Історія партизанської слави Кіровоградщини: Ганна Тобілевич, олександрійка
Ганна Тобілевич - нескорена олександрійка
(до Дня партизанської слави)
Мабуть, в житті кожного з нас є людина, яка золотою ниткою прошила долю. У моєму житті це викладачка Олександрійського педучилища Ганна Михайлівна Тобілевич. Це вона в перший день навчання в педучилищі дала мені перший урок української. Юнці, яка приїхала з сусідньої республіки, не так просто було вхопити всі тонкощі вимови, тим більше — письма.
Але поруч з цією мужньою, інтелігентною, дуже делікатною, гарною жінкою будь–які складнощі не дошкуляли, бо хотілось говорити, як вона, читати поезії, як вона, посміхатися, як вона, поважати людей так, як поважала вона. Недарма її любили всі студенти й поза очима називали Лесею, ототожнюючи з відомою українською поеткою.
Крім того, всі ми знали, що в роки війни Ганна Михайлівна була підпільницею, та говорила вона на цю тему дуже неохоче. Але так склалося, що вже в похилому віці вона іноді розповідала окремі епізоди минулого підпільного життя й на згадку про себе залишила свій нерозібраний, невпорядкований архів з кількома десятками від руки списаних аркушів шкільного зошитка, газетними вирізками та декількома фото. Сьогодні, у День партизанської слави, доречно переглянути якийсь з аркушів моєї дорогої покійної вчительки. Бо ця розмова — це ніби своєрідна молитва за людину, яку я вважаю святою в її простоті, безкорисливості, патріотизмі, людяності.
Життя Ганни розділилося на два періоди: до війни й після. До війни вона, уродженка Олександрії, закінчила семирічку школи №6 і вирішила стати вчителем. Тому вступила до педшколи, де відмінно навчалась. А по закінченню — її серед кращих випускників школи було нагороджено туристичною путівкою за маршрутом Київ–Запоріжжя— Херсон–Одеса. Після турне поїхала юна вчителька на роботу за направленням на Одещину, де викладала українську мову та літературу у середніх класах. Через два роки пішла до Кременецького педінститута, готуючи себе до серйозної педагогічної роботи. Але почалась війна, й на третій день всіх студентів евакуювали на Вінничину. Та невдовзі Ганна повернулась в Олександрію, яка вже була окупована фашистами. Треба було якось виживати, і юнка влаштовується на роботу до артілі “Хімпраця” різноробочою. Відтоді все й почалось.
Патріотичне серце Ганни не могло змиритися з фашистською окупацією рідного міста. В цих думках вона була не поодинока. Невдовзі відбулось знайомство з такими ж патріотами. Ганна Михайлівна називала прізвища Олекси Абояна, Федора Малигіна, Євгена Михайлова, Євгена Скринника, Тимофія Скляра, Леоніда Лисаченка, дещо пізніше — Івана Кожемякіна й Фені Захарченко. Поступово відбувається гуртування однодумців Ганни в підпільну організацію.Через Олексу Абояна Ганна знайомиться з Людмилою Дібровою, а потім з Марією Прасоловою, Олександрою Прядко, Мартою Букаєвою, Юхимом Нікольським (Троянкером), які працюючи в поліклініці, всіляко сприяли військовополоненим і місцевим громадянам, що потребували особливої допомоги: видавали довідки про неможливість працювати на окупантів, ставили фіктивні діагнози про інфекційні захворювання, визволяли молодь від вивезення до Німеччини, штучно створюючи картинку інфекційних захворювань і, навіть, списуючи їх, як померлих, і т.і. Зустріч цієї невеличкої групи патріотів з Яковенком і Апостоловим (партійними керівниками) сприяє злиттю їх з вже існуючою в місті підпільною організацією. Патріоти, перш за все, підтримували бойовий дух населення: вони конспіративно слухали повідомлення Інформбюро, писали листівки та розповсюджували їх, закликаючи не здаватися ворогам, не втрачати надію на визволення й вірити в перемогу, а також не коритися фашистам і не їхати до Німеччини. Крім місцян, листівки постачалися селянам найближчих сіл: Косовки, Новоолександрівки, Протопопівки, Недогарок.
Весною 1942 року комітет підпільної організації поставив питання про необхідність забезпечення зброєю з метою перебазування частини підпільників до партизанського загону. “Хімпраця”, де працювала дівчина, — це був німецький зброярський склад, і техпрацівниця Ганна мала прибирати у складах, на подвір›ї, чистити зброю, носити воду для миття підлоги й робити чимало всіляких потрібних виробництву справ. Кілька разів на день вона переходила центральну вулицю міста (склад розташовувався в колишній в›язниці, десь в районі нинішньої Плази) з пустими цеберками, а під фуфайкою, навкіл талії, вже були прив›язані гранати, пістолети, патрони. Вона бешкетливо розмахувала пустими цеберками, наспівувала якусь пісеньку і з посміхом легковажного дівчиська підходила до колодязя “Хімпраці”, щоб на єдину мить пірнути в отвір паркану й вивільнитися від цього смертоносного вантажу, від якого тремтіло все тіло. І так кілька разів на день. На зв›язок з нею для отримання зброї виходили Олекса Абоян, Федір Малигін, Володимир Скриннік. Вони передавали зброю партизанам.
Та 12 серпня 1942 року Ганну арештувала німецька жандармерія. Вірогідно, за зрадою. 12 діб просиділа вона в одиночці. Про те, як її допитували й катували, розповідали пізніше такі ж полонені й працівники в›язниці та люди, які випадково опинились поруч. Нічого не домогчись, фашисти перевезли її до Кіровоградського СД, а наприкінці вересня 1943 року відправили до Німеччини. Та на шляху пересування, біля міста Брауншвейге, їй вдалось втекти й долучитися до ешелону, яким відправляли до Німеччини молодь, захоплену під час облави для поневолювальних робіт гостербайтерами. (Пригадуючи цей момент, моя вчителька якось розповідала про те, як миттєво зімкнулися ряди молоді, коли вона втекла з ешелону ув›язнених, як довго ніхто з натовпу, у який вона пірнула, нікуди не рухався, щоб її не знайшли. Навіть прийшлось пропустити один ешелон. Так неочікувано прийшла допомога від зовсім незнайомих людей, ровесників Ганни, які також ненавиділи фашизм).
Подробиці подальшого життя в Німеччині, поневіряння по хазяям, які бажали безоплатних гостербайтерів, автор цієї публікації розповіла у збірці журналістських замальовок “Дорогие мои александрийцы» (м.Київ, “Український клуб”, 2009 рік). Визволення для Ганни прийшло 23 листопада 1944 року з союзними військами. Майже рік працювала вона у Франції медсестрою частини з репатріації радянських громадян на Батьківщину. А через рік повернулась в Олександрію, закінчила навчання в інституті, все подальше життя пов›язала з освітою. І досить часто, дивлячись на цю скромну, тендітну жінку, важко було навіть уявити, які грізні випробування випали на її долю, через які життєві буревії прийшлось їй пройти.
На фото:
учасники підпілля Олександрійщини (1965 рік)
Тамара Анко
