Сьогодні українській поетесі Ліні Костенко виповнюється 90 років
ЛІНО велика! Пишу до Вас. Геть несподівано.
Не прочитаєте, певен.
Паперу повідаю.
Щось неймовірне Ви серцю моєму сподіяли!
Якось так душу золою усипали й квітами!
Де Ви набрали тих слів, аніким ще нечуваних?
Як Ви майстерно їх стріли на розум приладили!
Я від захоплення плачу,
а чи від розчулення?
Я від тих слів то жорстокий, то зніжено-лагідний.
Я поміж них і пливу, й потопаю беззахисно.
З тими словами у небі літаю над хмарами.
Дар Ваш великий – про вічне казати так запросто.
І хвилювати, і пестити мудрими чарами.
Душу свою Ви жертовно у дар нам підносите.
Мудрість стогранна над світом лунає набатами.
Може, нащадки дорогу до щастя промостять вже?
Може, повірять: вони не холопи-безбатченки?
***
Поети доморощені, дрібненькі –
псевдопавлички
і недокостенки,
талантами й думками невеличкі –
недоолійники
і ледвещопавлички,
удатні лиш до кухонної лірики –
мікрокостенки і ледь-ледь-олійники –
кому ми пишемо?! Слова пусті для кого?
Вони – ні меч, ні рало,
ні підкова.
Вони масштабом – вбогий мікровимір.
(А часто ще – і вкрай неоковирні).
Нам справжні били в дзвони і великі, –
а ми лишилися аморфні
і безликі!
Бо слово-еліксир
і слово-меч –
це та потуга, що не знає меж.
Вона дається одному з мільйонів
і тільки їй лунати серед дзвонів,
на битву звати і на хлібну ниву.
Поетики! Нам не рівнятись з ними.
***
І незалежна, й самостійна,
блакиттю повна й злотом,
і руки тягне до месії –
а з паном і з холопом.
Народ-жебрак – і мільйонери –
поєднання безглузде.
Між квітів-слів – слова-химери,
мов омели галуззя.
І дарма нам сурмили
в сурми
Тарас і Леся, й Ліна:
злосуржиково-нецензурна
йде світом Україна.
З нерозумом
породичавшись,
бреде, до горя звикла,
чорноземно-заробітчанська,
безмовно-двоязика.
Володимир Яремчук
