити картоплю, сама гасала по хаті, рахуючи постільну білизну (щоб усім вистачило). Робота кипить: картопля вариться, м’ясце тушкується, банка з огірочками відкривається, чайник закипає.

Я хочу, щоб ці стомлені люди поїли гарячу вечерю, помилися і нормально заснули. Дивани розкладаються, рушники сортуються, з усіх усюд стягуються ковдри й подушки, постіль стелиться, ворота відчиняються. Одночасно телефон біля вуха, і я працюю навігатором у якихось незнайомих мені людей. Кричу їм у слухавку: «Мийку «Бумер» і «Копилку» проїхали? Заправку справа бачите? Так? Завертайте наліво, я зараз буду на дорозі, я у синій куртці, біля мене собака...»

І так перші тижні війни. Вранці люди їхали далі, надвечір знову дзвонила донька і казала: «Мам, сьогодні 7 людей, мікроавтобус, легкове авто і 2 коти. Мамочко, я знаю, що це не мало, але придумай щось, ти ж можеш!» «Ну, які питання, доню, це війна, стерво-війна, і це наші люди». Знов «Рота, підйом!», і знову картопля вариться...

Рятувальним кругом для малих дітей була моя собака Марфа. Так, я знаю, я дала їй москальську кличку, але переназивати не буду вже. Це довга історія, як вона опинилася у мене, але ця диво-собака впливала чарівним заспокійливим чином на всіх «постояльців», особливо на дітей. Стомлені і виснажені, вони гладили її і посміхалися.

Рятівна каша

– Було щось таке, що особливо запам’яталося?

– Так, один випадок, коли серед тих, хто ночував однієї ночі була молода сім’я з маленькою дитиною. Тато дитини був колегою доньки. Пізно ввечері жінка підійшла до мене й запитала: «А які тут магазини відкриваються о 6 ранку? Ми хочемо виїхати зарані, купити продукти і їхати далі». Я відповіла: «Ніякі. Комендантська година, все зачинене». «О Господи! – вигукнула вона, – що ж нам робити? У нас з собою немає їжі, а в дорозі невідомо, коли і де ми щось придбаємо. Бо поки світловий день, треба увесь час їхати…»

Я в шоці, але стомлена і, мало не падаючи з ніг, дістаю казанок, гречку, якесь м’ясо з холодильника і «на автоматі» щось кришу, тру на тертці якусь моркву, ріжу цибулю, смажу, скидаю все до купи, руки самі якось все роблять, мозок вже не думає, а очі злипаються.

Зготувала таку собі не скупу селянську кашу. Вранці беру торбу, кидаю туди хліб, до хліба, вже не пам’ятаю що ще, але точно знаю, для чого вчора варила ту гречку. Тісненько стоптую до літрової банки кашу з м’ясом, вкидаю і її до торби, протягую і даю з собою. Подякували. Поїхали.

– Було якесь продовження історії?

– Так. Проходить зо три дні, телефонує донька і питає: «Мам, а що там за історія з кашею?» Стою, тужуся, згадую. З якою кашею? Тут уже стоп’ятсот усіляких нових історій відбулося. Про що це...  Даша продовжує: «Ну, як же, ти моїм колегам три дні тому дала в дорогу якусь кашу». «О! Згадала. Так, було діло, а що?» «Мамочко, він так дякував, так дякував за все, але за кашу особливо! Ця каша так сподобалася дитині, що вона не капризувала, нічого іншого не просила, а хотіла тільки тієї каші. І вони мали змогу без зупинок їхати дотемна, і ніде не втратили ані хвилини дорогоцінного часу, приїхавши до місця призначення вчасно, як і планували. І були всі не голодні, і все в них зараз добре, вони кілька разів передавали величезне спасибі за кашу. Він так дякував, наче ти йому з собою дала мішок скарбів. Мам, а що то була за каша, скажи мені, я нічого не розумію!»

Після цієї розмови я довго думала. Вчергове життєві цінності, які я плекала раніше у своїй голові і втискала їх у певний нумерований список, посипалися, поскакали, змішалися... Каша. Просто банка каші. Стала для людей у тій ситуації чимось надважливим і рятівним. Тим самим скарбом.

– Інших родичів-харків’ян змогли врятувати?

– Так, через два тижні нарешті до нас прорвалися з Харкова свати, бабусю зятя також вдалося сховати у безпечне місце. Ще раз видихнула. Всі наші живі. Як і всі притомні люди, ми допомагали нашій армії, донатили, пекли пиріжки, збирали, за можливості, кошти на ліки, їжу, інші потреби.

 

Анета Цегельник

Фото з родинного архіву Оксани Нетеплюк

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України»  в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.