Ті, хто будують фундамент країни

 

Чимало людей, втомившись від труднощів, опускають руки й перестають сподіватися. Але навіть у найтяжчі часи існують інші люди. Вони не мають високих статків і не женуться за комфортом. Навпаки, здатні будь–якої миті лишити домашні справи й поїхати — туди, де живуть незнайомці, які потребують допомоги. Вони не чекають милості від природи, а, засукавши рукава, беруться за справу. І бачать у цьому найвищий сенс свого життя.

 

Ванна в дарунок

Кропивничанка Людмила Одудова — мама особливого сина. У 13–річного Толі важка форма ДЦП. Туляться удвох у маленькій кімнаті в гуртожитку, яка не знала ремонту з брежнєвських часів. Елементарні зручності — вода та душ — для родини багато років були недосяжними. Щодня матуся, аби скупати сина, носила воду відрами. Аж тут заявляється бригада молодих людей і проголошує: «Ми зробимо вам ванну кімнату!» Хлопці й дівчата привезли з собою все необхідне для ремонту й пообіцяли за два тижні зробити помешкання придатним для життя. І що найважливіше — безкоштовно. Людмилі з Толею винайняли тимчасове житло, звідки вони повернуться в оновлену кімнату.  

З 7 по 21 травня в Кропивницькому перебуває команда всеукраїнського волонтерського табору «Будуємо Україну Разом» «(БУР)», організованого «Львівською освітньою фундацією». 25 волонтерів приїхали з різних куточків країни, аби підтримати своїх співгромадян добрими справами. 

— Ця доброчинна ініціатива має на меті допомогти українцям, які опинилися в скруті, — розповідає координатор Дмитро Черкас. —  Ми не лише ремонтуємо їхні помешкання, а й прагнемо сприяти об’єднанню місцевих громад. Закладаємо основи мереж однодумців, які у подальшому розбудовуватимуть Україну. 

Фінансово допомагають проекту міжнародні благодійні організації та: USAID, Фонд підтримки демократії NED, UNISEF та інші. Не лишається осторонь українська діаспора Америки, яка організувала у США концерти гурту «Даха Браха». Лише в місті Остін (штат Техас) зібрали за вечір три тисячі доларів, які передали для наступних таборів «БУРу». За три роки волонтери зібрали спільнокоштом більше 100 тисяч гривень, які витратили на допомогу нужденним. Вперше за роки діяльності проект «Будуємо Україну разом» вирішила підтримати держава. Вже восени в Коломиї проходитиме збір за підтримки Міністерства молоді та спорту. Тож є надія, що в майбутньому левову частину коштів на волонтерські проекти надаватиме саме воно.  

 

Якщо не я, то хто?

Дмитро полтавчанин, йому 20 років. Після восьмого класу переїхав до Києва, щоб навчатися в Національному університеті імені Шевченка. Зазвичай вечорами він сидів у гуртожитку за ноутбуком і грався в «танчики». Аж тут потрапив до програми по обміну і майже рік прожив у США. Навчався у звичайній школі, жив у родині. 

— Одним із компонентів цієї програми було волонтерство — річ, якою я ніколи не займався, — розповідає Дмитро. — Я допомагав шкільній бібліотеці, під час футбольних матчів продавав хотдоги, брав участь у виїзних концертах. Це мені сподобалося. Потім, коли повернувся в Україну, почав цікавитися волонтерським рухом.  

Так у 2015 році Дмитро став учасником «Будуємо Україну разом». Поїхав на півтора тижні у звільнений українськими військами Слов’янськ, щоб допомагати постраждалим мешканцями відбудовувати житло. Наступного року вирушив у Червоноград. З листопада нинішнього року з командою організовує такі табори по всій Україні. Щоразу, збираючись у путь, одягає футболку з написом: «Якщо не я, то хто?» 

 

Ідеальний збіг

Ми зустрілися в суботу вранці у холі навчально–виховного об’єднання №6, куди Дмитро запросив мене для спілкування. На подвір’ї та у шкільній майстерні вже працюють дівчата. Серед них Катя, архітекторка зі Львова. Вона чаклує над купою рівно складених дощечок — заготовок для майбутніх меблів, вазонів для квітів, а потім показує вже готовий стілець–трансформер. Він легко складається й так само легко розкладається.

— Директорка навчально–виховного комплексу пані Надія поділилася своєю ідеєю — створити навчальний клас просто неба, — каже Катя. — Велике шкільне подвір’я не використовується з користю. А мобільний і рухомий Відкритий клас стане першим кроком у довготривалі стратегії, яка організує весь простір. Тут можна проводити уроки, виховні та спортивні заходи. Легкі меблі за потреби виносять або прибирають. 

Волонтерки Лада і Настя проводять опитування: що школярі хочуть бачити на своєму подвір’ї? До облаштування Відкритого класу долучають учнів (вони розмальовують деталі). Таким чином діти відчувають причетність до спільної справи. Вчителі ж планують майбутні заняття в новому просторі.  

— Ідея «БУРу» співзвучна з моїми життєвими принципами, — продовжує Катя. — Те, чим займається організація і що я роблю тут, ідеально співпадає з моїм баченням світу. Ми робимо корисні справи для людей, використовуючи свої фахові знання. Мені приємно втілювати свої ідеї на користь іншим.  

Поки ми розглядаємо нові стільці, виходить директорка Надія Кравченко. Це вона запросила «БУР» до Кропивницького, а зараз опікується його десантом.   

