Історія з життя кропивничан: Загублений поет
З натури
На нашому тихому подвір’ї, «заселеному» багатоповерхівками та легковиками, щоранку зустрічаю безхатченків, ледь не з головою занурених у баки для сміття у пошуках чогось придатного для шлунка чи то якоїсь одяганки.
Вони близько знайомі між собою і вже давно прижилися біля сміттєвих контейнерів. Впізнаю їх в обличчя, тому здивувався, зустрівши днями «новачка» — чоловіка невизначеного віку з неголеним обличчям, у брудних осінніх кросівках, вилинялій на сонці і вибитій дощами колись коричневій куртці, який звернувся з привітанням, назвавши моє ім’я по батькові.
— А давайте я почитаю власні вірші? — цим проханням він взагалі загнав мене у глухий кут. І дійсно. З якого це дива можна ось так запросто декламувати поезії, нехай навіть власні, геть випадковому перехожому?
Відверто кажучи, почути щось путнє від незнайомця не сподівався. Однак навіщо ображати людину відмовою у бажанні бути зрозумілим? А вже наступної хвилини пригадав вислів із Шевченкової прози: «Я превратился в слух и зрение», слухаючи його вірші.
На професійному рівні відзначив вироблену манеру письма, чіткого, лаконічного і разом з тим образного, однак з перевагою посіяних у поетичних рядках сумних нот та ще якоїсь незрозумілої й водночас пекучої болісності та жалю за чимось назавжди втраченим.
Ще більш подивувася наступному проханню автора віддячити за прослуховування поезій кількома гривнями, мовляв, не вистачає на похмілля. І поки вагався у роздумах про доцільність підтримки його у дружбі з Бахусом, він знову повернув мене до реалій дня: «Бачу, що ви мене так і не впізнали, але не ображаюся. Мене вже й не всі однокласники пам’ятають, бо змінився дуже. Так кажуть. Я навчався у восьмому класі, а ви працювали вчителем української мови і літератури, аналізували мої перші поезії. Дві з них навіть були надруковані в обласній газеті «Молодий комунар» за вашою допомогою. Ваша підтримка, до речі, допомагає мені у житті — продовжую писати для себе. А гроші облиште шукати. Я пожартував. І не переконуйте мене ні в чому. Пам’ятаєте, Купрін колись сказав: «Жалість — сестра презирства. Жаль викликають ті, кого важко любити». А за пораду не кидати поезію і за те, що вислухали мене, — ще раз дякую».
Перш ніж піти, він назвав своє прізвище. І лише тоді з відстані прожитих років пригадав Сергія — відмінника навчання, шкільного поета, переможця міських та обласних літературних конкурсів. Сусіди хвалили його за те, як він терпляче опікувався невиліковно хворою мамою, після смерті якої переїхав жити до двоюрідної тітки в іншу частину міста, бо з вітчимом склалися неприязні стосунки. Довгий час не працював, став потроху зазирати до чарки. На місці свого дитинства не з’являвся роками, тож наша недавня зустріч стала геть неочікуваною. Однак віриться, що не стане вона останньою в нашому житті. Адже почув від Сергія Миколайовича (так він себе назвав, а це вже багато важить! — Авт.) обнадійливі слова: «Повірте, я — не пропаща людина. Знаю, в якому ви живете під’їзді, тож, коли напишу нові вірші, може, прийду, щоб послухали. Як і тоді, багато років тому».
Я ЧЕКАТИМУ НА ТЕБЕ, СЕРГІЮ...
Анатолій Саржевський
