«Іти далі, незважаючи ні на що»

  • 29 серп. 2023 16:00
  • 2699
    • Новина «Іти далі, незважаючи ні на що» Ранкове місто. Кропивницький

    Війна – страшне та моторошне слово. Ніколи не думали ніхто з нас, що в ері розвитку нових технологій на нашу землю прийде таке лихо. Війна змінила плани на майбутнє всіх українців. Хтось залишив домівки, хтось залишився без рідного дому, але так чи інакше ми всі відчули, що таке війна.

    Місто Краматорськ, серце машинобудування Донецької області. Затишне, квітуче та рідне для багатьох. Багато для кого це місто стало після 2014-го новою домівкою. І ось лютий 2022-го змусив шукати заново прихисток для багатьох мешканців Донецької області. Наша героїня – мешканка міста, чудова, красива, завжди усміхнена жінка. До минулорічного вторгнення росіян працювала на посаді головного бухгалтера на приватному підприємстві, мріяла здобути ще одну професію – психолога – та намагалася розвиватися у цьому напрямку.

    – Світлано, я розумію, що життя у кожного з нас змінилося після лютого 2022-го. Але що відбулось саме у вас?

    – Ой, багато чого. Доброго та поганого. Але я буду згадувати все (посміхається). Вранці 24 лютого 2022 року ми, як і усі мешканці міста, прокинулись під звуки вибухів. Вони лунали один за одним, і ми всі не розуміли, що коїться. Мене почало трусити, я взяла телефон та почала читати новини – і не вірила. Я не вірила нічому, що писали. Але коли ми увімкнули телевізор, я зрозуміла, що все це, на жаль, правда. Що робити? Вирішила, що треба збиратись на роботу. І тут знов вибух. Мені почали всі телефонувати – працівники, родичі. А я не знала, що казати. Врешті, підібравши по дорозі ще співробітників, ми насилу приїхали на підприємство. Вирішили з керівництвом перечекати пару тижнів, закрити підприємство, а далі – за обставинами. Я забрала необхідну документацію та поїхала додому. Ішли тижні. Пройшов місяць. У місті ставало дуже гучно. Директор виїхав за кордон (і досі там). Ми з рештою працівників залишались у місті. Так минуло три місяці. У мене була маленька надія, що ось-ось усе закінчиться. Поки одного дня (точніше, ночі) на наше підприємство не прилетіла крилата ракета. І не одна. Вранці я їхала на роботу та все ще сподівалася, що це не по нам. Але, на жаль, наше підприємство розтрощене та не підлягає відновленню – тільки побудова нового. Немає нічого, все знищено. Таке враження, що ніколи нічого не було, самі руїни. Це дуже страшно (плаче).

    – Скільки років ви працювали на підприємстві?

    – 20 років. Прийшла туди одразу після технікума. Потім закінчила університет, набралась досвіду, а потім стала головним бухгалтером. Це на той час була моя мрія, моя мета. Я любила свою роботу, людей з якими працювала.

    – Ви були у місті весь цей час, із моменту вторгнення?

    – Ні, я виїхала до міста Кам’янське, що на Дніпропетровщині. В мене були відкладені певні кошти, і я вирішила знайти там роботу будь-яку, аби вистачало на оплату житла. Приїхавши туди, я знайшла кімнату у трикімнатній квартирі, де мешкали такі ж переселенці, як і я. Кожного дня шукала роботу, знаходила, міняла.

    – Чому? Що було не так?

    – Ну... Коли питали досвід та посаду, де я раніше працювала, казали, що не зможуть платити мені велику зарплатню. Я відповідала, що мені і не треба, але це, мабуть, не брали до уваги. Також впливало місто, з якого я приїхала: не надто хотіли нас там брати на роботу.

    Одного разу я працювала продавцем у секонд-хенді. Домовились, що зарплатня буде раз на тиждень, а загалом за місяць буде 5000 грн. За перший тиждень мені нічого не заплатили – ну добре, думаю, я ще вчусь. На другий тиждень після перерахування товару виявилась недостача у касі, яку розділили на трьох. Третій тиждень – знов недостача. А на четвертий тиждень мене оштрафували, бо я відповіла клієнту мішаною мовою. У підсумку за місяць я заробила 2200 грн, працювала з 8.00 до 20.00 (а в неділю з 10.00 до 15.00). На цьому мій досвід продавцем секонд-хенду закінчився. Одного дня гуляючи містом я помітила оголошення про вакансію продавця фастфуду. Готувати я люблю, мені це подобається, і я вирішила спробувати.

    – Скільки по часу ви знаходились у новому місті?

    – Це вже був серпень. Я зателефонувала за вказаним в оголошенні номером, прийшла на співбесіду. І мені дали шанс, щоб я показала свою роботу. Звісно ж, тиждень стажування не оплачувався, але я могла випити три рази каву або чай та з’їсти щось із продукції. Мене це влаштовувало. Я вирішила так: що більше я наразі наберусь досвіду в будь-якій сфері, то легше мені буде надалі.

    Стажування пройшло успішно, мене взяли на роботу. Я почала працювати з 7.00 до 21.00. Вихідний – неділя. Чесно кажучи, мені це дуже подобалось: спілкування з людьми, весь час я зайнята, то щось мию, то готую. Так минув місяць. Мені заплатили навіть більше, ніж обіцяли, і це було дуже несподівано. У жовтні-місяці я вирішила приїхати у рідне місто та до рідної домівки. Відпросилась із роботи, приїхала. Тут усе рідне, моє... З’їздила на підприємство – точніше, на руїни – поплакала там. Та коли зібралася повертатися до Кам’янського, мені хтось сказав: «Світланко, повертайся, досить». І все, я вирішила, що з’їжджу за речами та повернусь додому. З роботи мене не хотіли відпускати. До речі, ми досі на зв’язку, пишемо, телефонуємо один одному.

    – Тож ви вдома. Що далі?

    – Вдруге я повернулася додому наприкінці жовтня. Тиждень наводила порядки, викидала непотрібні речі: косметику, купу різноманітного вбрання – колись я вважала, що все це мені украй необхідно. Почала шукати роботу. І вирішила що буду працювати у сфері фастфуду. У Кам’янському мені це сподобалося, вирішила застосувати свої нові навички вдома. А бухгалтери, якщо чесно, на той час не були потрібні у моєму місті.

    – Знайшли роботу?

    – Звісно! Я працювала у міні-пекарні, на той час уже почали вимикати світло, і це було як у грі: генератор-світло-генератор... Продукція була у печах, і треба було щоб напруга була завжди – інакше все зіпсується.

    – Наразі Ви там працюєте?

    – Ні, я там працювала зо два місяці, потім знайшла роботу ближче до дому. Наразі готую шаурму.

    – Не можу не задати питання, тяжко було змінювати посаду головного бухгалтера на продавця?

    – Ні, я вирішила, що мені потрібно наразі вижити та жити далі. Гроші – вони ж не пахнуть, я чесно працюю, займаюсь тим що мені подобається і радію кожному дню. Я вдячна Богові за досвід, який я здобуваю. Це все не просто так. Я вдячна вам за те, що напишете це, і я сподіваюсь, що хто прочитає цю статтю теж, як і я, вирішить іти далі незважаючи ні на що.

    – Які плани на майбутнє?

    – Я не будую плани на рік або далі – максимум на місяць. Планую відкрити свою справу, теж займатися вуличною їжею. Та звісно, я мрію про перемогу та мирне небо.

    Анна Старцева

    Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.