Історії з деокупованого Лиману
Майже рік минув із 1-го жовтня 2022-го, коли ЗСУ звільнили окуповане місто Лиман Донецької області. Відвідавши його, я була шокована тим, що я побачила. Я бувала у Лимані у мирні часи та пам’ятаю, яким він був квітучим, сонячним. Зараз, влітку, місто знов заквітчане і залите сонцем. Але боляче дивитися на зруйновані будинки, лікарні, школи. Як пережили окупацію та блекаутну зиму мешканці міста? Спогади місцевих схожі між собою в дечому, але в кожного історія своя.
Іван. Пережив окупацію у підвалі з дружиною.
Я народився у місті Лимані, працював у держорганах, вийшов на пенсію і почав займатись господарством. Коли почалась війна, я був упевнений, що до нас вона не дійде. Але помилився. Все сталося дуже швидко. Щохвилинні обстріли, все зруйноване, місцеві мешканці почали швидко покидати місто. Ми з дружиною на той час вирішили залишитися. Ми вже не молоді, у нас тут дім, господарство – куди нам тікати?
Ми жили у погребі, у нас були продукти, вода. Одного ранку ми почули дивний говір, я зрозумів, що це солдати РФ. Вони ходили по вулицях, шукали місцевих, там фільтрували їх (фільтрація – перевірка документів та виявлення патріотично налаштованих людей). Дійшли, звісно, і до нас. Як то кажуть, світ не без добрих людей. Як виявилось, мої сусіди вже все про мене розповіли.
Солдати РФ забрали мне на допит. Це був жах. Вони вирішили, що я знаю де позиції наших військових та склади з БК. Катували мене струмом, потім кидали до холодного підвалу, так продовжувалось майже тиждень. Таких як я було багато. Ми чули крики один одного. Це було дуже страшно. Я вже перестав рахувати дні. Мені потім дружина розповіла скільки мене не було.
Потім мені дали час згадати, що я знаю, і відпустили додому. Додому я йшов майже голий. Відлежався добу та вирішив із дружиною тікати. Бо розумів, що якщо мене знов заберуть на допити, я вже не повернусь. А так хотілося ще побачити дітей та онуків.
Не буду розповідати, як ми тікали, але скажу, що це була ніч. На той час усі мости були підірвані, дороги всі прострілювались, всі тропи у лісі заміновані. Але нам пощастило, ми дойшли до своїх, до ЗСУшників. Нас обігріли, надали медичну допомогу, нагодували, потім приїхали волонтери та відвезли нас у безпечне місто.
Кожного дня ми молили Бога, що б дав змогу повернутись додому. І ось він почув наші молитви. Наша армія деокупувала Лиман 1-го жовтня. Наші хлопці, солдати ЗСУ, відігнали ворога. Сльози щастя, підвищений тиск (сміється). Ми вирішили вертатись додому. Ми не знали про наш дім нічого. Нас волонтери благали залишитись, але ми поїхали до рідного міста. Їхали мовчки, я не хотів нічого обговорювати, хотів просто якомога швидше опинитися у рідних місцях.
Нам дім не надто зруйнований. Немає даху, вікон, дверей... Але це не головне, це все ремонтується. Немає світла та води. Всі місцеві комунікації зруйновані. Наразі потихеньку комунальники повертають світло. Відкриваються магазини та аптеки. Ми почали ремонтувати дім, нам допомагають благодійні фонди та місцева влада. Багато, дуже багато будинків які, на жаль, уже не відремонтуєш.
Взимку ми мешкали гуртом у підвалі, зі знайомими. Встановили «буржуйку», робили саморобні свічки. Так було легше вижити у холодні місяці. Нам привозили хліб, гуманітарну допомогу, ліки. Волонтери розповідали новини.
Людмила. Залишилась у Лимані з чоловіком і 10-річним сином.
Ми не встигли виїхати, все було дуже швидко та страшно. Ми мешкали у багатоповерхівці. Обстріли були щохвилини. Наше авто згоріло. Волонтери вже не могли заїхати до міста, обстріли не вщухали.
Ми вирішили рятуватись на місці. Світла немає, води немає, їжа закінчується. Новин ми теж не знаємо. І таких як ми було з нашого дому близько 100 осіб. «Ми не встигли, і не тільки ми», – ці слова повторює родина кожну хвилину.
В дім прилетів снаряд, дім наполовину зруйнований. Квартири у будинку на верхньому поверсі не придатні до житла. Після деокупації ми залишились удома, живемо у підвалі. Волонтери привозять їжу. Готуємо на вогнищі, воду беремо зі скважини. Зиму грілись буржуйками, волонтери привозили дрова.
Наразі нам у місто поступово повертають світло та мобільний зв'язок. Коли відновлять будинки? Поки ще зарано про це говорити. Життя налагоджується крок за кроком. Навчання, наприклад, продовжується – хоча школи більшістю зруйновані (як і численна кількість інших будівель). Багато хто з учителів повернувся відразу після звільнення від окупації. І коли не було зв’язку, вони займались із дітьми. Наразі дитина вчиться онлайн.
Війна навчила нас виживати у будь яких умовах, цінувати кожен день. Радіти сонцю та дощу. Не жалітись на життя. Багато хто із знайомих показав своє обличчя з не дуже гарного боку. Але є ті, хто залишився людьми у найважчі часу.
Багато місцевих повернулись до своїх осель. Вони не зважають на те, що у місті немає води, опалення, та частково світла. Люди обладнали собі підвали та провели зиму в них. Майже на кожному будинку написано «ЛЮДИ» або «ДІТИ». У Маріуполі такі написи не надто допомогли, але завжди можна сподіватися, що серед ворожої армії знайдуться людяні військові.
Багато родин із дітьми повернулися до міста, у багатьох із них немає квартир та будинків, але вони вдома. Волонтери дійсно допомагають продуктами – хлібом, водою. Поступово відкриваються магазини та аптеки. Життя перемагає смерть. Ми – українці. Ми незламні та сильні. Миру та перемоги нам!
Анна Старцева
