Великий талант з Малої Виски представив у Кропивницькому свій абстрактний живопис

               

Напередодні Дня художника у Кропивницькому в залі «Західної галереї» відкрилась персональна виставка художника–абстракціоніста з Малої Виски Олега Рудого під назвою «Висота 100». 

 

— Висота кожної картини — 100 сантиметрів. Але у кожного число «100» викликає різні асоціації, роздуми та емоції. Для цього художник і працює, щоб викликати ці почуття, — так пояснює суть назви сам художник. 

 

Тож, що насправді криється за цими цифрами, кожен глядач вирішує сам. Автор лише дає привід для роздумів. Його доля цікава, сповнена несподіваних поворотів і парадоксів. Це помічаєш, навіть при біглому знайомстві з його біографією, оприлюдненою на сайті обласної бібліотеки Чижевського. 

 

Довідка. Олег Михайлович Рудий народився у 1970 році у Малій Висці. Після закінчення середньої школи у 1987–1988 навчався в Школі підготовки керівників художньої самодіяльності (викладач — І.М.Перкас). 1989 рік — служба в армії. Після служби працював художником — оформлювачем у селі Лозоватка Кіровоградської області. У 1991 році вступив до Московської Всесоюзної Академії образо-творчих мистецтв на факультет станкового живопису. Під час навчання відвідував художні виставки сучасного мистецтва, що надалі надихнули його на власну творчість. У 1992 році відмовився від навчання та повернувся на батьківщину, де працював художником–оформлювачем. 20 років не займався живописом, з 2013 року починає експериментувати та шукати свій власний, індивідуальний стиль.  

 

Безумовно зрозуміло одне: Олег Рудий — людина дивовижної долі. Великий талант з невеличкого провінційного містечка. Вивчився на художника–оформлювача, а потім на двадцять років забув про малювання, поринувши в більш прозаїчні речі — бо ж малювання рідко кому приносить великі статки. Та Божа іскра в його душі жевріла, не згасала і прорвалась назовні у вигляді чудернацьких, химерних образів на полотнах. Яскраві, вибухові, наповнені енергією твори Олега хочеться подовгу роздивлятися. Подумалося: такі картини прикрасили б не лише галерею, а й офіс, музей, кафе чи приватну колекцію. 

До речі, це не перша його виставка в «Західній галереї» та у Кропивницькому зокрема. Вперше він презентував свої твори в бібліотеці Чижевського, потім були виставки в художньому салоні, галереї «Єлисаветград». Нещодавно пройшла його перша виставка і в Малій Висці, в будинку культури.  

 

 

— Коли ви усвідомили потребу перейти від класичного живопису до абстрактного? — запитую я у художника. — По суті, кожна ваша картина — це космос у мініатюрі.

 

— Ні, не лише космос. Є квіти, пейзажі, сади. Ось, наприклад, одна робота має назву «Рожевий сад», хоча всі мої твори цього разу виставлені без назв. Це такий експеримент, щоб залишити місце для роздумів глядача. Бо іноді люди підходять, прочитали назву, а потім шукають, де вона знаходиться. 

Що стосується запитання про перехід від класичного до абстрактного живопису… Ще змолоду мене вабили фантастика та абстрактне мистецтво, та наші викладачі не дуже його поважали. 

 

— У радянські часи цей напрям взагалі вважали буржуазним пережитком і формалізмом. Мабуть, таке ставлення до «незрозумілого» абстрактного мистецтва зберігається й сьогодні.  Як і чому ви перейшли від академічного живопису до абстрактного?

 

— Це сиділо в мені вже понад двадцять років, але лише останні чотири роки почало втілюватись у творчість. Я свого часу вступив на факультет станкового живопису Московської Всесоюзної Академії образотворчих мистецтв. Не-довчився, бо настав розвал Радянського Союзу. Під час навчання відвідував музеї, галереї. Це надихало. Коли я вперше потрапив на виставку абстракціоністів, дивився на них так само, як зараз глядачі  на мої картини. І в захваті, і незрозуміло. Почуття були різні. Я відчував, що теж можу творити щось незвичне. Хотілося знайти щось таке, чого ні в кого не було, щоб такого ще ніхто не бачив. Такі були мої мрії. Читаю, бувало, детективні романи Агати Крісті, і думаю: от би до цього сюжету створити якісь абстракції! Або до переглянутого художнього фільму хотілося щось особливе намалювати. 

