У Кропивницькому відбулася прем’єра фільму «Червоний» за романом українського письменника

«Червоний» - історія українця, який перемагає  

Історичний роман у вимірі кінострічки

         

 

24 серпня у Кропивницькому відбулася прем’єра фільму «Червоний» за романом українського письменника та кіносценариста Андрія Кокотюхи. Ця кінострічка ще до офіційного показу в кінотеатрах розбурхала цікавість багатьох шанувальників історії і не тільки. Ті, хто вже прочитали книгу, з нетерпінням чекали екранізації, щоб пережити прочитане ще раз. 

 

А хто ще не ознайомився з романом, мерщій шукали його на полицях книгарень. І не дивно, адже тема, порушена у творі, нині актуальна як ніколи. «Червоний» — це історія політв’язня, який бореться проти тоталітарного сталінського режиму. Та як відомо, не завжди літературний твір тотожний кіно: такі закони жанру. Тож яким є бачення режисера Зази Буадзе роману Андрія Кокотюхи?

На глядачів, які прочитали роман, чекала несподіванка: «Червоний» — екранізація третьої, заключної частини, а не усього твору. У ній Данило Червоний (позивний Остап) потрапляє до радянського виправного табору за «антирадянську націоналістичну діяльність». Здавалося б, усі «найгарячіші» події лишилися поза увагою глядача. Але засмучуватися не варто: за словами автора роману, перші дві частини згодом також перейдуть з площини тексту в площину екрану. Та й табірна частина історія командира УПА не менш цікава, ніж його діяльність до концтабору. На екрані перед нами постає життя в’язнів з усіма його законами. Тут своя ієрархія: кримінальники, побутові в’язні, політичні. Саме до останніх приєднується група новоприбулих українців, вояків УПА разом із Червоним. З їхньою появою підривається усталений плин життя у таборі. Режисер майстерно розставив акценти у боротьбі українців з режимом. Один із ключових образів у фільмі, крім самого Червоного, — Віктор Гуров, колишній червоноармієць, якого засудили до виправних робіт нібито за зраду Батьківщини. Сам Гуров, українець за походженням, щиро вірить у те, що сталася прикра помилка. Радянська влада — гуманна й справедлива, палко переконує він Данила. Тут відіграє важливу роль мовне питання, адже спершу Гуров говорить російською, але згодом, переконавшись у жорстокості табірного керівництва, переходить на українську. Узагалі, попри те, що роман повністю україномовний, деякі групи персонажів на екрані говорять російською. Цей хід режисера легко пояснити: не могли в ті часи наглядачі табору чи кримінальники спілкуватися українською мовою. 

Образ Віктора Гурова пов’язаний ще й з любовною лінією, якої у книзі немає. Віктор закохується у табірну лікарку Тамілу Супрунову, співмешканку головного у таборі Василя Абрамова. Як дізнаємося згодом — вимушеною, бо Абрамов пообіцяв їй клопотання за батька–в’язня. Зрозуміло, що ця любов приречена. Зате красномовним є момент, коли розлючений Абрамов напідпитку женеться за Тамілою, а Віктор її обороняє. Наступного дня майор викликає Гурова до себе і, попри сумні очікування... не розстрілює, а хвалить. Це прояв справедливості, якого в романі не було. На жаль, у вирішальний сутичці упівців з червоноармійцями Гуров (на той момент уже й сам майже упівець) героїчно гине. Напевно, це найсуттєвіше відхилення від сюжету роману, в якому Гуров через 30 років після цих подій ділиться спогадами про Червоного. Але про це далі.

Іншим ключовим моментом у стрічці є сцена Великодня. Відомо, що бійці УПА були набожними людьми, і Великдень був для них одним із найважливіших свят. Поставивши на засмальцьовану бочку в бараку окраєць хліба зі свічкою, українці співають гімн УСС «Ой у лузі червона калина». На звуки прибігають наглядачі, зав’язується бійка, один з наглядачів скидає на підлогу хліб і наступає на нього брудним чоботом — як радянська влада наступає на горло незалежності України. Свічка гасне, але пісня лунає — як гімн непереможності героїв УПА.

