У Музеї мистецтв розгорнули виставку «Козацька слава в наших серцях»

 

13 жовтня в КЗ «Музей мистецтв Кіровоградської обласної ради» розгорнуто експозицію «Козацька слава в наших серцях» до Дня українського козацтва та Дня захисників і захисниць України.

 

Відзначення 14 жовтня цього подвійного свята набуває особливо важливого і актуального значення на восьмому році гібридної війни проти України з боку московської держави та реальної загрози повномасштабного вторгнення і є абсолютно логічним і символічним в плані їх поєднання, оскільки створює можливість вшановування захисників нашої держави в українському, а не російському чи радянському контексті, роблячи при цьому акцент на славетній естафеті козацької мужності, звитяги, самопожертви, любові до своєї батьківщини, православних чеснотах тощо.                

Славетні запорожці, їхні звичаї, традиції, обряди овіяні чисельними переказами, міфами, легендами та залишаються приводом для гордості кожного справжнього українця, і це цілком зрозуміло, оскільки козацтво – то не просто своєрідний військовий орден лицарів-плебеїв, який протягом декількох століть стояв незламним щитом на шляху ворогів України. Це ядро і стержень української нації, її душа і серце, славне і героїчне минуле та, навіть, своєрідний бренд, оскільки у тій же Європі Україну свого часу сприймали виключно як «країну козаків». 

 

 

 Можливо дещо нівелює загальновизнаний романтичний образ козака той факт, що цим відчайдухам часто доводилося займатися далеко не героїчними, а скоріше прозаїчними життєвими речами, які  шляхетні представники інших військових орденів вважали для себе неприпустимим, зокрема - братися за плуга, полювати хижого звіра, годувати худобу. Але для трипільської та слов’янської ментальності це скоріше позитивний момент. Серед них траплялися талановиті ремісники – теслі, ковалі, зброярі, кожум’яки, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони вміли виготовляти селітру і робити з неї гарматний порох. Їхні жінки пряли льон і вовну, робили з них полотно і тканини для щоденного вжитку. Практично усі козаки обробляти землю, вміли сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо.

 

 

Але сурові правила виживання та перебування, фактично, у ворожому оточенні, змушували їх братися до зброї, ставати професійними вояками, захисниками своєї землі. Саме захисниками, на відміну від, скажімо, Тевтонського чи Лівонського військових орденів, які створювались виключно з метою реалізації агресивних загарбницьких планів.

 

Зрозуміло, що ставлення до козаків, як і до інших борців за Україну, діаметрально протилежне з боку українофілів та українофобів. Дехто з позиції золотої середини, віддаючи належне їхньому військовому таланту  та захисній місії, цілком резонно заявляє, що ідеалізувати козаків не треба, оскільки були вони далеко не безгрішними. І тут доречно згадати думку неупередженої сторони, а саме – французькому інженеру Боплану, який у своїх спогадах про козаків писав наступне: «Козаки належать до грецької віри, яку називають руською; дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8-9 місяців на рік і під час яких вони не вживають м’ясних страв. 

 

 

Не думаю, щоб знайшовся на землі народ, який міг би зрівнятися з ними щодо вживання напоїв. Однак це буває лише в час дозвілля, бо, коли перебувають у військовому поході, дотримуються надзвичайної тверезості. Вони кмітливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють свого життя. Вони добре загартовані, легко переносять спеку і холод, спрагу і голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, власним життям не дорожать. Мало хто з козаків умирає від недуги, бо більшість з них гине на полі бою». 

 

Як бачите, характеристика француза щира, незаангажована та пізнавальна з історичної точки зору.

 

 

Тому цілком природно, що коли Україна отримала незалежність, звернення до козацької тематики з боку науковців, діячів культури та мистецтва різко активізувалося. Логічним, хоча і дещо запізнілим кроком стало і запровадження у 1999 році Дня українського козацтва «враховуючи історичне значення і заслуги українського козацтва у ствердженні української державності» згідно указу президента України Леоніда Кучми. Щодо Дня захисника України, то він був встановлений президентом України Петром Порошенком у відповідь на московську агресію і окупацію частини території нашої держави у 2014 році та, як зазначалось у відповідному наказі «З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України». З 2015 року цей день став вихідним, а 3 серпня 2021 року його перейменували на День захисників і захисниць України з метою забезпечення гендерно збалансованого висвітлення ролі військовослужбовців у захисті України та належного вшанування воїнів обох статей. 

 

 

Концептуальна складова презентованої експозиції полягає в тому, щоби засобами образотворчого мистецтва спростувати тезу наших ворогів про те, що України ніколи не було, що це штучне утворення, яке потрібно ліквідувати в рамках «встановлення історичної справедливості». Адже не тільки козацька слава залишається в наших серцях, стаючи підґрунтям сучасного українофільства, а й сама Україна завжди жила у серцях та помислах її щирих патріотів, намагаючись реалізуватися в якості повноцінної держави. 

 

Тому мета представлених живописних та графічних творів – вшанувати наших славетних пращурів та віддзеркалити безперервну естафету мужності, військової звитяги і жертовності у боротьбі за волю України та героїв національно-визвольних змагань різних часів. А ще – замислитись над тим, хто ми є, щоб бути гідними громадянами своєї держави, захищаючи її від споконвічного ворога так же завзято і безстрашно, як робили це наші попередники, зокрема – славетні козаки, що стали героями робіт Леоніда Давиденка «Байда Вишневецький» (2001), Володимира Федорова «Портрет Богдана Хмельницького», Василя Трамзіна «В’їзд Богдана Хмельницького у Чигирин (1649)», Коваленка «Ранок у запорожців» (копія з картини Сергія Василевського), Василя Хвороста «Іван Сірко – кошовий отаман» (1990) та «Проводи козаків» (2005).

 

 

Логічною складовою експозиції стала і робота Василя Гелетка «Симон Петлюра» (2017) - виконаний олівцем на папері портрет Головного отамана армії Української Народної республік, як нагадування про події української революції 1917-1921 років, сповнених надій і сподівань на відродження нації, які, на превеликий жаль, тоді реалізувати не вдалось через нерозуміння важливості армії, єднання українців перед загрозою спільного ворога та «бачення миру» в очах Леніна і Троцького. 

 

І завершує цей історичний ланцюг робота Олени Украінцевої «Буденне» (2016), яка наглядно ілюструє суворі реалії сучасної російсько-української війни, в якій наші бійці в кращих традиціях українського козацтва боронять свою землю від московської навали. А це значить, що козацький дух і слава дійсно живуть в наших серцях, сповнюючи їх вірою у перемогу.