Іван Андрусяк: Якщо читають батьки, читають і діти
У Кропивницькому майже цілий тиждень письменники видавництва «Фонтан казок» проводили заходи для дітей в освітніх закладах міста. Вони також не забули про дорослих, адже відбулися поетичний вечір та зустрічі з деякими авторами. На одній з таких журналісти «Первой городской» побували.
Це був захід у кропивницькій Книгарні «Є» з уже відомим форматом «Сповідь книгомана: Іван Андрусяк».
За словами письменника, він – книжковий маньяк. Розповів, що читає, відколи себе пам’ятає, і найбільше його захоплює проза.
– Навчився читати, коли мені було три роки. Мама брала мене по магазинах, а я лякав усіх перехожих, бо дуже голосно читав вивіски. Спочатку люди не вірили, що дитина вміє читати, давали мені газети і я читав заголовки. Так плавно перейшов і до книжок. Моя творчість розпочалася з поезії. До школи потрібно було йти три кілометри, тож дорогою я слухав музику – поля, дерев, вулиці. Вона є скрізь. Музика виливалась у слова, які я записував. Поезія приходить і йде, коли хоче. З нею інакші відносини, ніж з прозою. Вірші не читаються гектарами. Іноді вистачає одного, щоб почати по-іншому дивитися на світ, – розповідає Іван Андрусяк.
Одного вечора пан Іван взяв книжку і почав читати під час грози у світлі від каганця. За його словами, з ним відбувалося те саме, що і у книжці. То була притча:
– Для мене література – це бджолиний мед, який у притчі допоміг подолати всі негаразди. Я вважаю, він має бути у кожного. Адже це дає сили триматись у житті і не зважати на всі біди.
Модератор зустрічі Андрій Домаранський запитав, наскільки вдається дотримуватися реальності у своїх роботах. Адже дитинство дорослого покоління суттєво відрізняється від теперішнього.
– Якщо покладатися тільки на моє дитинство, навряд чи сучасним дітям було б цікаво. Проте, якщо спиратися лише на дитинство теперішнього покоління, не беручи до уваги історію, вони були б позбавлені чогось живого та реального. Тому я поєдную два світи, так би мовити. От, наприклад, з однієї моєї книги: хлопчик пішов із татом на роботу, де побачив доісторичний телефон з кнопкою, який з’єднує працівника із шефом. Зателефонував лелекам (шефу) і замовив собі братика. Шеф послухав і передав повідомлення батькові. На що лелеки постарались і відомстили – принесли сестричку. Насправді ж ця історія взята з мого дитинства. Отак от можна поєднувати, – розповів головний редактор видавництва «Фонтан казок».
Івана Андрусяка зачасту вважають лише дитячим письменником. Проте це не так. У нього є й доросла література, наприклад, збірка поезії «Фонетика тиші». Та сам автор про себе говорить так:
– Коли ходив під столом, я вже був дорослим і серйозним поетом. Якби мені 2001 року сказали, що писатиму для дітей і вони любитимуть мене, – нізащо не повірив би. Все сталося завдяки моїй третій дитині – молодшій доньці Стефі. У нас із нею особливий зв’язок. Коли вона ще жила у мами у животику, ми з нею спілкувалися, вона мене відчувала. Наприклад, коли під’їжджав до дому, дитина відчувала, що тато близько, і починала радіти у мами в животику. Тоді телефонів ще не було, тому Катя – дружина – завдяки доньці знала, коли я буду вдома. Зараз я жодного тексту не випускаю на люди, поки його не прочитає Стефа і не дасть своїх порад.
Іван Андрусяк говорить, що намагається писати про реальні речі. Навіть, коли описує чарівних істот. Він каже, що йому цікавіше писати про живих дітей, навіть, під власними іменами, ніж вигадувати фантастичних.
– Кожна книжка має свої смисли – пережиті. Вони народжуються зовсім із не дитячих речей. Наприклад, є книжка, написана на фоні Майдану, – «Третій сніг». Наші дорослі переживання треба донести до дитини – хто я, що можу, ким стану в цьому житті, який мій талант тощо. Одна з нових книжок піднімає такі сенси: якими б ви були, якби жили 400 років тому і чи були б ви схожі на себе теперішніх, – розповідає Іван Андрусяк.
За його словами, в Україні з дорослими авторами легше, ніж з дитячими. А поширювати їх в інших країнах важче:
– У нас є Жадан, Винничук, Роздобудько – їх перекладають і на це є фахівці. Перекладач дитячої літератури суттєво відрізняється від дорослої. Книжки видавництва «Фонтан казок» за межі України не виходили. Це радше виняток, ніж правило. Найбільше перекладають на міжнародному ринку артбуки, які круто ілюстровані і мають декілька мов. Перекладача з української мови знайти дуже важко. Тому для іноземців легше, коли двомовні, бо є англійська. Наприклад, такі книжки Олега Чаклуна вийшли у п’яти країнах. Через такі ходи ми намагаємося розвиватися.
На завершення Іван Андрусяк зауважив:
– Якщо читають батьки, читають і діти.
Летиція Курята
