Історії захисників з Кіровоградщини, які загинули у війні з росіянами

Пішов на війну, щоб захистити родину

Денис Бойченко тягнув за собою боєкомплект, поруч йшли побратими. Чоловік говорив, що буде відстрілюватися до останнього. Справді, жодного набою не залишилося у його кулеметі.

Росіяни замінували тіло Дениса. Тож його мама дві доби поспіль домагалася, щоб його розмінували, тіло передали на поховання до Кропивницького, а родина могла попрощатися з ним.

Денису Бойченку назавжди залишиться 36. Він служив у 57-й бригаді. Востаннє мама розмовляла з сином опівдні у день його загибелі, 13 жовтня 2022 року. Солдат Денис Бойченко загинув поблизу села Мала Сейдеминуха Херсонської області. Його мама, Любов Леонідівна, говорить, що син із побратимами домовився: «якщо хтось із них загине, то інші обов’язково повідомлять рідним»:

«Побратим Дениса, перш ніж наважився зателефонувати мені, випив пляшку горілки»

Мама згадує, що її син понад усе любив своїх двох дітей. Був справедливим, добрим і завжди захищав усіх. У школі гарно навчався, навчання давалося йому легко. Син добре ладнав, як з однокласниками, так і з учителями, був товариським. Після школи пішов навчатися до технікуму на товарознавця, але потім змінив фах:

«Якось ми робили ремонт, він запропонував покласти ламінат. І у нього все вийшло. Відтоді він став залюбленим у будівництво, постійно малював ескізи, готовий був присвячувати улюбленій справі і день і ніч. Мав золоті руки».

Він був бійцем по життю, саме тому друзі називали його «Боєць», на фронті побратими дали йому позивний «Ден». Любов Леонідівна згадує, що син мав проблеми зі здоров’ям: у правій руці стояла пластина, мав проблеми зі спиною.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Денис Бойченко хотів записатися до територіальної оборони та його не взяли за станом здоров’я. Тоді вирішив бути корисним в міру своїх можливостей – у гаражі разом з друзями варили протитанкові «їжаки». Проте згодом чоловік таки добився свого. Вступив до лав Збройних Сил України, а дітей задля безпеки відправив за кордон.

Мама каже, що була дуже близька з сином, вони могли говорити про все. Багато говорили про війну, Денис розповідав про фронтове життя – як кілька днів із побратимами були без води та пили воду з калюжі, як ішов на завдання з розрядженою рацією, що означало майже вірну смерть.

Мама весь час переживала, як син носить кулемет, адже у нього була пластина в руці. Проте він не зважав і завжди говорив, що захищає свою родину і Україну, яка повинна бути вільною.

Свій останній спочинок Денис Бойченко знайшов на Алеї слави Далекосхідного кладовища у Кропивницькому. Поховали Героя 22 жовтня 2022 року.

«Татко на небі, татко тепер зірочка»

8 квітня 2022 року Юлія Канцер прокинулася вранці з поганим передчуттям – хотілося плакати, сльози просто душили. Її чоловік був на фронті, тож одразу почала йому телефонувати. Сергій не взяв слухавку. Згодом від дружини побратима дізналася чорну звістку – її Сергія більше немає. Військовий загинув поблизу Новотошківки у Луганській області внаслідок артилерійського обстрілу.

Юлія згадує, як познайомилася з Сергієм. Це сталося у 2018 році, на той час у обох за спинами були попередні шлюби, жінка мала сина.

«Нас познайомила подруга. Я коли його тільки побачила, то відразу зрозуміла, що це чоловік моєї мрії. Він був гарним, високим, мав блакитні очі».

Пара почала жити разом, згодом у них народився син Іванко. Сергій дуже мріяв про сина. Син Юлії Дмитро також називав чоловіка татом.

Сергій Канцер мав великий бойовий досвід. З 2014 року проходив службу у 40-му батальйоні «Кривбас», брав участь у боях за Дебальцево. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, перебував на лінії розмежування у Луганщині у складі 17-го батальйону 57-ї бригади імені Костя Гордієнка.

Чоловік намагався кожного дня хоч на 20 секунд зателефонувати додому і сказати, що з ним усе добре, що він живий. Дружина каже, що це були для неї найголовніші слова, яких вона чекала.

«Син знає, що тато тепер на небі. Він став зірочкою…»

Тіло Сергія Канцера не змогли забрати з поля бою побратими, воно так і залишилось на окупованій території Новотошківки. Тому дружина встановлювала факт смерті чоловіка через суд.

Юлія вірить, що їй вдасться забрати тіло чоловіка та поховати його на батьківщині:

«Важливо, щоб було куди прийти, поплакати на могилі, поговорити».

Цей матеріал створено у співпраці з Благодійною фундацією «Мрія». Ідея проєкту належить військовослужбовцю ЗСУ, історику за фахом Юрію Гудименку. Фундація розпочала діяльність з кінця 2022-го року. Тоді нужденним допомагали адресно. Через поштові відділення надсилали гуманітарну допомогу всім, хто звертався. Щоденно кількість заявок зростала. Відповідно, було прийнято рішення про розширення діяльності та відкриття регіональних представництв.

Нині «Мрія» опікується родинами полонених, зниклих безвісти і загиблих захисників, а також сім’ями цивільних бранців, які постраждали від дій агресора. Та вектори роботи не обмежуються наданням лише гуманітарної допомоги у вигляді продуктів та гігієнічних наборів.

Хто може звернутися за допомогою:

• члени родин загиблих, полонених, зниклих безвісти оборонців України;
• люди з інвалідністю 1 групи з числа військовослужбовців, які отримали поранення під час захисту Батьківщини;
• учасники бойових дій та члени їхніх сімей можуть звертатися за юридичними консультаціями та щодо адвокації у сфері права й соціального захисту. Зокрема, за допомогою в оформленні відповідних статусів, виплат і пільг.

Адреса: м. Кропивницький, вул. Євгена Чикаленка, 1а, оф. 307.

Телефон: 050-742-58-51.

Час роботи: 9.00 – 18.00.

Катерина Федченко

Здійснено за підтримки асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в paмкaх pеaлізaції проєкту «Хaб підтримки регіональних медіа». Погляди aвтоpів не обов'язково збігaються з офіційною позицією пapтнеpів.