У мене такі ж проблеми, як і у всіх інших - Представниця ЛГБТ-спільноти відкрито про своє життя
У мене такі ж проблеми, як і у всіх інших
Представниця ЛГБТ-спільноти відкрито про своє життя
Школа Толерантності
Благодійний фонд «Гендер Зед» із Запоріжжя та громадська організація «Прес-клуб реформ» із Кропивницького провели нещодавно на Кіровоградщині триденний тренінг «Школа Толерантності з питань СОГІ» (сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності). Зібравши разом з різних куточків України представників ЗМІ, громадських діячів та медіа-активістів тренери говорили на теми мови, ворожнечі, етичних стандартів у ЗМІ, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Тренерська команда у складі Ольги Гріднєвої, Олексія Ізотова та Вікторії Талашкевич дала змогу учасникам та учасницям тренінгу отримати інформацію та базові знання стосовно ЛГБТ, СОГІ та позбутися стереотипів та міфів навколо представників ЛГБТ-спільноти. Кульмінацією навчання стало спілкування із «живою-книгою» — дівчиною-лесбійкою, де присутні могли отримати відповіді на хвилюючі їх питання.
Проте не лише одним навчанням жили учасники та учасниці тренінгу. Запрошені разом із тренерською командою обмінювалися невеличкими подарунками, листівками та солодощами за допомогою гри «Таємний янгол». До того ж кожен навчальний день завершувався переглядом тематичних фільмів.
По завершенні «Школи Толерантності з питань СОГІ» усі присутні отримали сертифікати, які засвідчують їхню участь у тренінгу.
Ділячись враженнями, учасники часто повторювали фразу: «Головне, щоб моя дитина була жива та щаслива. Все інше не важливо». Багато хто і не підозрює, що хтось із їхнього кола рідних та знайомих можуть належати до ЛГБТ-спільноти. За різними підрахунками від 3 до 7 % оточення людини є геями, лесбійками, бісексуальними особами чи трансгендерними людьми. Проте не всі готові про це відкрито говорити чи не приховувати від близьких.
У мене такі ж проблеми, як і у всіх інших
Представниця ЛГБТ-спільноти відкрито про своє життя
Абревіатуру ЛГБТ використовують для позначення спільноти лесбійок, геїв, бісексуальних людей та трансгендерів. Іноді ще можна зустріти абревіатуру ЛГБТІ. Літера «І» позначає поняття «інтерсекс» (люди, чию стать не можна однозначно визначити як чоловічу чи жіночу).
Інна, представниця ЛГБТ-спільноти із Запоріжжя, розповіла, як вона знайшла своє місце в житті та яким був її шлях до прийняття себе.
— Ще років 10 тому, коли не було ще такого вільного доступу до Інтернету, до інформації, я думала: що ж зі мною таке, чому мені подобаються дівчата. Я навіть тоді слово такого, як «лесбійка», не знала. У той час я сприймала це як проблему. Перше усвідомлення своєї сексуальної орієнтації було років у 17. Тоді я проходила через усі стадії прийняття себе. Був і гнів, і заперечення, і заперечення… Зараз у мене стадія синтезу — я перестала розділяти оточуючих на ЛГБТ та гетеросексуалів. Я собі на всі питання відповіла і приблизно знаю, як жити далі. У мене такі ж проблеми, як і у всіх інших, — розповідає Інна.
Відкрите та добровільне визнання своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності Інна зробила своєму другові на першому курсі навчання в університеті. А от мамі дівчина розповіла лише минулого року.
— Я другові в університеті зізналася, а він відповів: «Ну, круто». І все. Я не відчула від нього якогось неподобання, і ми досі спілкуємося. Мамі розповіла торік. Вона, звісно, й до цього здогадувалася, але не було відвертої розмови. Це просто не озвучувалося вголос. Мама раніше досить таки гомофобно була налаштована, і наші серйозні розмови супроводжувалися сваркою. Проте минулого року ми нарешті поговорили, і у нас із нею хороші стосунки збереглися. Я залишилася для неї любимою доцею. Єдине питання, яке її непокоїло — це чи будуть діти. Я відповіла, що будуть, і вона заспокоїлась, — ділиться Інна.
Чому я не народилася чоловіком? Ні, таких думок немає. Це ж утопія. Я дівчина. І все тут. Єдине що декілька разів шкодувала, що моя дівчина не може від мене завагітніти.
Інна вже тривалий час займається волонтерством у благодійному фонді «Gender Z». Її позиція досить проста: робити те, що в її силах.
Для мене активізмом та волонтерством можна назвати бути будь-яку розмову за чашкою чаю. Я даю відповіді на запитання, які люди іноді бояться ставити. Якщо хтось підіймає тему ЛГБТ-спільноти, то я намагаюсь відповісти на їхні запитання, розповісти про ЛГБТ, донести якусь інформацію. Ті, хто хоче почути, — почують. Якщо людина відкрита для розмови, то чому б і не поговорити.
Дівчина часто є учасницею у різних акціях та флешмобах на підтримку прав ЛГБТ-спільноти України. На цих заходах вона неодноразово ставала свідком прояву агресії з боку гомофобно налаштованих людей.
— Останній такий випадок стався на початку літа під час проведення «Радужного флешмобу» на день боротьби із гомофобією. Тоді буквально за метр від мене було підірвано вибуховий пакет. На «Київ Прайді» теж були «праві», які скандували свої відповідні лозунги. Я беру участь у таких акціях, бо для мене це важливо. Не всі, хто хоче, можуть приїхати на «Марш Рівності», наприклад. Хтось із роботи не може відпроситися, а хтось своє обличчя відкрито показати боїться. А я можу, тому й беру участь.
Часто можна почути фразу від людей, що вони не проти гомосексуалів, але їм потрібно займатися цим вдома, а не виходити на вулицю. Насамперед Марші Рівності проводяться для того, щоб лесбійки, геї, бісексуали та трансгендери не обмежувалися в юридичних правах, які доступні гетеросексуалам у нашій країні. ЛГБТ-пари в Україні, наприклад, не можуть офіційно зареєструвати свої відносини, вони позбавлені права на успадкування майна один одного, вони не можуть скористатися правом не свідчити у суді проти коханої людини, адже їхні відносини не зареєстровані.
— Це також стосується елементарного відвідування лікарні. Якщо твоя кохана людина потрапила до реанімації — тебе туди не пустять, бо ти не родич. Навіть правом розпоряджатися тілом партнера/партнерки у разі смерті не можна. Це вже не кажучи про права на соціальне забезпечення та пільги, — додає співрозмовниця.
Проте волонтерство не є основним зайняттям дівчини. Інна з минулого року займається художнім татуюваннями.
— Я художниця, мені подобається малювати. Три роки до цього працювала у IT-сфері, була начальником відділу. У мене була команда. Згодом я зрозуміла, що не задовольняю в повному обсязі свої творчі потреби, і звільнилася. Рік шукала себе і знайшла у сфері татуювань, — розповідає наостанок Інна.
Аліна Кулик
Нагадаємо: Вегетаріанка з Кропивницького розповідає про життя без м’яса
