У Лондоні — знають, а в селі ні

 

Рівненський журналіст Володимир Ісаєв на сторінці у Фейсбук публікує цікавий проект «Жива книга. Людина–сенсація». У ньому зібрані історії про людей, які, всупереч обставинам, щодня творять на рідній землі справжнє диво. Потрапив до когорти людей–сенсацій і відомий кіровоградський художник Анатолій Шаповалов, який живе в Аджамці, неподалік від обласного центру. З дозволу автора друкуємо статтю на сторінках «Першої міської газети».

Картини художника Анатолія Шаповалова виставлено на продаж на одному з найпрестижніших аукціонів світу — “Сотбі”.

Така приємна новина прилетіла у невеличку Аджамку. Для сільської громади це стало сенсаційною новиною. Мало хто вірив. Казали, що то якась помилка. Мовляв, Шаповалова, як художника, тут навіть не всі знають. Ну, малює щось у своїй майстерні. Чули. А чи багато земляків бачили його роботи? Ні. А тут раптом аж у самій Англії зацікавились! Нісенітниця та й годі.

Телефоную до художника із сільської глибинки. Думав, що він посміється з невдалого жарту про “Сотбі”. Натомість почув інше.

— В Англії на аукціоні “Крістіс” вже продано 80 моїх робіт, — спокійно відповів Анатолій Шаповалов. — А тепер ось мої картини заявлено на аукціоні “Сотбі”. Вперше. Ні, це не вигадка. Про таке досягнення мріє кожний митець, але фортуна посміхається не кожному.

— Як вам вдалося пробитися на найпрестижніший мистецький ринок? Тим паче, з глибинки...

— Шлях був довгим і тернистим. На початку 90–років минулого століття залишився без роботи і без грошей. Щоб хоч якось вижити, переїхав з обласного центру в село до батьків. Тоді творчість нікого не цікавила. А картини і поготів. Я навіть змушений був збирати порожні пляшки. А що робити? Харчуватись же треба за щось. Потім захворів на сухоти. Довго лікувався. І попри все — малював, малював. Щоправда, для себе або, як кажуть, “у шухляду”. Коли одужав, вирішив поїхати до Києва

— показати свої полотна. А раптом комусь упаде в око. Підійшов якийсь чоловік. Довго роздивлявся, мовчки кивав головою і щось мугикав. А тоді й питає, мовляв, чи не хотів би продавати свої картини, наприклад, в Америці? Хіба я, художник без грошей, міг відмовитись від такого? 

виявляється, був дилер. Ось так мої полотна вперше потрапили за кордон.

— І ви почали добре заробляти?

— Та що ви, ні. Дилер платив по 25 доларів за кожну картину. У тій ситуації я був радий навіть такому заробітку.

— Невже ваші роботи так низько цінили в Америці?

— Навпаки. Там їх продавли за тисячі зелених. Дилер навіть встиг збудувати за океаном розкішний будинок — якось хвалився і показував

фото. Іншим українським художникам він платив ще менше — 10–12 доларів. А хіба тоді був вибір? Або продавайся за безцінь, або, даруйте, смокчи кулака. Я розумів, що не маю права здаватися. Відтак писав щодня і шукав нові канали для збуту. Невдовзі в Києві познайомився ще з одним дилером — із Великобританії. Він переглянув полотна й одразу запропонував співпрацю. Правда, сільська тематика, яка близька мені, пейзажі та натюрморти замовника чомусь мало цікавили. Натомість просив малювати балерин. Виявляється, на такі картини за кордоном великий попит. Ось так я почав вчитися працювати за комерційними правилами.

— Він платив вам стільки ж, як і попередній?

— Ні, запропонував більше — 450 доларів. Відтоді мої роботи вже двадцять років на ринку Америки та Великобританії. Їх продавали навіть на аукціоні “Крістіс”. Деякий час вони були на перших місцях у рейтингу продаж. Що я з того мав? Лише моральне задоволення. Основні ж прибутки осідали в кишені посередника.

Якось син зробив мені сторінку у соцмережах і виклав світлини картин. Одного дня дістаю з приватки листа від незнайомої пані. Пише, мовляв, полотна дуже сподобались. Пропонує допомогу в організації виставки, де б ви думали? В Лондоні. Що відчував тієї миті, словами не передати. Утім, були й сумніви: а раптом шарлатанка? Та я якось звик довіряти людям. Повірив і тій пані з Туманного Альбіону. Також дилеру. Що вона замовила? П’ятнадцять балерин. Все було чудово — велика виставкова зала, вишукана публіка, схвальні відгуки. Одну з моїх робіт навіть продали в Голландію за сім тисяч фунтів стерлінгів. А ще ми побували на аукціонах “Крістіс”, “Сотбі”, “Макдугал”, де на власні очі побачив, як відбуваються великі торги. Коли я в 90 роках збирав у селі порожні пляшки на шматок хліба,

про таке навіть мріяти не міг. А тут раптом — подарунок долі! То, мабуть, компенсація за наполегливість, за те, що, попри все, не зрадив творчості.

— Чи правда, що тепер ваші роботи більше знають у Лондоні,як у рідному селі?

— Звичайно. На тому ринку я вже десять років, а в Аджамці виставлявся лише кілька разів. На жаль, така наша реальність. Тут це нікого не цікавить. Тут більше знають художника, який малює звичайні плакати, а не пейзажі чи балерин.

Володимир Ісаєв