 

Але нам цього не викладали й не розповідали. Навіть мастихін — інструмент для малювання — в радянські часи використовувався в основному як приладдя для здирання фарби, а не для малювання. Нам викладач розповідав: «Так, існує така штука як мастихін. За кордоном можна купити, в Радянському Союзі — ні». Тоді я навіть не мріяв, що колись буду працювати мастихіном. А сьогодні існує така кількість різноманітних видів цього інструменту — і за формою, і за розміром. Я пишаюся, що зараз можу працювати і мастихіном, і пензлем. Скільки можливостей зараз є для художника! Якось приніс усю свою колекцію мастихінів на майстер–клас, який проходив у «Західній галереї»… 

 

 

— Як ви познайомилися з Ігорем Поповичем?

 

— В художньому салоні по черзі проходили наші виставки. Тоді наші шляхи й перетнулися, виявилось, у нас є багато спільного. Відтоді виникло чимало проектів, які ми реалізуємо разом. 

 

— Ваші роботи різні за кольоровою гамою та композицією. Одні нагадують стрімку течію річки, інші подібні до полум’я. Жоден мотив не повторюється. Звідки беруться ваші образи?

 

— У мене немає такого, щоб у когось щось піддивитися й запозичити. Це не моє. Навпаки, я закрився від інших художників, щоб не бачити їхні роботи, не перейняти в когось якийсь нюанс. Щоб зробити своє — треба захиститись від чужого. Так само свого часу я, начитавшись фантастики, перестав її читати.  

Після того, як я повернувся з Москви до України, малював недовго. Скрізь була розруха, фонди не поповнювались. І я залишив малювання, зайнявся підприємницькою діяльністю. Не малював 21 рік. Всі задуми відкладались на колись, на потім. І нарешті момент істини настав. Хоча зараз я не полишаю підприємництво. Сьогодні такі часи, що без грошей не дуже помалюєш. Та й продати свої роботи дуже складно. 

 

 

— Ваші картини часто купують?

 

— На жаль, не дуже багато охочих їх придбати. Не всі розуміють і не всі можуть собі дозволити. Якщо зарплати ледве вистачає звести кінці з кінцями, то хто може собі дозволити купити картину, яка коштує тисячу гривень?   

   

— Коли люди переглядають роботи Олега вперше, це неодмінно викликає захват, — приєднується до розмови власник «Західної галереї» Ігор Попович. — А в подальшому ніби звикають і перестають реагувати, ніби автор уже такий знайомий і звичний. Мене дивує таке ставлення до мистецтва й ситуація, коли відвідувачі більш охоче йдуть на виставки, схожі на світські тусовки. Я для себе знаходжу таке пояснення: людям дуже важко змінюватись. 

 

 

Ми створили буклет спеціально до виставки «Висота 100». Він адресований людям, які вміють читати і відчувати. Щоб не просто поохали, полайкали в соцмережах і забули. До речі, «полайкали» співзвучно з «полаяли». 

Чи є сьогодні в області чи навіть в Україні художник, який продукує модернове мистецтво гарної якості? Відповідь на це запитання швидко не знайти. Більшість намагаються дотримуватися якоїсь школи, якоїсь традиції. Але світ набагато цікавіший і ширший, ніж наше уявлення про нього. Мистецтво — це стан душі, річ, незалежна від кон’юнктури. На жаль, в нашому місті такого розуміння немає. На рівні подобається — значить це чудово, а не подобається, бо не зрозуміле, як щось конкретне — значить, це не мистецтво. Творчий феномен Олега Рудого полягає в тому, що він, можливо, років на 20 випереджає час. На жаль, більшість із нас цього ще не розуміє.

 

Людмила Макей