У неї була така жага до життя… Пішла в інший світ Наталка Чущенко

 

Минулого тижня відійшла у вічність кропивницька активістка та просто унікальна людина — Наталія Чущенко. Її близька подруга повідомила, що 12 лютого серце Наталки перестало битися. Тяжка хвороба не залишила шансів на життя.

 

Із самого дитинства жінка боролося за життя із діагнозом спинальна м’язова дистрофія, який їй поставили у чотири роки. Проте завдяки сильному характеру та підтримці близьких людей Наталка завжди залишалася активною та життєрадісною людиною. Незважаючи на свій біль та хворобу, вона постійно допомагала іншим, працюючи у громадській організації матерів дітей з інвалідністю «Серце матері». 

 

Як і всі дівчатка, Наталія мріяла стати балериною і танцювати, танцювати, танцювати…

 

 — Ця мрія у мене була років із трьох-чотирьох. Тоді ще у нас був чорно-білий телевізор. Я бачила, як балерини гарно танцюють, і думала, що ось я ще трішки полікуюсь і потім вже ми шукатимемо якусь балетну школу. Могла годинами дивитися виступи балерин, їхні нескінченні репетиції по телевізору, а потім, поки ніхто не бачить, тихенько руками повторювати рухи «як лебідь» та ставити ноги у домашніх капцях на пальці, «як вони». А пізніше почала розуміти, що ніякого балету вже не буде, не буде рухів, не буде нічого. Тоді було не боляче: все сприймалося якось по-дитячому. Не стала балериною — ну то й добре, нічого страшного, — розповідала тоді жінка.

 

У Наталки Чущенко було дуже багато мрій та ідей, які б хотілося втілити в життя. Зокрема,  зробити своє рідне місто Кропивницький доступнішим для пересування людей на інвалідних візках.

 

Згодом Наталка Чущенко написала у Фейсбуці пост про свої почуття та про намагання подолати страшний діагноз.

«Подорожей до лікарів було безліч, як і тих лікувань, що вони пропонували. Але краще не ставало. Сили все ж тихенько втікали, як водичка крізь пальці.

У червні 2012 року я побувала в Гельсінкі, на консультації у чудового лікаря Дітріха Шлєнзке, бо хотіла мати більш пряму спину, аби мій сколіоз хребта не так сильно заважав дихати та нормально працювати внутрішнім органам.

 

Перед цим був важкий та виснажливий збір коштів майже два роки, купа нервів та сліз. Потім планування поїздки з мамою удвох (пошук агентства, бронювання номеру, бронювання спецтаксі по Гельсінкі, пошук авто до Борисполя та назад, бронювання авіаквитків). Нерви з моєю англійською та музичність вимовляння фінської. Важка сама подорож, перший політ літаком, купа емоцій, королевські апартаменти готелю.

 

Клініка вразила не менше, ніж саме місто — повна доступність та людяність! Пацієнт там цар та бог! Коли після всіх аналізів та досліджень я побачила Дітріха, вже була налаштована на позитивну відповідь. Але... 

 

Але я спізнилася. Я не знаю, на скільки років. Мої легені вже давно працюють менше, ніж на чверть, і саме тому це абсолютно унеможливило операцію по корекції хребта. Тому що це СМД.

Сказати, що це мене вбило, — це нічого не сказати. Але вже в літаку я знала, що мені треба, — я хочу допомагати іншим дівчатам (та хоч порадою!) їхати до Ортона за новим життям. Уже декілька дівчат стали “залізними леді”, маючи в хребті титанову конструкцію, і це мене дуже радує.

До того ж я власними очима побачила Європу та на собі відчула атмосферу нормального життя нормальної людини, якою я там була! І саме це стало теж найприємнішим спогадом.

 

А в голові й досі крутяться слова мудрої Ліни Костенко:

 

І все на світі 

треба пережити.

І кожен фініш — 

це по суті старт!

І наперед 

не треба ворожити,

І за минулим 

плакати не варт.

 

Тож, з кожного кроку в житті можна винести купу позитиву. Тільки навчіться його бачити!» — йшлося в дописі Наталі в соцмережі. 

Кропивницький ще довго пам’ятатиме дівчину, яка усміхалася яскравіше за сонце і боролася за своє життя до останнього…

 

 

Аліна Кулик