Віталій Григор’єв: усе життя — малій батьківщині
Є люди, про яких не говорять на радіо чи в телешоу, але їхня плідна праця каже сама за себе. Серед них Віталій Миколайович Григор’єв. Болгарин за походженням, він усе життя присвятив розбудові сільського господарства нашого краю, забезпечив гідними умовами праці сотні робітників, піднявши Кіровоградщину на щабель передових областей тодішньої Радянської України. На запитання про своє походження Віталій Миколайович відповідає: «Усі ми українці, але різних національностей». А історією свого життя пан Григор’єв поділився з кореспонденткою «Первой городской».
Я народився у родині військового. Мама працювала дільничним фельдшером у селі Мала Вільшанка, тато був звідти родом. Батьки разом ходили до школи. Одружилися вони перед війною. У 1938 році народилася моя сестричка Галина, а у 1940-му - Неля. На початку війни батько служив у Первомайську, за 25 км від Вільшанки. Батьки жили біля залізничного вокзалу. Коли місто почали бомбити, тато швидко, у чому був, перевіз родину до Вільшанки. Тут вони і прожили до кінця війни.
У 1946 році на світ з’явився я. Тоді батька якраз перевели до Пінська, що в Білорусії. Через два тижні потому йому прийшов наказ виїхати на два роки до Німеччини. А нас було троє малих дітей у матері на руках. Вона до командира, а він: «Голубонько, я нічого не можу зробити: наказ із Москви». Коли батько поїхав, мати подалася до Вільшанки. Щойно тато повернувся у 1949-му, його направили в Гомель. Там я і пішов у дитсадок, потім — у перший та другий клас.
А далі ми переїхали на Камчатку. Пригадую, їхали через Москву до Владивостока, потім тиждень там чекали на пароплав, потім - ще п’ять діб пливли до Петропавлівська. Там нас зустрів батько, який поїхав раніше, щоб облаштуватися. Почалися нелегкі часи. До переїзду Галя і Неля навчалися на меліоративному факультеті в Новобузькому технікумі, а на Камчатці такого фаху не було. Мусили здобувати педагогічну спеціальність. Я їздив у школу в кибитці з озброєним солдатом. Нас було п’ятеро учнів: четверо хлопчаків і одна дівчинка. У мене у військовій частині, в казармі, було ліжечко і місце в їдальні.
У 1956 році ми повернулися до Вільшанки. Тут я навчався до 9-го класу. Коли приїхали, я був російськомовним, не знав ані української, ані болгарської. Було непросто, але з часом освоївся серед однолітків. Після школи батько хотів бачити мене тільки військовим. Але я наполіг на своєму і поїхав у Петрівський технікум механізації сільського господарства під Одесою. На третьому курсі за наказом Міністерства освіти мене перевели до міста Нова Каховка на меліоративне відділення. Тоді завершувалося будівництво Північнокримського каналу, розвивалося зрошення і потрібні були фахівці.
За чотири місяці до закінчення технікуму я поїхав у тодішній Кіровоград на будівельно-монтажне управління на переддипломну практику. А після захисту диплома мене на чотири роки призвали на флот. Я служив на першій флотилії атомних підводних човнів, за три роки мені присвоїли звання офіцера. Мати дуже прохала, щоб я повернувся додому: батько був поранений на війні, сестри далеко, потрібна допомога.
У Кіровограді мене запросили працювати в обласне управління сільського господарства, у відділ землекористування та землеустрою. Згадуючи це, розумію: доля у кожного своя, і ангел-охоронець теж. Мені пощастило потрапити у чудовий високопрофесійний колектив. Я був у ньому наймолодшим із середньою освітою і роботою інженером за плечима. Колеги мене заохочували: «Навчайся, Віталію!» І я пішов до начальника писати заяву на відпустку. Він спитав: «Що, втомився, хочеш до санаторію?» А я йому: «Ні, Василю Семеновичу, до інституту». Я хотів вступати до Рівного. Але начальник вирішив за краще дати мені направлення до Одеського інституту народного господарства на економічний факультет.
На п’ятому курсі я став головним інженером з проектування протиерозійних меліоративних систем, водосховищ. Працював по честі, по совісті. Команда була найвищого рівня, я таких фахівців не зустрічав — і в професійному плані, і в плані людяності. Начальником був Клюєв Василь Семенович — чудова людина. Сьогодні йому 93 роки, а він досі читає лекції в аграрній академії.