— Про волонтерський табір я дізналася від своїх львівських знайомих, — пояснює вона. — Тісно співпрацюю з «Львівською освітньою фундацією». Коли запропонували податися на цей проект, ми оформили заявку й увійшли в 16 міст–переможців. Ідея цікава не лише тим, що відбудовується певна ділянка міста або надається допомога вразливим сім’ям. Важливо розворушити кропивницьку молодь, привернути її увагу до повсякденних проблем. Думаю, «БУР» стане поштовхом для подальших активностей.

 

Кузня щасливих  родин

Надія Кравченко допомогла волонтерам облаштуватися в обласному центрі туризму. В їхньому розпорядженні три кімнати, каремати. Щовечора навколо ватри весело й гамірно. Вранці — пробіжка, руханка, виїзд на об’єкти. Хлопці й дівчата працюють до 16.00, а потім — культурно освітня програма. 

— Ми намагаємося, не лише працювати, а й зав’язувати нові знайомства, відкривати світ, — розповідає Дмитро Черкас. — У Кропивницькому ми ознайомилися з містом, побували у краєзнавчому музеї, виїздили на природу разом із родинами, яким допомагаємо. А ще відвідали Холодний Яр і взяли участь у тренінгу з медіаграмотності.   

В цілому тут панує здорова атмосфера, яка надихає на працю та змістовий відпочинок. До речі, днями двоє волонтерів «БУРу» побралися. Так що молодіжний табір — це ще й кузня майбутніх щасливих родин.

 

Волонтер волонтеру друг

— Як обиралися об’єкти для участі у програмі? — цікавлюся у Дмитра. 

— Під час ознайомчого туру в листопаді—грудні робоча група провела кілька днів у кожному місті, — пояснює він. — Ми знайомилися з місцевою владою та активістами, громадськими й благодійними організаціями, регіональними координаторами. Вони допомагали визначати проблеми, підшукати родини, які потребували допомоги. В основному це соціально незахищені категорії — багатодітні сім’ї, родини учасників АТО та вимушених переселенців, люди з інвалідністю. Наші представники їздили по об’єктах, знайомилися з обраними сім’ями та умовами їхнього життя, визначали обсяги робіт. Повернувшись до Львова, оргкомітет визначився, з якими родинами будемо працювати. 

У Кропивницькому нашим гідом–помічником був, керівник місцевої громадської організації «Народна Самооборона» Володимир Муравйов. Він допомагав нашим бійцям на сході, неодноразово їздив у зону АТО волонтером. Зараз він сам потребує допомоги, має проблеми зі здоров’ям. Його родина живе з трьома дітьми в маленькому будинку. Коли ми побували у нього вдома, зрозуміли: це одна з сімей, яким потрібен «БУР». Зараз волонтери добудовують другий поверх на його хатинці. Володимир, у свою чергу, познайомив нас із родиною Людмили Одудової, якій зараз ладнають ванну кімнату в гуртожитку. 

У Кропивницькому волонтери взялися за ремонт будинку сімейного типу «Наш дім», а також розмалювали стіну поблизу руїн «Колізею».

 

Команда з гармошкою

Волонтери — це молодь, яка не має особливих будівельних навичок, але опановує їх у процесі діяльності. На кожному об’єкті є майстер — професійний будівельник або організатор. Він навчає їх грунтувати стіни, клеїти шпалери, класти штукатурку, плитку.  

Одна з таких бригад працює в гуртожитку на проспекті Студентському, де живуть Одудови. Ми сідаємо в авто і їдемо, щоб подивитися, як будують ванну.  

В маленькій кімнаті повно будматеріалів, мішків з цементом та інструментів. Під стелею орудує шпателем Володимир, він приїхав із Новоград–Волинського. За фахом — інженер–електрик. Крім цього, працює в антикорупційній комісії міськради, куди його другий термін поспіль обирають земляки.    

— Я познайомився з координатором цього проекту під час зустрічі в Латвії, де проходила зустріч молоді з 17 країн. Він запропонував мені спробувати себе в якості волонтера. Це було місяць тому в Рубіжному. Мені сподобалось. Повернувся додому, подивився, які емоції переживаю на роботі, і звільнився, — розповідає Володимир, рівняючи стелю. 

Марина — аспірантка з Києва. Зараз у неї з’явилося трохи вільного часу, тому з радістю приєдналася до проекту. Її не лякає «брудна робота», бо це праця, яка приносить користь іншим. 

— Прекрасно, коли молодь з усієї України об’єднують добрі справи. Зазвичай важко знайти однодумців, а тут вони є, — усміхається вона. 

А ще в команді працюють Андрій — студент національного педагогічного університету з Полтави, і Тарас з Івано–Франківська — інженер системних проектів. Обидва вирішили провести вихідні з користю для інших. 

Поки ми розмовляємо з волонтерами, невідомо звідки береться гармонь. За мить кімната наповнюється музикою: звучить «Червона рута». Володимир, відклавши шпатель, акомпанує, співають усі. Марина, яка змінила Володимира на лісах, примудряється ще й пританцьовувати в такт.    

Водій Денис Борисов — волонтер АТО, який перевозив нас з місця на місце, дивується: які талановиті діти! А потім виправляється: не діти — молоді люди…

—  Під їхнім впливом я почав розмовляти українською, хоча все життя був російськомовним, — зізнається він, посміхаючись. А потім вже сер-йозно додає: 

— Ці молоді люди показують сьогодні приклад, як треба будувати країну. Вони дуже дружні, веселі. Вони перевернули мою свідомість. Це те, що зараз для України найважливіше. За це будь–який дорослий віддасть свій голос і серце. Це і є фундамент держави.

Людмила Макей