Степова ковила і бандура з музею

 

Об’єднати їх у одному часі і просторі — таку ідею ми вирішили реалізувати разом. Ми — це керівник туристично–краєзнавчого гуртка Попельнастівського будинку культури Валерій Жванко і небайдужі жителі села та міста Олександрія. 

 

Разом з дітьми села, в якому працюю вчителем і живу, ми створили серію фото–реконструкцій жанрових сцен ХVІІ — ХІХ ст.

Ідея виникла після відвідин Олександрійського краєзнавчого музею, у якому вже більше 40 років зберігається давній музичний інструмент.

Почалося все з того, що струни музейної бандури, що стояла біля входу до музею, нагадали мені ковилу, що в тому (2015) червні саме цвіла навколо нашого села, тож і виникла думка звести їх разом. Оскільки «гора не йде до…», то я звернувся до працівників музею, які зацікавилися цим проектом, і після відповідно оформлених документів, інструмент помандрував до Попельнастого. 

На той час Наталія Шкуратько, вже мала невеличку колекцію старожитностей, яку зібрала у сільській бібліотеці. Вона, вже вкотре, надала старовинну дівочу сорочку–вишиванку для фотозйомки. 

Зінаїда Жванко поділилась старовинним рушником своєї бабусі, а потім написала вірш. Потім підключилися діти–актори. Потім нам дуже повезло з погодою. Потім — з вільним часом. І настрій був гарний… Ну, ось так приблизно і виникла ця серія…

Допомогла створити цей пізнавальний фотопроект Гладир Ольга (на фото).

Крім фотосесії у степу, бандура побувала у кожному з класів Попельнастівської ЗОШ І–ІІІ ст.. Можливість потримати на руках і пригорнути бандуру до серця — використали всі, від першокласників до випускників.

«Відчуття таке, неначе тримаєш на руках дитину», — так казали і діти, і вчителі, які доторкнулися до цього музичного інструменту, дбайливо загорнутого працівниками музею в м›якеньку пелюшку. Тактильні відчуття, такі важливі у дитячому віці, коли все сприймається через яскраві емоції, дозволили провести короткі інформаційні зустрічі не тільки як елементи уроку, а й під час перерв. 

Про походження інструменту була виявлена вражаюче–несподівана інформація. У середині корпусу бандури, в процесі уважного огляду, була знайдена рукописна етикетка: « м.Дніпродзержинськ, столярна майстерня У.К.С. майстер бандур Григоренко Іван, 1937.»

Можна тільки здогадуватися, що сталося і з майстром, і з майстернею, і з україномовним середовищем міста після репресій страшного 37 року…  Можливо, у нововідкритих архівах СБУ ми знайдемо якісь сліди. Пошук триває...

Ідея виїзного музею або мандрівної виставки певної тематики не нова. Але у поєднанні з новітніми технологіями, які відкривають нам інтернет і комп’ютер, наявність реального, а не віртуального артефакту додає «стереоскопічності» при сприйнятті подібної інформації. 

І це вже неодноразово випробувалось під час подібних заходів попельнастівських гуртківців: знайомство з луком і технікою стрільби з нього — у степу, пошуки «закладних монет» та оберегів на сволоках — у старовинних хатах, приготування козацької каші — на Хортиці, ночівля під їх склепіннями старовинної фортеці… До речі, вишита сорочка разом зі знімальною групою здійснила туристичний похід і до Кам’янця–Подільського, і до Хотина, а також Бакоти та Меджибожа. Так  що жителів міста і району чекає цікава виставка фотографій, зроблених там. Та й не тільки фотографій…

***

Зінаїда Жванко

Так пахне час –

Як дерево старе,

Як на стіні старі дереворити.

І генетична пам’ять не помре

Поки живуть ці звуки і ці ритми.

І час народжує життя багатолике — 

Вітри гарячі ніжать ковилу.

І скільки кине зір, все Поле — Дике.

Чому тут жити? Чи добру, чи злу?

А звуки музики пливуть над білим світом

Десь гра бандура

І скриплять вози…

Цей звук, як ниточка тоненька –

Між пітьмою й світлом, 

Як паросток вербової лози.

Візьми бандуру, прогорни до себе

Так пахне час, і дерево старе

Вдихни весь простір, стань землею й небом — 

Тоді народна пам’ять не помре.

…А вітер струни все перебирає,

І пахне васильками літній день, 

Бандура грає, грає, грає, 

А ми у Всесвіті всемудрому пливем.

 

Р.S. Особлива подяка — людям, які самовіддано працюють у Олександрійському краєзнавчому музеї і надали для фотозйомки цінний експонат. Прийнявши участь у цьому спільному проекті, дорослі і діти довели, що кордонів між містом і районом насправді — не існує. І ми можемо продуктивно співпрацювати на користь усієї олександрійської громади. Цей проект довів це в реальності.

 

Валерій Жванко