Не меншою звірськістю вирізняється ще один епізод. Режисер вводить у фільм образ блаженного в’язня, який допомагає в лікарні — Перев’язки. Коли на плацу майор перед усім табором гиркає: «Бога немає!» — у небі з’являється ключ журавлів, а з–за хмар виходить сонце. Перев’язка здіймається з місця і радісно біжить за журавлями, натрапляє на колючий дріт, яким обнесено табір — і його розстрілюють вартові. Цей момент — ілюстрація безщадності радянської верхівки, яка не шкодувала нікого. На цьому епізоді в залі стояла мертва тиша. І це — мовчазний уклін творцям фільму.

Але навіть найбез–сердечніша влада відступає перед силою духу. Символом можливості боротьби у фільмі постає Данило Червоний. Бачачи, як тяжко працюють у шахтах в’язні без вихідних, він звертається з цим питанням до майора Абрамова перед усім табором. Ефект сцени підсилює попередній розстріл кількох новоприбулих, які наважилися перечити майору. Ніщо б не завадило Абрамову так само укласти кулею Данила. Але його безкарність розбивається об рішучість українця, який апелює до Конституції СРСР. Мовляв, за такою–то статтею, перевиконавши план видобутку вугілля, в’язні мають право на вихідний. Ошелешений такою зухвалістю, Абрамов намагається сперечатися.

І тут стається неймовірне: Червоний всідається на землю, скандуючи: «Вихідний!» За ним поволі сідають інші, і ось уже цілий табір обома мовами вигукує заповітне слово. Усіх не перестріляєш, і майор вимушений поступитися. Щоправда, не без шпильки: вихідний він обіцяє після того, як в’язні приберуть у бараках, де попередньо «похазяйнували» наглядачі. Але цей епізод засвідчив: проти режиму можна й треба боротися.

І цю боротьбу розпочинають знову українці. Описувати її немає сенсу — це треба бачити. Як зазначив один з організаторів допрем’єрного показу фільму, який відбувся 16 серпня, «цей фільм український, тому що в кінці українець перемагає. Такого ще не було у вітчизняному кінематографі. Ми пам’ятаємо «Нескорений», у якому головний герой промовляє трагічний монолог і помирає; пам’ятаємо «Залізну сотню», де сотня вирушає в гори і гине. А тут ситуація зовсім інакша». 

Справді, в кінці стрічки перед нами постає Червоний з невеликою групкою людей, яким вдалося втекти з табору, на волі. Вони ще не знають, куди податися. Але хіба це важливо, коли за плечима найцінніше, що є у людини, — свобода?

Не можна оминути увагою і ключові епізоди роману. По–перше, оповідь ведеться від імені племінника журналіста Григорія Титаренка, Клима Рогозного. Він говорить: у вісімдесятих роках дядько зацікавився постаттю такого собі командира летючого підрозділу УПА Данила Червоного. Йому вдалося поспілкуватися з трьома людьми, які знали Червоного в різні періоди його життя. Серед них і Віктор Гуров, від імені якого написана заключна, екранізована частина. Ці розповіді Титаренко записав у три зошити, але опублікувати не встиг: його «засадили» у лікарню для психічно хворих, аби перешкодити висвітленню діяльності УПА. По смерті Григорія Титаренка до Клима, майстра документального кіно, звернулася дружина журналіста з проханням опублікувати його записи. Як бачимо, Андрій Кокотюха ніби з самого початку готував свій роман до екранізації. І не помилився: фільм претендує на звання одного з найкращих вітчизняних історичних кінострічок.

По–друге, оповідач Клим Рогозний наголошує на тому, що всі персонажі твору у нього принципово говорять українською. «Коли йдеться про писаний та друкований текст, я залишаю за собою право відмовитися від практики, коли з волі автора вороги України говорять виключно російською, та ще й матюкаються, а її герої — навпаки, вживають літературну українську, демонструючи при цьому високий як для людини без вищої освіти рівень мовної культури», — читаємо в романі.

Нарешті, образ Данила Червоного і літературному творі розкритий не так через розповіді тих, хто його знав, як через його монологи й діалоги з іншими персонажами. Саме з них ми дізнаємося про переконання командира УПА та його особисті переживання. На жаль, у фільмі їх усі передати неможливо.

Тому читаймо роман, дивімося фільм, адже жоден підручник з історії не передасть так майстерно дух нашого народу–борця, як це зробили письменник Андрій Кокотюха та режисер Заза Буадзе.

 

Наталія Нічишина