Працювали ми в управлінні цілодобово: треба було дати раду 21 району в області, 2 млн га с/г земель , 1 млн 756 тис. пашних земель. Я займався питаннями механізації, рослинництва, тваринництва тощо.
Восени 1969 р. я прийшов на роботу в управління, а рівно через 11 років мене перевели заступником керівника будівельно-вантажного тресту «Кіровоградбуд». Тоді керівником був Москаленко Микола Іванович. З ним ми також плідно працювали. За три роки мене знову перевели - цього разу начальником обласного управління меліорації водних господарств. Пам’ятаю, у моєму помешканні на тодішній вулиці Карла Маркса не було ніяких умов. Це був будинок на шість маленьких кімнат без санвузла. Другий поверх, південна спекотна сторона. А зліва і справа — ресторан і їдальня з вентиляторами... Руки помити бігали у міськвиконком, через це були скандали.
Так минуло ще сім років.
Ми розширили зрошувальні землі, розпочали будівництво каналу «Дніпро - Інгулець». За цей час я створив три нових управління експлуатації: в Олександрії, Новомиргороді та під Світловодськом. Це було нелегко, адже слід було виділити землі, спроектувати, побудувати, і все це власними силами. Житло на той час не давали, умов для людей не було. Я вирішив зібрати колектив і запропонувати побудувати бази відпочинку та будинок. Адже сотні машин, бульдозерів — уся техніка стояла просто неба, взимку люди там же, на вулиці її ремонтували. Як подивишся, серце кров’ю обливається. Працівники поставилися з усмішкою, мовляв, прийшов тут молодий і команди роздає (тоді мені було 36 років). Але я сказав: «Хто не працюватиме в цьому напрямку, з тим ми працювати разом не будемо. Адже це робимо для вас».
За рік нам вдалося побудувати 16-квартирний будинок, а згодом — 24-квартирний. Довелося поїздити до Києва, перезатверджувати плани, кошторис, але я знав, що роблю. Побудували також чудову базу відпочинку на Лелеківці. Створили всі умови, забезпечили людей житлом і в Кіровограді, і в Новомиргороді, і в Олександрії. Забезпечили матеріально-технічною базою, інженерними кадрами. У Світловодську ввели в експлуатацію канал «Дніпро-Інгулець». У Вільшанці відвели 1,5 га земель для зрошення, побудували восьмиквартирний будинок, хоча у проекті його не було, але це ж моя мала батьківщина. Це все була кропітка праця... Пізніше я увійшов у частку на будівництво бази відпочинку з Інститутом Патона. Завдяки цьому здобули 30 путівок до Лазурного для колективу.
Я вважаю, що мені вдалося плідно попрацювати. В житті пощастило зустріти порядних, працьовитих людей, з якими гріх було не працювати. Були й кошти: тільки бери і створюй. Наша область мала серйозний авторитет. Кіровоградщина вважалася передовою в Україні після Дніпропетровської у виробництві. Усе життя я працював для розвитку нашої області. У 86-му році мене хотіли відправити в Сирію керівником московського проекту з експлуатації сільськогосподарського меліоративного комплексу «Сирія». Але в ЦК партії України відхилили мою кандидатуру, сказавши, що Григор’єв потрібен у міністерстві в Києві. Я не хотів покидати рідну землю, де стільки було зроблено. І стільки ще було планів, зокрема і канал «Дніпро – Інгулець - Інгул» від Олександрії до Кіровограда, щоб оздоровити Інгул. Страшно подумати: лише в межах міста 40 кубометрів неочищених стоків. На 20 км протяжності річки не лишилося нічого живого. Але в грудні 1991 року поставили питання руба і довелося виїхати. Якраз тоді розвалився Радянський союз, великим планам не судилося збутися. Але за документацією канал обов’язково мають побудувати.
В Києві я займався експлуатацією водних угідь в усіх 24-х областях: Північнокримського каналу, який зараз перекритий, головного Каховського магістрального каналу, Інгулецького каналу, каналу «Дніпро - Донбас». Коли у 1998 році трапився великий паводок, я керував відбудовою захисних споруд. Виїхав туди з одним портфеликом, а повернувся за місяць.
З 2006 року я на пенсії. За свою працю отримав подяку від держави: орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Але для мене найважливіше, щоб люди згадали нашу працю добрим словом. Зараз у державі інший курс. Але я маю надію, що те, що в занепаді, ще відбудується, зокрема і аграрний сектор. Наша земля-матінка така багата, що пів світу може годувати. Тому схід і не хоче відпускати державу з таким потенціалом. Я вірю, що все у нас буде гаразд.
Наталка Нічишина
