Від мрій про космос — через медицину — до літератури
Усе своє свідоме життя Олена Баранова (псевдонім Елеонора Бєльська) щось вигадує, пише. Ще до школи почала віршувати, в молодших класах робила з зошитів маленькі книжечки та писала туди свої казки й оповідання, сама ж і ілюструвала їх.
У п’ятому-шостому класі задумали з подругою писати роман про шкільне життя, та сил не вистачило навіть завершити першу главу.
— Але цей досвід дав мені зрозуміти таку річ: висловлювати свої думки письмово набагато важче, ніж при усній розмові, і для цього потрібні якісь додаткові сили і особливий стан душі, — каже письменниця. — Тож писала сценарії до шкільних свят та літературних вечорів, була редактором шкільної газети, пізніше очолювала шкільний прес-центр, навіть нагороджена путівкою до піонерського табору «Молода гвардія», була там на зльоті юнкорів і очолила редколегію юнкорівської газети.
Своє перше оповідання «Підсніжники» я написала випадково в досить дорослому віці. Поштовхом став епізод із життя. Якось колеги прислали мені привітання з «побажанням любові та ніжності у весняний день 8 березня». Мене до глибини душі зворушив весняний пейзаж, зображений на листівці. А вірші на звороті неначе дихнули на мене пряним запахом весняного лісу і ніжним, тонким ароматом перших квітів. Я відчула якийсь перелом у душі, наче там почало жити щось таке, чого раніше не було… Саме цей епізод із життя я вважаю початком своєї письменницької діяльності.
— Що читала в дитинстві, що тепер?
— Я читаю з п’яти років, це моя найулюбленіша справа. Назву невеличку кількість з тих, до яких я повертаюсь протягом життя знову й знову: Г.Х.Андерсен, Ш.Перро, М.Носов, О.Волков, В.Гаршин, І.Тургенєв, А.Чехов, І.Бунін, Л.Толстой, Н.Забіла, О.Гончар, М.Стельмах, Л.Українка, І.Франко, Г.Тютюнник, Л.Костенко, М.Вовчок, О.Кобилянська, Дж.Лондон, С.Цвейг, Гі де Мопассан, Дж.Голсуорсі, С.Шелдон, Е.Хемінгуей тощо.
Читання художньої літератури для мене — нагорода за працю, своєрідний десерт, якщо можна так сказати. Щодня я читаю багато спеціальної літератури — це робота, але — улюблена. Крім того, я з дитинства привчена читати періодику. Дотримуюсь сімейної традиції і, незважаючи на можливості інтернету, передплачую сучасні журнали та газети. Крім того, взявшись за перо, я вважаю для себе обов’язковим читати сучасних прозаїків, особливо жінок. Останнім часом це творчість Л.Пономаренко, М.Матіос, О.Забужко, І.Роздобудько, Н.Ковалик, Н.Мориквас.
— Як народилися перша і друга книги? Хто хрещені батьки, повитухи?
— Книги народжувалися легко. Письменницька діяльність для мене — велике щастя самовираження і задоволення від процесу. Правда, є зворотний бік медалі — страждаю від хронічного недосипання. Пишу, в основному, у вихідний і вночі. Коли пишу — перевтілююся у всіх своїх героїв та героїнь, тобто проживаю ще багато інших життєвих ситуацій. Хіба ж це не щастя? «Причесати» мої новели, надати їм потрібного вигляду, протягом шести років, тобто з самого початку моєї творчої діяльності, мені допомагає Станіслав Янчуков. Раніше він працював у Центрально-Українському видавництві на посаді головного редактора (до речі, там видана моя перша книга «Се ля ви, или Сколько стоит фунт счастья»), тепер на пенсії, але ми продовжуємо співпрацю. Також я вдячна Олександрові Косенку за допомогу. Якось він дав мені «майстер-клас редагування»: взяв новелу «Besame mucho» і розібрав її майже «по кісточках». Я і ображалася, і сперечалася, ледве не плакала, хотіла все кинути та піти, але коли закінчили — новела, наче діамант, стала прозорою, заграла всіма своїми гранями та барвами! Той урок я запам’ятала на все життя.
— Про яких видавців мріяла і мрієш — в ідеалі? А перекладачі?
— Про видавців не мріяла і не мрію. Книга сама знаходить свого видавця. Як тільки я приймаю рішення видаватися, то якимось чином, мимо моєї волі так складаються обставини, що з’являються видавці зі своїми пропозиціями. Другу і третю книги я видавала у Києві і Львові. Наступну хочу видати у Кропивницькому, у нас є досить потужні видавництва. А в ідеалі — хотіла б видатись за кордоном, наприклад, у Канаді.
Дуже вдячна перекладачам, без їхньої кропіткої праці третя книга «Прокатай мене на мотоциклі» не побачила б світ. З перекладами мені допомогли В.Бондар, О.Денисенко А. та В.Корні, С.Ніколаєвська.
— Чи потрібне тобі літературне середовище?
— Потрібне. Літературне середовище суттєво відрізняється від медичного, до якого я звикла з дитинства, і мені є багато чого там почерпнути. Місцеві літератори мене сприйняли дружньо та поблажливо. Сподіваюсь, що в нашому літературному товаристві я вже майже своя. Я дуже вдячна творчій еліті міста за допомогу та дружню підтримку: Василю Бондарю, Олені Надутенко, Ользі Полевіній, Антоніні Корінь, Олександрові Косенку, Олександру Архангельському — вони відчутно підтримали мене на початку мого літературного шляху, саме в той час, коли я особливо потребувала допомоги. Завжди зі мною були і є мої друзі, що супроводжують мене по життю. Вони дуже творчі та креативні. Без їхньої підтримки мені не вдалося б зробити і половини того, що зробила. Це родини Околот і Турбай, Лариса Савенко, Галина Божок, Маргарита Редчиць, Олександр Артюх — і це не весь перелік.
— Хто з класиків і живих літераторів має вплив на тебе, кого б хотіла мати наставником?
— Уся моя творчість — це квінтесенція пережитого, побаченого, прочитаного, омріяного. Я вважаю, що сюжети в моїй голові складаються так само випадково, як казкові узори зі шматочків скла в мозаїці — безліч комбінацій, треба тільки покрутити калейдоскоп та подивитися на світло…
А яка ж Галатея не мріє про Пігмаліона, а Муза про Майстра? У мене є есе з такою назвою: «Майстер і Муза». Там саме про це — про Божий промисел і співпадіння. Хотіла б співпрацювати з людиною, яка професійно займається літературою; як мінімум, добре володіє російською та українською мовами; вільно — комп’ютером, має таку ж працездатність, як і я. Бажано, щоб вона була креативною, схильною до зрушень. Позитивно мислила, не боялася сказати правду в очі, уміла при необхідності тримати язика за зубами, та з щирою прихильністю ставилася до творчості Елеонори Бельської. Стать, вік і національність значення не мають.
— Перші оцінки, рецензії, хвала чи хула. Що і як було?
— Першу схвальну оцінку я отримала від Олени Савранової, редактора газети «Вєсти плюс». Коли я ще і мріяти не наважувалася про літературну творчість, надіслала їй декілька своїх перших, ще «сирих» новел, щоб дізнатися думку професіонала. Її відгук був для мене, як і для кожного початківця, надзвичайно важливим: «Вам треба обов’язково писати». І запропонувала публікацію моїх творів у своїй газеті, хоч це не було амплуа інформаційного видання. А моя подруга Тамара Антипова віднесла новелу «Підсніжники» в редакцію «Нової газети». Прочитавши її, тодішній головний редактор Валерій М’ятович без вагань взяв у друк. Після цих публікацій я отримала багато схвальних відгуків читачів. Критики майже не було. Можливо, я про це не знаю, але була б вдячна і за конструктивні зауваження.
Особливою подією в моєму житті було знайомство з відомим літературознавцем Григорієм Клочеком у 2017 р. Я щойно видала книжку «Год кошки…» і презентувала її метру. Свій відгук з елементами літературного аналізу він опублікував у газеті «Україна — Центр». У ньому професор зізнався, що «…прочитавши в анотації до книжки, що це проза — жіноча, — насторожився і чекав, приступаючи до читання, певних розчарувань. І… не дочекався». В подальшому Григорій Дмитрович підтримував мене на моєму літературному шляху, неодноразово давав безцінні поради, за що я йому безмірно вдячна.
Звичайно, не всі, хто прочитав мої оповідання, стали прихильниками моєї творчості. До цього я ставлюся з порозумінням і вдячна за щирі, кваліфіковані зауваження.
— Перші перемоги в конкурсах, літпремії: Одеса, Львів, Київ — ти сміливо вриваєшся в літературу. Хто допомагає?
— Так, 2018 рік для мене був дуже сприятливим: я отримала диплом на Всеукраїнському літературному конкурсі ім. М.Волошина за книжку «Год кошки, или Вот такая любовь» і диплом та спеціальну відзнаку Інтернет— видання «Річ» на Міжнародному літературному конкурсі рукописів прози «Крилатий лев». У рамках конкурсу у Львівському видавництві «Сполом» була видана книжка «Прокатай мене на мотоциклі» тиражем 500 прим. Хто допомагає? Господь Бог! Я свято в це вірю.
— Як співіснують дві професії, як відбувається взаємодопомога?
— Серед лікарів багато письменників. Мабуть, особливості професії, спілкування з людьми, занурення у вирішення їхніх проблем, відчуття радості та щастя, коли ці проблеми вирішуються, — все це надихає до творчості. Але мені незручно називати імена корифеїв разом зі своїм. Дві професії добре співіснують, але особисто мені 24 годин у добі малувато.
— Мені сподобалась «рецензія» на твою творчість онука-першокласника: «Бабусю, ти пишеш класно, хоч я сам нічого ще не читав!». А як надихають інші члени родини?
— Я щаслива мама та бабуся. Мої діти — це мої перші читачі та порадники. Вони дуже обізнані у сучасній літературі, хоч за фахом і не літератори. Донька Наталія — лікар, син Євген — юрист. Деякі історії з їхнього життя та з життя наших друзів і знайомих фрагментами увійшли до моїх новел.
Онуки — Лєрочка та Миколка — називають мене бабусею, яка забула про свій вік. Буває, я вигадую незвичайні розваги, не тільки дозволяю дітям бешкетувати, але й сама роблю це із задоволенням разом з ними. Вони — найщиріші мої друзі та прихильники моєї творчості, хоч Миколка особисто нічого ще з моїх творів не читав, але майже все прослухав, коли ми читали їх у сімейному колі.
— Не питаю про мрії та плани, просто бажаю, щоб ювілейний рік був здоровим, успішним, по вінця сповненим любов’ю, добром, натхненням.
Колядка ювілярці Елеонорі Бельській
Будь в ювілейнім році на коні,
А біля ніг й під п’яткою —
чоловіки, —
Ті, що «Год кошки»
прочитали залюбки,
І ждуть,
що ти напишеш «Рік Свині».
Пігулками і прозою,
й усмішками лікуй,
А критики —
хай запливуть за буй!
Весь світ хай
горнеться до чарівної Дами.
Засип книжками Київ, Львів,
Канари і Багами!
А в Кропивницькім —
залишайся з нами!
Антоніна Корінь
